Дополнительно

ТВОРИ за трагедією Гете «Фауст»

 

Роль Мефістофеля в духовних шуканнях Фауста (За трагедією Гете "Фауст")

Шкільний твір

 

Йоганн Вольфган Гете вважається основоположником німецької літератури нового часу. Ця всебічно обдарована людина залишила помітний слід у світовій літературі і науці. Творчість Гете є гідним віддзеркаленням найважливіших тенденцій і протиріч тієї епохи. Трагедія "Фауст" є підсумковим твором Гете, в якому автор виклав свої думки щодо сенсу людського життя. "Фауст" — це пристрасне уславлення потягу людства до знань та істини. За думкою Гете, сенс людського життя полягає у невтомній діяльності заради людини як такої, хоча б ця діяльність була поєднана з трагічними помилками.

 

Трагедія "Фауст" починається "Прологом на небі". У надхмар'ї бесідують Бог та Мефістофель. їхня бесіда набуває характеру філософської дискусії. Мефістофелеві вдається переконати Бога, і той погоджується на проведення експерименту, об'єктом якого має стати видатна людина свого часу — доктор Фауст. Бог є носієм оптимістичного погляду на людину. За його думкою, Фауст повинен залишитися вірним добру і розуму. Мефістофель поводить себе як закоренілий скептик, який не вірить у людську порядність і поміркованість. Отже, Мефістофель вирушає на землю, щоб провести цей цікавий експеримент.

 

Доктор Фауст є вченим-енциклопедистом, який розчарувався у науці та її спроможності відкрити істину. Душевно спустошений Фауст у глибокому відчаї вдається до магії, але дух, якого він викликав, смертельно лякає його. Невдовзі в кімнаті Фауста з'являється і Мефістофель. Між доктором та дияволом укладається згода. Фауст повинен звідати життя у всіх його проявах. Мефістофель бере на себе, так би мовити, технічний бік справи. Але ж, згідно з угодою, після того як Фауст накаже особливо прекрасній миті зупинитися, його душа перейде у власність Мефістофеля. І ось починаються мандри світами, в яких Фауст і Мефістофель нерозлучні.

 

Мефістофель є втіленням злої мудрості. Він до тонкощів знає людську натуру і як ніхто вміє скористатися її слабкостями. Мефістофель зневажає людей:

 

 

 

Людина не всякчас діяльності радіє,

 

Понад усе кохає Супокій;

 

Потрібен їй супутник ворушкий,

 

Щоб бісом грав і збуджував до дій.

 

 

 

Фауста хвилює пошук сенсу людського буття, власний досвід і переживання, але йому не вдається встояти проти чар кохання. Маргарита не змогла дати Фаусту відчуття, безмежного щастя, і мандри доктора продовжуються.

 

На схилі свого життя Фауст наближається до втілення свого ідеалу. Вищий сенс буття йому вбачається у служінні людям. Сліпий Фауст помирає, і його безсмертну сутність забирають на небо. В останній сцені трагедії Мефістофель розуміє, що він у черговий раз програв у одвічній суперечці між божественним та земним.

 

Йоганн Гете написав "Фауста", підводячи підсумок філософському і морально-етичному досвіду людства. Можна також сказати, що трагедія присвячена й майбутньому людства, його надіям та бідам. Суперечка між Фаустом та Мефістофелєм триває вічно, тому що вона є суперечкою між добром і злом, які живуть у кожному. До сьогодні актуальним є заклик доктора Фауста не заспокоюватися, не впадати в душевний сон. Треба діяти, змінюючи на краще себе й навколишній світ:

 

 

 

Лиш той життя і волі гідний.

 

Хто б'ється день у день за них.

 

 

 

Розвиток людства вбачався Гете у вічному пошуку та вічній праці. Через це людина може вдосконалюватися, перемагаючи смерть як фізичну, так і духовну — ось, мабуть, один із головних висновків трагедії "Фауст".

 

Мефістофель - супутник Фауста (за трагедією Й. В. Ґете "Фауст")

Шкільний твір

     

      Колись ми починаємо замислюватися над важким філософським запитанням: а що ж найстрашніше для людини як особистості? І раптом, перебравши всі людські жахливі події: і старіння, і хвороби, і бідність, і втрати, і зради - дійдемо до розуміння: це - спокій. Спокій - це не тільки коли опускаються руки і наступає втома від довгої, марної, непосильної боротьби, а ще й зупинка від повного задоволення, закінчення існування як діючої натури.

      Щоб світ не стояв на одному місці, потрібно не давати людині заспокоїтися, перетворити життєвий шлях вінця Божого творіння на тваринне існування, задовольнитися прагматичним сьогоденням. Певно, тому й веде нас Господь шляхом боротьби й випробувань, тому й погоджується на експеримент із доктором Фаустом з однойменної трагедії Ґете. Мефістофель у цьому випадку як каталізатор реакції, як вічний двигун і спокусник, відкриває за обрієм новий обрій, не дає задовольнитися малим.

      У такому разі він постає перед нами не ворогом, навіть не супротивником Господа, а в чомусь помічником. Доказом тому є їхня дружня бесіда, повага одне до одного. Саме Мефістофель покаже аскетичному, зануреному в дослідження Фаусту інші сторони життя, збагатить його новими враженнями, подарує радість кохання і горе втрати коханої, поверне незнану ним молодість. Здається, Мефістофель і сам молодшає з Фаустом, перебираючи всі свої методичні заходи, щоб здобути перемогу над. ним. Він непоганий товариш і супутник, у чомусь навіть симпатична особистість.

      Правда, Мефістофель бажав передати Фаусту своє презирство до людського роду, вміння бачити тільки людські вади. Тому він допоміг спокусити Маргариту, вбити брата дівчини, вивів Фауста з Маргаритиної в'язниці, так і не врятувавши дівчину. Мефістофель хотів, щоб Фауст жив тільки для себе, незважаючи на інших, прагнучи тільки власного задоволення.

      Тут дуже важко провести межу між Добром і Злом, визначивши суто темні та світлі сили. Мабуть, вони просто не існують окремо, а співіснують, не тільки відтіняючи, а й у чомусь доповнюючи одне одного. Мефістофель супроводжує Фауста й допомагає йому на шляху в пошуках істини, у пошуках самого себе, але невпинність, творча натура героя потрібна саме Богові, саме це визначає безсмертну душу. Мефістофелю ж може дістатися тільки статична оболонка людини, що перестала бути особистістю. Отак, розділяючи людей на тих, що живуть, і тих, що існують, Господь і Мефістофель роблять, допомагаючи одне одному, спільну справу, ще раз підтверджуючи, що "Спочатку було Діло".

 

Суть протистояння Фауста і Мефістофеля у трагедії Й. В. Гете «Фауст»

Шкільний твір

Творчість Йоганна Вольфганга Гете — найвище досягнення світової літератури Просвітництва, своєрідний підсумок усього, що було створено «віком розуму», а «Фауст» — найвище досягнення самого письменника. Його часто називають поетичним заповітом письменника людству.

 

В основу сюжету покладено старовинну легенду про вченого, що уклав угоду з дияволом, але Гете суттєво переробляє сюжет, ставить питання, актуальні для його часу, а, як виявилось, вічні. Головна проблема книги визначена Ще в пролозі: це одвічні філософські питання «що таке людина», «в чому її суть». Фауст покликаний вирішити спір між Господом і Мефістофелем. Він пізнав книжну премудрість, але не зміг знайти відповіді на одвічні філософські питання.

 

Суть протистояння Фауста і Мефістофеля в тому, що для людини головне: фізичне чи духовне, матеріальне чи ідеальне, моральність чи духовний занепад. У цьому протистоянні Гете показав свою впевненість у можливостях людини, її розуму, високий моральний потенціал.

 

Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дати найвищу насолоду, і якщо розум Фауста відмовиться боротися в суперечностях, якщо хоча б одну миттєвість він визначить як абсолютну істину, Мефістофель забирає його душу. Пошуки істини Фауст робить метою свого життя, вони протікають у постійних суперечках із Мефістофелем, адже в героїв принципово різні точки зору на людину.

 

Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання. Це одне з перших випробувань-спокус, якому підлягає Фауст. Мефістофель сподівається, що таким чином розбудить хтиву пристрасть Фауста, примусить забути про високий обов'язок людини. Але любовна історія розгортається зовсім не так, як планував чорт. Фауст і Маргарита щиро і палко покохали один одного, але відчувають складність і трагічність ситуації, в якій опинилися. Можливо, тому Фауст, хоча душа його захоплена,— він кохає Маргариту, не може сказати: «Зупинись, миттєвість!» Доля Маргарита трагічна: вона не тільки покинута коханим, вона вбила свою народжену дитину, ховаючись від суду людського, але кара не минула її.

 

Останнє побачення Фауста і Маргарити — одна із найтрагічних сторінок світової поезії. Людський осуд, страждання від скоєних гріхів позбавили Маргариту розуму. Коли Фауст з'являється в темниці, де перебуває . приречена до страти Маргарита, вона наспівує дитячі пісеньки й лякається кожного звуку. Вона не впізнає Фауста, не вірить своєму щастю, що може бути врятована від страти. Вона говорить Фаусту про те, що немає гіршої долі, ніж вештатися з хворою совістю, і відмовляється покинути темницю. Фауст поривається залишитися з коханою, але дівчина проганяє його. Мефістофель, який скрізь супроводжує Фауста, дивлячись на Маргариту, каже, що вона буде на тому світі, як велика грішниця, засуджена. Але голос згори виправляє Мефістофеля: «Врятована». Образ Маргарити з'являється у поемі ще один раз, у фіналі. Душа Фауста після його смерті зустрічається з душею Маргарити, яка супроводжує його на небесах.

 

Історія кохання Фауста і Маргарити доводить читачеві, що людина сама відповідає за свої вчинки. Совість і сумління, як би зневажливо не ставився до них Мефістофель, притаманні людині. А порушення моральних законів призводить до трагедії.

 

Історія Фауста і Маргарити найяскравіша. Усі інші спокуси, які пропонує Мефістофель Фаусту, не справляють на читача такого сильного враження. Фауст захоплюється природою, кохається з найвідомішими жінками в історії людства, але насолода красою не заспокоює Фауста.

 

Остання надія Фауста — це суспільна боротьба. Уже старий, знесилений, герой мріє, що «вільний народ буде жити на вільній землі», але він не бачить, що Мефістофель глузує з нього: навколо Фауста в землі порпаються не будівельники, а злі духи. Картина вільного народу, яка постає в його уяві, видається йому настільки грандіозною, що він міг би зупинити цю миттєвість. Життя покидає його, він падає, Мефістофель радіє, що зможе заволодіти душею Фауста, але в останню мить ангели забирають душу великого Фауста.

 

На думку Ґете, життя Фауста виправдане саме тому, що він знайшов шлях до спасіння своєї душі. І хоча цей шлях дуже довгий і важкий, людина повинна іти ним попри всі спокуси «мефістофелів».

 

    

 Тема кохання в трагедії Й. Ґете "Фауст"

 

      Людині властиво любити. А кохання - це вінець любові. Просто кохання рядової людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природно, що кохання Йоганна Вольфганга Ґете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості.

      А оскільки трагедія "Фауст" створювалась протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріка Бріон - і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина.

      Отже, історія з Маргаритою в трагедії "Фауст" - це сповідь юнацтва. Все своє життя Ґете вважав, що "...вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї". На цьому підґрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумління щодо виходу з вічного замкненого кола:

                        Я рвуся від жаги,

                        і в насолоді я жаги жадаю.

      Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона - символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність.

      Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може.

      Ґете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до страти своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею.

      Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:

                        Крізь маску побачила вона

                        Мого ума приховану могутність.

      Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання.

      Це кохання земне.

      Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрасної Гелени. Гелена виявилась для Фаурта недосяжною, як сама краса.

      Його страждання за Геленою інші - він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: "Хто взнав її - без неї жить не може!" - проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріана - сина Фауста і Гелени - стає феєричним видінням, схожим на сон. А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись, - знов щаслива.

 

 

Шлях довжиною в життя (за трагедією «Фауст»)

Шкільний твір

 

Прийшов у світ, щоб свідчити про істину...

Що є істина?..

 

Євангеліє від Іоанна 18; 37, 38

 

 

 

Трагедія «Фауст» посідає окреме місце в творчий діяльності Й. В. Ґете і є найбільшим його досягненням як письменника. Цей безсмертний твір автор розпочав писати в 1772 p., продовжував працювати над ним усе своє життя, вкладаючи в нього весь свій досвід і надбану на життєвому шляху мудрість, і закінчив його 1831 р. за рік до смерті. «Фауст» Ґете — це національна драма, але автор з притаманною йому прозорливістю придивлявся також і до життя інших країн та народів. Тому «Фауст» — це результат узагальненого обстеження усього людства, його досягнень і розумних прагнень. Таким чином, цей твір висвітлює загальнолюдські моральні проблеми та є цінним надбанням світової літератури.

 

У своєму творі автор звернувся до образу, який жив у народних бувальщинах. Доктор Фауст був особою історичною, він мандрував по містам протестантської Германії в бурхливі часи селянських війн і реформ, демонструючи народу всілякі чудеса. Ґете у своїй творчості часто зображує сильних особистостей, які внесли значний вклад в історію людства (Цезар, Магомет, Сократ, Прометей та інші), та образ народного героя Фауста, шукача істини та правильного життєвого шляху, був поетові найближчим, оскільки Ґете міг вкладати в його уста свої думки. Ґете, як і Фауст, хоче пізнати сенс життя через досвід та практичну діяльність, сприймаючи не тільки ідеалістичну філософію та догми феодально-буржуазного суспільства того часу, а ще й звертаючись до магії, трактату чорнокнижника Нострадама про закони створення світу, та всё ж не знаходить відповіді на своє питання — чи є сенс у цьому житті? Що глибше філософ пізнає Всесвіт, то більше бентежиться. Він ладен навіть ціною самогубства йти до відкриття таємниці буття: «На крок рішучий мужності здобутись, / Хоч би й судилося в ніщо там обернутись». На мою думку, поет втілює в цих словах вічне прагнення людства будь-якою ціною пізнати закони Всесвіту.

 

Ґете підкреслює непересічне сприйняття Фаустом досягнень сучасної науки та філософії на прикладі діалогів з ад'юнктом Вагнером, для якого все зрозуміло і який, вивчаючи науки, цілком задоволений своїм життям. Фауст у розпачі — його особисто не влаштовує місія мага — чудотворця та лікаря — цілителя, він хоче пізнати абсолютну істину. Однак людина доволі обмежена у своїх можливостях, тому Ґете вводить у твір Мефістофеля — посланця пекла, спокусника, втілення зла й темних сил. Нечистий намагається скористатися прагненням Фауста до нездійсненного, щоб заволодіти його душею. Мефістофель пропонує доктору свої послуги для пізнання таємниць створення світу та опанування абсолютними науками. Фауст вагається, кепкує над мізерністю можливостей демона зла та врешті-решт погоджується прийняти його пропозицію, але висуває умову: тільки усвідомлення досягнення мети, відчуття особистої довершеності та слова «миттєвість, зупинись» будуть свідчити про перемогу Мефістофеля. Дух Зла зневажає людей і впевнений, що рано чи пізно Фауст, як і кожна людина, втомиться від пошуків досконалості та буде задоволений спокусами, запропонованими ним.

 

І ось відкрилося нове життя для Фауста — він знову стає молодим. У той же час Мефістофель починає спокушати доктора. Перша спокуса — красуня Маргарита. Пристрасть до неї затьмарює розум філософа, він зваблює Маргариту, тим самим занапастивши її. Доля дівчини складається трагічно — вона вбиває свою дитину від Фауста, по тому не може пробачити собі цього злодійства, свідомо бере на себе чужу провину, та врешті, опинившись у в'язниці, божеволіє. Фауст картається, усвідомлює свою відповідальність за цю трагедію, але запізно. Чому ж так сталося? На мою думку, не зважаючи на свою любов до Маргарити, Фауст не міг сприйняти затишок і спокій бюргерського життя, його вабила жага пізнання вселенської істини. Отож, Мефістофелю не вдалось задовольнити його роллю спокусника. Влада, багатство, слава теж не задовольнили Фауста, який маючи навіть необмежені повноваження мага — чародійника, не знаходить ані істини, ані сенсу життя. Навіть у царстві Гелени Прекрасної не заспокоюється бунтівна душа філософа. Мефістофель знову програє, але не заспокоюється, наступна його спокуса — військові перемоги в міжусобиці двох імператорів. Та Фауст не бачить сенсу у військових перемогах, які не вдосконалюють світ.

 

Аж ось Фауст, намагаючись побудувати ідеальне суспільство, врешті знайшов те, що шукав. Він усвідомив, що вільна праця вільного народу на вільній землі і є кінцевою метою пошуку істини. Навіть уже сліпий, у стукоті лопат, що копають йому могилу, вчуває герой звуки праці будівельників і вірить, що тільки мирна праця для досягнення спільної мети прагнення добра й гуманізму має майбутнє. Нарешті душа Фауста пізнала вічну істину. На мою думку, таким чином митець наголошує — навіть сліпий зможе побачити, що

 

створення досконалого суспільства можливе, і ніяким силам зла не завадити цьому вічному покликанню людства.

 

Здавалося б, Мефістофель виграв? Та ж ні, ангелам вдалося забрати душу Фауста на небеса, врятувати її, вони зауважують: «Чиє життя у прагненнях пройшло, того спасти ми можем». І душа Фауста залишається вільною й вічною.

 

Кожна людина впродовж усього життя йде до істини, у кожного свій шлях, свої успіхи й помилки на цьому шляху. Та треба завжди пам'ятати, як би ми не торували цей шлях, тільки через любов і добрі вчинки можна прийти до істини правильним шляхом.

 

 

 

Що не належить вам,

 

Те й не займайте,

 

Що дух бентежить вам,

 

Те оминайте.

 

Воїнство, гублячим

 

Відсіч готов!

 

Владна над люблячим

 

Тільки любов!

 

 

      "Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого"

      (образ Мефістофеля в трагедії Й. Ґете "Фауст")

 

      У епоху Відродження людина пройнялась вірою у свою всемогутність, що викликало хвилю церковної диктатури і вилилось у вогнище інквізиції, спрямованих на вияв і знищення демонів. Тоді з'явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною всій Європі.

      Але Фауст був героєм насамперед для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався і під час тяжкої хвороби у дев'ятнадцять років, і після хвороби та короткочасної сліпоти на п'ятдесят першому році, і на сімдесят п'ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета. Оскільки Фауст жив у поетові, то він і змінювався разом з Гете. Дев'ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилась духовна еволюція автора. Герой Ґете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге "Я":

                        У мене в грудях дві душі живуть,

                        Між себе вкрай не схожі і ворожі.

                        Одна впилась жадливо в світ земний

                        І розкошує в нім в любовній млості,

                        А друга рветься в тузі огневій

                        У неба рідні високості.

      Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: "Спинися, мить! Прекрасна ти!". Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, яке живе у Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням - він з Мефістофелем заодно, а коли його обтяжують сумніви - він розходиться з Мефістофелем як з чимось потворним і ганебним. Мефістофель тут різний: то привабливий, то відразливий.

      Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням - у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить змісту. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, він висловлює власні несвідомі почуття до ангелів.

      Отже, друге "Я" Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою до творчості та безсмертям людської думки.

 

 

«Любов! Блаженство! Серце! Бог!» (тема кохання в трагедії Ґете «Фауст»)

Шкільний твір

 

Жодного великого митця не оминуло його кохання. Та й хіба тільки митця? Людині взагалі властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання простої людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природньо, що кохання Йоганна Вольфганга Ґете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості.

 

А оскільки трагедія «Фауст» створювалася протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріка Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина.

 

Отже, історія з Маргаритою у трагедії «Фауст» — це сповідь юності. Усе своє життя Ґете вважав, що «Вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумління щодо виходу з вічного замкненого кола:

 

 

 

Я рвуся від жаги до насолоди,

 

і в насолоді я жаги жадаю.

 

 

 

Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і невинності, чутливості і ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження, і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, йому властива психологічна витонченість і жертовність.

 

Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита була в його житті лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може.

 

Ґете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до страти своєї дитини. Тому вона божеволіє. Але образ її цільний у своїй самовідданості і невинності. Навіть небо змилостивилося над нею.

 

Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:

 

 

 

Крізь маску цю побачила вона

 

Мого ума приховану могутність.

 

 

 

Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання.

 

Це кохання земне. Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи

 

Паріса і прекрасної Геленн. Гелена виявилася для Фауста недосяжною, як сама краса.

 

Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріона — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон.

 

А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись — щаслива.

 

 

 

Двобій добра і зла у трагедії Йоганна Вольфганга Гете "Фауст"

 

Великий німецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедію "Фауст", над якою працював понад 60 років. Образ великого шукача істини хвилював його все життя. У трагедії він показав двобій добра і зла як рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття.

У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина нещасна, вічно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, - іскра Божа. Герой його трагедії, скептик і насмішник Мефістофель каже, що світ людини побудований погано: "Там безпросвітна темрява і Людині бідній так погано". Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама Людина.

У філософії Гете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з головних ідей. У боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, в зіткненні ідей - істина. Поет нам постійно нагадує про це. Два герої трагедії - Фауст і Мефістофель - наочно нам демонструють цю діалектичну спорідненість позитивного і негативного.

Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне - життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно поповнюють єдину ідею. Гете не завжди стоїть за Фауста і проти Мефістофеля. Часто він мудро визнає правильність думок і вчинків.

У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Фауст - незадоволений, "діяльний геній", пристрасний, готовий палко кохати й ненавидіти, він здібний робити трагічні помилки. Натура гаряча і енергійна, він дуже чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний і завжди безкорисний, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Страждання Фауста причепливе, пристрасне прагнення до істини. Фауст - це жага осягання, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель - два антиподи. Перший голодний, другий насичений, перший пожадливий, другий ситий досхочу, перший рветься "за межі", другий знає, що там немає нічого, там пустота, і Мефістофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання як на пустощі, примхи, і весело ним потакає - адже у нього, Мефістофе ля, договір із самим Богом.

Мефістофель урівноважений, пристрасті і сумніви не хвилюють його. Він дивиться на світ без ненависті і любові, він зневажає його. У його колючих репліках багато сумної правди. Це не тип злодія. Він знущається над гуманним Фаустом, який губить Маргариту, та в його глузуваннях звучить правда, гірка навіть для нього - духа темряви й руйнування. Це тип людини, стомленої тривалим спостереженням за злом і зневіреної в доброму початку світу. Мефістофель не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона - вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється над людиною, яка з усією своєю нікчемністю намагається щось виправити у світі. Для нього це втіха, і він сміється. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, думаючи, що джерело всіх його страждань - то сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, недосяжна, як зрозуміло це йому, Мефістофелю.

Мефістофель розумний. Скільки іронії, знущання над удаваною вченістю, марнославством людським у його розмові зі студентом, який сплутав його з Фаустом!

   Теорія, мій друже, суха,

   Та зеленіє життя древо.

Прочитавши трагедію "Фауст", можна зробити висновок, що світ тримається на протистоянні творчого духу (Фауст) і духу заперечення і руйнації, сумніву і зневіри (Мефістофель).

← Назад