ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Гоголя «Тарас Бульба»

 

ГОГОЛЬ МИКОЛА

      (1809-1852)

      Російськомовний письменник українського походження — народився в Сорочинцях Полтавської губернії. З дитинства майбутнього письменника вражає святкова піднесеність українських традицій, містичність вірувань. Його цікавила історія України, видатні постаті минулого. Ці теми скоро увійдуть у творчість Гоголя: збірки "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831), "Миргород" (1835).

      У 20-річному віці Гоголь їде до Петербурга з метою "робити благо", стати корисним для суспільства; був знайомий з Пушкіним, Жуковським, друкувався у відомих журналах Петербурга.

      Петербурзький період життя вносить у його творчість тему "маленької людини" ("Шинель", "Ніс"), У творах виразно звучить сатиричний, гротескно-обвинувачувальний голос письменника ("Мертві душі", "Ревізор"),

 

«Тарас Бульба». Стислий переказ, короткий виклад змісту  І   Остап і Андрій, сини Тараса Бульби, після закінчення київської бурси повернулися додому. Їхній батько був «із числа тих корінних, старих полковників: весь був він створений для військової тривоги і відрізнявся грубою прямотою свого характеру». Він заздалегідь тішив себе думкою, як прибуде зі своїми синами на Запорізьку Січ, представить їх усім старим, загартованим боями товаришам, подивиться на їхні перші ратні подвиги. Спочатку Тарас Бульба хотів відправити Остапа й Андрія на Січ одних, але «побачивши їхню свіжість, рослість, могутню тілесну красу, загорівся воїнський дух його, і він наступного ж дня вирішив їхати з ними сам, хоча необхідністю для цього була тільки уперта воля». Вранці, попрощавшись зі старенькою матір’ю, козаки рушили в путь.   ІІ   Вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: «перед ним проходили його минулі роки, за якими завжди плаче козак, бажаючи усе життя залишатися молодим». Він думав про те, кого зустріне в Січі з колишніх товаришів. Думки його синів були зайняті іншим. Старший, Остап, майже ніколи не думав ні про щось, «окрім війни та привільного пияцтва». У бурсі його вважали одним із найліпших товаришів, проте вчився він неохоче і чотири рази закопував свій буквар у землю, доки батько не поклявся, що Остап не побачить Запоріжжя довіку, якщо не навчиться всім наукам. Зараз Остап «був душевно розчулений сльозами бідної матері»; тільки це його бентежило і примушувало замислено опустити голову. Менший брат його, Андрій, «мав почуття дещо жвавіші і якось більш розвинуті… Він також кипів жагою подвигу, але разом із нею душа його була доступна також іншим почуттям. Потреба кохання спалахнула в ньому жваво, щойно він проминув вісімнадцяте літо. Жінки частіше стали поставати в гарячих його мріях; він… бачив її щохвилини, свіжу, чорнооку, ніжну». Андрій старанно приховував свої почуття від товаришів, бо вважалося сороміцьким для козака думати про жінку і про любов, не покуштувавши битви. Одного разу, блукаючи вулицею, де жили малоросійські та польські дворяни, він «побачив красуню, якої ще не бачив зроду: чорнооку і білу, мов сніг, освітлений вранішньою зорею. Дівчина стояла біля вікна». Це була дочка ковенського воєводи, що тимчасово приїхав до Києва. Андрій бачив прекрасну полячку ще декілька разів, та незабаром вона поїхала. Саме про неї думав Андрій, понуривши голову і опустивши очі. Подорожні дісталися до берега Дніпра і, зійшовши на паром, переправилися на острів Хортицю, де була тоді Січ.   ІІІ-ІV   Втомившись від безпечного життя і пияцтва, запорожці обрали нового кошового отамана і почали вимагати для себе справжньої справи. На той час до берега саме причалив невеликий паром. Дізнавшись від людей, що стояли на ньому, як притісняють поляки українців і віру православну, як скарали на смерть вони гетьмана й козацьких полковників, козаки вирішили усім військом іти на Польщу.   V   Незабаром увесь польський південний захід охопив страх перед запорожцями. Пожежі лютували селами; «все, що могло рятуватися, рятувалося». У боях із польськими королівськими військами особливо відзначилися молоді козаки, охоплені полум’яним бажанням показати себе перед старшими. І Тарасу «любо було бачити, що обидва його сини були серед найперших». В Остапі, «незважаючи на молодість, вже були помітні риси майбутнього вождя»: «холоднокровно, майже неприродно для двадцятидвохрічного, він за одну мить міг зміряти всю небезпеку і весь стан справи». Андрій був повною протилежністю: він не знав, що значить обмірковувати чи розраховувати, вбачаючи насолоду в самій битві, в музиці куль та мечів. Не раз, «покликаний одним лише запальним завзяттям, кидався він туди, куди ніколи не зважився б кинутися ніхто холоднокровний і виважений, і одним скаженим натиском своїм творив чудеса, яким не могли не дивуватися козаки, загартовані в боях». Запорожці вирішили йти на місто Дубно, де за чутками, малося чимало багатств. Тримати в облозі фортецю вони не любили, тому оточили місто, прирікаючи жителів на голодну смерть. Незабаром козакам, особливо молодим, набридла така бездіяльність. Найбільше за всіх сумував Андрій. Сам не знаючи чого, він відчував якусь «сердечну задуху». Одного разу вночі, зоріючи на одному з возів, побачив він перед собою загорнуту в покривало жінку. Це була татарка, служниця саме тієї панночки, яку Андрій зустрів два роки тому в Києві. Побачивши його з міської стіни, панночка послала до нього служницю за шматком хліба для своєї матері. Серце Андрія забилося. Все минуле, «що було приглушене суворим військовим життям,— все спливло разом на поверхню, потопивши у свою чергу, те, що було тепер». Стягнувши з возів, де зберігалися припаси, мішки з їжею, Андрій попрямував за татаркою і через підземний хід потрапив до міста.   VI   Страшні жертви голоду траплялися їм на кожному кроці по дорозі до будинку лубенського воєводи. Нарешті Андрій опинився в кімнаті панночки і побачив жінку, що володіла його думками і почуттями.Вона здалася йому вдвічі прекраснішою, ніж досі. Раніше в ній було щось незакінчене, незавершене, тепер він побачив «витвір, якому художник додав останній удар пензля». Красуня поглянула на хліб, підняла очі на Андрія — «і багато було в очах тих». — Цариця! — скрикнув Андрій,— Що тобі потрібно? Накажи мені! Загадай мені службу найбільш неможливу, яка тільки є на світі,— я побіжу виконувати її! — Не дури, лицаре, ні себе, ні мене,— відповідала панночка, похитуючи тихо прекрасною головою.—- Тебе кличуть твій батько, товариші, вітчизна, а ми — вороги тобі. — Що мені батько, товариші й вітчизна? Вітчизна — це те, чого прагне душа наша, що наймиліше для неї. Вітчизна моя — ти! І все, що б не мав, продам, віддам, загублю задля такої вітчизни! Прекрасна панночка кинулася в Андрієві обійми, охопивши його білосніжними, чудесними руками, і заридала. Цієї миті вбігла з радісним криком татарка. «Врятовані, врятовані! — волала вона.— Наші ввійшли в місто, привезли хліба і зв’язаних запорожців!» Але ніхто її не чув… «І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства!.. Вирве старий Тарас сивий жмуток волосся зі своєї чуприни і прокляне і день, і годину, в яку породив на сором собі такого сина».   VII   Уранці в запорізькому таборі було гамірно, відчувався рух. Виявилося, що козаки, які розташувалися перед бічними міськими воротами, вночі напилися замертво. Узявши частину п’яних у полон і перебивши решту, польські війська ввійшли до міста — на щастя, лише з невеликою кількістю припасів. Дізнавшись, що поляки полонили запорожців сонними, козаки розпочали словесну битву з неприятелем, який так і висипав на вал. Не витримавши «в’їдливого козацького слова», поляки відчинили міську браму, і звідти виступило військо. Звідусіль ударили по ворогові козаки, і почався бій. Незабаром поляки відчули, що запорожці беруть гору, і знову сховалися за міською брамою. Довго не лягали спати цієї ночі козаки, і найдовше за всіх — старий Тарас. Від єврея Янкеля, що побував у місті, він довідався, що Андрій перейшов до ворогів. Старий поклявся тепер помститися полячці, яка причарувала його сина.   VIII-ІХ   Прийшла звістка, що на Січ напали татари, награбували багато добра і забрали в полон козаків, які лишилися там. Щоб виручити товаришів з польської і татарської неволі, частина запорожців на чолі з кошовим отаманом вирушила в погоню за татарами, а друга частина залишилася, обравши своїм наказним отаманом Тараса Бульбу. За рухом і гамором у місті Тарас зрозумів, що готується бій, і звернувся до козаків із промовою: «Хочеться мені вам сказати, панове, що таке є наше товариство. Немає зв’язку святішого! Батько любить своє дитя, але це не те, братці, любить і звір своє дитя. Але поріднитися душею, а не кров’ю, може одна тільки людина. Бували і в інших землях товариші, проте таких, як на Русі, не було. Нехай же знають вороги, що значить у нас товариство! Якщо вже на те пішло, що помирати,— так нікому ж із них не доведеться так помирати!.. Не вистачить на те мишачої натури їхньої!» Усіх глибоко зворушила така промова, пройнявши до самого серця. А з міста вже виступало вороже військо, гуркочучи в литаври і труби. — А що, пани? — перегукнувся Тарас із рештою козаків.— Чи є ще порох в порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не сконала козацька сила? Чи не зламались козаки? — Вистачить іще, батьку, пороху! Згодяться ще шаблі; не згинула козацька сила; не зігнулися козаки! І рвонулися знову козаки так, ніби і втрат ніяких не зазнали. Скрізь тікали й ховалися розбиті поляки. «Ні, ще не зовсім наша взяла!» — сказав Тарас, дивлячись на міські стіни, і був правий. Відкрилася брама, і вилетів звідти гусарський полк, окраса всіх кінних полків. Попереду нісся витязь красивіший за всіх; на руці його звивався шарф, пошитий руками першої красуні. Так і остовпів Тарас, як побачив, що це був Андрій. А тим часом молодий витязь, прагнучи заслужити пов’язаний на руку подарунок, сипав удари ліворуч і праворуч. Не втерпів Тарас і заволав: «Своїх, бісів син, своїх б’єш?.». Та Андрій не розрізняв, хто перед ним, подумки бачачи тільки білосніжну шию, плечі й кучері своєї полячки. На прохання Тараса козаки заманили Андрія до лісу. Щодуху полетів він за козаками і трохи було не наздогнав одного, як раптом чиясь сильна рука ухопила за повід його коня. Обернувся Андрій: а перед ним Тарас! Ніби школяр, який, ганяючись за товаришем, раптом наскочив на вчителя, що заходив до класу, миттю притих Андрій, згас його скажений порив. — Так продати? Продати віру? Продати своїх? Стій же, злазь із коня! Покірно, мов дитина, зліз Андрій з коня і ні живий ні мертвий зупинився перед батьком: «Стій не рухайся! Я тебе породив, я тебе і вб’ю!» — сказав Тарас і, відступивши на крок, зняв з плеча рушницю. Блідий мов полотно стояв Андрій; його вуста тихо промовляли чиєсь ім’я; але це не було ім’я вітчизни чи матері, це було ім’я прекрасної полячки. Вистреливши, Тарас довго дивився на бездиханне тіло. «Чим був не козак? — думав він,— і станом вийшов, і чорнобровий, і лице, наче у дворянина, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав безславно!» Під’їхав Остап і сказав, що треба поховати Андрія, але тут прийшла звістка, що на підмогу неприятелям прибула свіжа сила, і ліс оточений. Поміж деревами скрізь показалися вершники з шаблями і списами. «Остапе!.. Остапе, не піддавайся!» — кричав Тарас, вихопивши сам шаблю. Але «уже в’яжуть, уже беруть Остапа». Тарас став пробиватися до сина, але ніби важким каменем вдарило його тієї самої миті. «Упав він, наче підкошений дуб, на землю. І туман покрив його очі».   Х-ХІ   Вірний товариш довіз посіченого і майже бездиханного Тараса до самої Запорізької Січі і вилікував його травами. Через півтори місяці він став на ноги, одначе був «помітно похмурий і смутний». Загинули всі його старі товариші, навіть ті, що вирушили в погоню за татарами, все було тепер новим на Січі. Байдуже дивився Тарас на все і, тихо, понуривши голову, говорив: «Сину мій! Остапе мій!» І не витримав Тарас. Знаючи, що його голову поляки оцінили у дві тисячі червонців, він, схоронившись на дні возу, завантаженого цеглою, за допомогою старого єврея Янкеля дістався Варшави. Не зумівши ні звільнити Остапа, ні побачитися з ним, Тарас, переодягнутий іноземним графом, прийшов на майдан, де мала відбутися страта. Народ стікався туди звідусіль. У «той грубий час» це було одним із найцікавіших видовищ не тільки для черні, але й для вищих класів. Нарешті привели запорожців. Вони йшли не боязливо, не понуро, але з якоюсь тихою погордою. Попереду всіх — Остап. Йому першому довелося випити цю важку чашу. Остап витримав усі муки й тортури. Але коли підвели його до останніх смертних катувань, повів він очима навколо себе: Боже, всі невідомі, всі чужі обличчя! Хоч би хто-небудь з близьких був присутнім при його смерті! Проте не ридання слабої матері чи дружини хотів би почути тепер Остап, а розумне, тверде чоловіче слово. І вигукнув він у душевному безсиллі: «Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?». «Чую!» — пролунало серед загальної тиші, і весь народ здригнувся. Вершники кинулися шукати Тараса, але його вже й слід простив.   XII   Відшукався слід Тарасів. Він керував відбірним полком під час знаменитого повстання на чолі з гетьманом Остряницею. І коли вся козацька старшина, не сміючи знехтувати проханням місцевого руського духовенства, погодилася відпустити коронного гетьмана Потоцького, взявши з нього клятвену присягу забути стару ворожнечу, один тільки полковник не погодився на такий мир. Цим полковником був Тарас. Зі своїм полком він вирушив далі гуляти Польщею, справляючи «поминки по Остапові» в кожному поселенні, доки польський уряд не занепокоївся всерйоз і не доручив тому ж Потоцькому з п’ятьма полками конче спіймати Тараса. Потоцький наздогнав козаків на березі Дністра. Чотири дні билися козаки, вичерпавши всі припаси й сили, і Тарас вирішив пробитися крізь ворожі ряди. Можливо, ще раз послужив би йому вірний кінь, якби не нахилився старий отаман розшукати в траві свою люльку з тютюном, не бажаючи, щоб і люлька дісталася ворогам. Тут і схопили його. Але не старість була тому виною: сила здолала силу, близько тридцяти чоловік повисло на ньому. Присудили поляки спалити Тараса на виду в усіх, прикувавши кайданами до дерева. Але не на полум’я дивився Тарас; дивився він у той бік, де відстрілювалися козаки. А козаки незабаром уже були на човнах і гребли веслами. Кулі сипалися на них зверху, але не діставали. І Спалахнули радісні очі у старого отамана. «Прощайте, товариші! — гукнув він.— Згадуйте мене і наступної весни прибувайте сюди знову й добре погуляйте!.». А вогонь уже піднімався над багаттям, розстилаючи полум’я по дереву. «Та хіба знайдуться на світі такі вогні, муки й така сила, яка б пересилила руську силу!» Козаки швидко пливли по Дністру на вузьких двокермових човнах, дружно гребли веслами і говорили про свого отамана.

 

 

Козацькому роду нема переводу (за твором «Тарас Бульба»)

Шкільний твір

 

Гомоніла Україна, довго гомоніла,

 

Довго, довго кров степами текла-червоніла...

 

Кари ляхам, кари!

 

 

Т. Г. Шевченко

 

 

 

Миколу Васильовича Гоголя вважають як українським, так і російським письменником. Він народився в Україні, писав про Україну, та частину життя прожив у Росії, а також майже десять років за кордоном, у Німеччині, Швейцарії, Італії. Використовуючи народні перекази, пісні, думи, усі свої твори автор засновував на глибинному відчутті України. З великою пошаною й любов'ю він змальовує народний побут та чарівну природу української землі.

 

Повість «Тарас Бульба» вперше була надрукована в 1835 році. У ній Гоголь яскраво відобразив героїку, велику силу та привабливість характерів українського народу. Створюючи повість, митець аналізував історичні документи, вивчав усну народну творчість про вільне козацтво та славних отаманів української нації. Гоголь описує ті часи, коли на українську землю, де жили й працювали наші предки, зазіхала польська шляхта та васали османської імперії. Родючу землю України з працьовитим, талановитим народом постійно намагалися захопити європейські народи, російське царство, представники мусульманської цивілізації — турки, татари. Європейські народи розглядали українську націю та козацтво як надійний захист від войовничих кочових орд та мусульманської загрози. Вогнем і мечем проводилося ополячення та поневолення українців, а на законодавчому рівні створювались умови для перетворення селян та нереєстрових козаків на холопів. Право на землю надавалося тільки шляхті, а селяни повинні були її обробляти на користь панства. Такі важкі соціальні умови змушували селян тікати від панства на низ Дніпра, у недосяжні для переслідувачів місця: ліси, болота, плавні. З іншого боку, Кримський хан та турки постійно нападали на українські землі, руйнували мирний уклад селян: грабували, забирали у полон людей. Таким чином, у шістнадцятому столітті виникли умови для створення вільного організованого життя за дніпровськими порогами — поселення, названого «Запорізька Січ», яке згодом набуло ознак потужного козацького війська та самостійної держави. Це військо складалося з людей, які гербували багатством, мали надзвичайну сміливість, мужність, патріотизм, фізичну витривалість справжніх лицарів. Козацька Запорізька Січ чимось нагадувала європейські лицарські ордени. У Січі були суворі, справедливі закони, які сумлінно дотримувало усе товариство.

 

Микола Васильович Гоголь причини виникнення такого суворого військового укладу змалював у перших главах повісті «Тарас Бульба». Він описує часи досягнення найбільш вагомого успіху в контролі королівської Польщі над козаками, коли король підкупав частину козацької старшини посадами, маєтками, пільгами, гетьманством. Основною метою польської шляхти було посіяти розбрат в осередку козацтва та примусити працювати на себе українських селян, а також повсюди впроваджувати католицькі церкви. Та ніщо ляхам не допомагало, тому що на Січі був такий устрій, який не дозволяв безмірно збагачуватись одним козакам за рахунок інших. Кошовий отаман у Січі обирався й знімався з посади за рішенням усієї козацької громади.

 

Повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба» — це героїко-романтичний твір на зразок європейського лицарського роману. Автор не зображує в повісті реальні історичні події та реальних політичних діячів.

 

Гоголь спрямовує увагу читача передусім на глибоку духовність, патріотизм, волелюбність українського народу. Основною діючою силою історичних подій виступають народні маси, які можуть самостійно зорганізуватися в боротьбі за волю. Кожен, хто потрапляв на Січ, ставав цілковито відданим товариству та справедливому порядку, встановленому там. З великою любов'ю та пошаною змальовує автор повісті козаків — це герої, вірні великій справі українського народу в прагненні волі та незалежності. «Хай же після нас живуть краще, ніж ми» — так словами козака Кокубенка Гоголь уславлює сенс життя козаків. У бойових подіях козаки змальовані як непереможна згуртована спільною метою сила, що безжалісно й без страху руйнує на своєму шляху перешкоди до своєї кращої долі.

 

Сила художнього образу Тараса Бульби в тому, що в соціальному плані він є заможною людиною і в той же час є надійним захисником усіх пригнічених та обездолених. Він нічим не відрізняється від звичайних пересічних козаків у влаштуванні свого особистого життя, вирізняється тільки безмежною вірою в Бога та ідею козацтва. Автор повісті постійно наголошує, що Тарас ніколи не зрадить козацькій спільноті через особисту користь та егоїзм, не зрадить прагненню до свободи та незалежності свого народу. Для Тараса: «Милість короля — паскудна милість». Славетний козацький отаман вважає, якщо «свій свого продає, як бездушну тварину на базарі», той заслуговує кари — смерті й тільки смерті. Щоб підкреслити весь драматизм і трагічність обставин тих часів на Україні, М. В. Гоголь зображує смерть синів Тараса Бульби Остапа та Андрія — смерть зрадника та смерть героя.

 

Двох синів своїх з радістю зустрів вдома козак Тарас, та вже на другий день разом з ними виїхав на Січ здобувати козацької слави. Для Тараса було дуже важливим, щоб сини загартовувалися в битвах із ворогом та стали справжніми воїнами, лицарями. Дуже скоро, набуваючи досвіду під керівництвом батька, сини стали добрими вояками. Остап — дужий, хоробрий, розсудливий двадцятидвохлітній козак — швидко набував рис ватажка. «Буде добрий полковник та ще такий, що батька за пас заткне», — казав старий Тарас. Андрій, молодший син, теж радував очі батька. Він був запальним та гарячкуватим козаком, захоплювався романтикою походів та п'янів під час битви. Андрійкова хоробрість, відвага на межі розуму та постійного ризику викликали захоплення навіть у старих, загартованих у боях козаків. «І це добрий… Не Остап, а добрий, добрий теж вояка», — так казав, радіючи за синів Тарас.

 

Та доля козацька не легка. Остап загинув смертю мученика за віру та братство козацьке. Його стратили у Варшаві як одного із видатних провідників козацтва. Навіть під час страти Остап не втратив гідності й мужньо переніс катування та прийняв смерть з непереможеним духом на очах у рідного батька. Інша, зрадницька доля в Андрія. Через пристрасть до вродливої полячки Андрій зрадив козацтво, перейшовши на бік запеклих ворогів України — польської шляхти, за що безславно загинув від руки рідного батька. «Я тебе породив, я тебе і вб'ю...», — такий вирок зробив Тарас рідному синові. Коли розмірковуєш над драматизмом загибелі братів, стає моторошно на душі.

 

Використовуючи вчинок Андрія, як найбільш вражаючий свідомість, Гоголь таким чином звертає увагу на недостатню єдність та згуртованість української нації, у якої є представники, котрі через жагу до коштовностей, маєтків, пільг та інших спокус зраджують ідею незалежності та волі українського народу. Такі є, але вони гідні тільки ганьби та забуття в суспільстві, а борці за кращу долю свого народу оспівуються століттями.

 

Отаман Тарас Бульба все своє життя присвятив служінню козацькому товариству та січовому укладу. За козацьку справу він пожертвував двома своїми синами. Насамкінець і його захопили вороги: «Ему прикрутили руки, увязали веревками и цепями, привязали его к огромному бревну, правую руку, для большей безопасности, прибили гвоздем и поставили это бревно рубом в расселину стены, так что он стоял выше всех и был виден всем войскам, как победный трофей удачи». Та навіть у свій передсмертний час Тарас не думає про себе, а намагається допомогти своїм товаришам. Він кричить їм зверху, указуючи вірний шлях до порятунку.

 

Таким чином, Гоголь у повісті «Тарас Бульба» наголошує, що в українського народу є надія на краще допоки не переведуться такі герої, як Тарас Бульба та його бойові товариші — козаки Запорізької Січі.

 

Необхідно сказати, що ця повість не сподобалася царському урядові, і в 1842 р. вийшло її друге, цензуроване видання, яке було перероблено відповідно до імперських вимог і пропонувалося читачеві в усі наступні роки.

 

 

Тарас Бульба — народний герой (за однойменною повістю М. Гоголя)

Шкільний твір

Тарас Бульба — головний герой однойменної повісті М. Гоголя. Це запорізький полковник, що втілив у собі кращі риси українського козацтва. Відомий російський критик писав: «Що таке Тарас Бульба? Герой, представник життя цілого народу, цілого політичного суспільства у відому епоху життя».

 

Тарас Бульба — мужній та відважний воїн, який уславив себе у багатьох боях. «Немає у нас нікого, що рівний йому в доблесті». Найсвятіша для нього справа — оборона віри та вітчизни. Цьому він присвятив усе життя, в такому ж дусі виховував і синів. Часто він був до них надто суворий, не показував глибоко прихованої батьківської любові. Але потайки милувався Остапом («О! та це буде з часом добрий полковник!»). І про Андрія думав: «І це добрий — враг би не взяв його! — вояка! Не Остап, але добрий, добрий також вояка!» Коли ж Андрій зрадив козаків заради прекрасної полячки, батько власноручно його вбив. Неймовірними зусиллями Тарас Бульба пробирається до Варшави і підтримує Остапа в його останню найтяжчу хвилину.

 

Відважним, досвідченим командиром виявляє себе Тарас, коли його обрали наказним отаманом. Найперше для нього — вірність вірі, вітчизні і громаді. Це видно не тільки з його знаменитої промови про товариство і бойове братство, а і вчинків. І в останню свою хвилину він намагається допомогти товаришам.

 

Тарас Бульба — безкомпромісний, нещадний до ворогів, бо глибоко прийняв до серця кривди народні (ксьондзи у свої таратайки «… запрягають уже не коней, а просто православних християн», а «гетьман, засмажений у мідному бику, лежить у Варшаві»).

 

Отже, Тарас Бульба — народний герой, що втілив у собі кращі риси запорізького козацтва, силу і волелюбність українського народу.

 

 

Остап та Андрій — сини Тараса Бульби

Шкільний твір

     

      Існує загадка, ще й досі ніким не розгадана, яка й зараз не дає спокою багатьом: "Як же так, росли діти в одній родині, виховувалися однаково — один на радість, другий на горе й ганьбу?"

      Саме так сталося в сім'ї полковника Тараса Бульби. Виросли хлопці дужі й здорові, навчені, як тоді годилося. На Січ поїхали, там себе показали як добрі козаки. А прожили недовгий свій вік і загинули, як нерідні...

      Але тема твору вимагає розповісти про схожість братів, а не про їх відмінності. То й почнемо з того, що вони подібні до свого батька. В своїх дужих синах він впізнає самого себе — такого, яким був колись. Ні, вони батька не осоромлять. Вони Дніпро перепливають, вершники добрі, стрільці з кращих, на шаблях битися вміють. Все як Тарас, коли сам вперше на Січ прийшов.

      Добрі козаки, в батька. Сказано ж: яблучко від яблуні далеко не падає. На війні теж не осоромили старого полковника. Старший, Остап, виявив талант полководця, розважливість отамана. От уже із батьком полковником нарівні: курінний отаман у Січі те саме, що полковник на Гетьманщині. Менший — теж добрий вояка. Любить "чарівну музику" бою і відважний до нестями. Весь у батька, який на війні шукає не прибутків, а слави. Обидва сини смерті не бояться, не з полохливих. У сутичці завжди ворога перемагають, хоч по-різному досягають цього.

      Тепер треба зазначити, що схожі вони на батька в усьому. Остап не бачив у науках сенсу, то й не вчився в академії. "Все це казна-що!" — то ж Тарасові слова. А так, слава Богу, розуму не позичати, всього навчилися. І батько все знає, тільки придурюється, старий чорт. Схожість на батька в Андрієві проявилася в історії з панночкою. Батько вдома посуд бив, сп'янілий від споминів та горілки, а молодший присягу зневажає, сп'янілий від кохання. Усі вони і смерть зустрічають однаково, згадують найдорожче. Молодший шепоче ім'я прекрасної полячки, Остап кличе батька, а батько побивається за синами.

      Які люди були! Нехай дикі, нехай нецивілізовані, як кажуть… Та ж які люди!

 

 

 

Два сини — дві долі (порівняльна характеристика образів Остапа та Андрія за повістю М. В. Гоголя " Тарас Бульба")

Шкільний твір

    

     

      Є в історії українського народу могутній і прекрасний період: це — запорозьке козацтво. Про нього написано чимало цікавих творів, і один з найкращих — повість М. В. Гоголя "Тарас Бульба", над якою письменник працював майже десять років. Змальовуючи героїчну боротьбу українців за своє національне визволення, автор показує долі героїв у єдності з народним рухом. Це були кращі люди свого часу і вірні сини України, міцні духом, багаті розумом і глибоким патріотичним почуттям.

      Серед вільного товариства запорожців-богатирів центральне місце в повісті посідають образи старого козака Тараса Бульби і двох його синів — Остапа та Андрія, дуже несхожих і зовні, і за своїми характерами. Гадаю, що саме цей контраст допомагає Гоголю краще змалювати козацьку дійсність, примусити нас, читачів, замислитися над власним характером і вчинками.

      Вперше ми зустрічаємося з Остапом і Андрієм на їх рідному батьківському подвір'ї. Спочатку нас може більше приваблювати образ Андрія, бо порівняно з суворим Остапом він більш чутливий, ніжний. Навіть мати сильніше жаліє і любить саме його. Та ось із сторінок повісті постає історія життя кожного, і наше ставлення поступово змінюється. Ми розуміємо, що спільні у братів лише молодість, їх "свіжість, рослість, могутня тілесна краса", яка вразила навіть батька. Сам же Тарас зумів прищепити синам інтерес до козацького життя, виховати в них хоробрість, спритність.

      Але ці якості вдачі у братів зовсім різні: хоч Андрій і відзначався у бурсі сміливістю, але вона завжди призводила до лиха. У ньому поєдналися завзяття й удавана мужність: він вмів вивертатися, хитрити, навіть благати пощади. Зовсім інший — Остап, який ще з бурси виділявся ясним розумом і міцною волею. Чесний і хоробрий, він постає перед нами відданим товаришем: "Він був добрий у такій мірі, в який можна було бути з такою вдачею і в тодішній час"..

      Як тільки юнаки потрапляють до Запорозької Січі, відразу ж набувають доброї репутації у козаків: обидва спритні, обидва сміливі вояки. Але і тут їх хоробрість не однакова: Остап — спокійний і завжди впевнений у собі; за розумну хоробрість козаки цінують його і недарма вибирають курінним отаманом після загибелі Бородатого. А от хоробрість Андрія виявляється безрозсудливою та безцільною; він мало замислюється над тим, за що кидається у бій.

      Остап твердо знає, заради чого він живе, веде боротьбу; його надихає безмежна любов до рідної землі й товаришів, ненависть до ворогів і прагнення захищати вітчизну. Ось що робить Остапа справжнім героєм! У Андрія ж немає щирої любові до батьківщини і друзів, і тому сліпе кохання до дочки ворога швидко перетворює його на зрадника. Він забуває святі почуття вірності вітчизні та товариству: "А що мені батько, товариші, вітчизна!… нема у мене нікого!". І ось стоїть він, боягузливий, нікчемний, перед судом свого батька. Ганебним було його життя, ганебна і його смерть… і тут же ми бачимо Остапа в останньому гарячому бою, після якого він потрапляє у полон. Терплячи нелюдські страждання, він навіть не простогнав; гідною й величною була його смерть.

      Прочитавши повість, я замислився над тим, як власні ідеали і мета людини відбиваються на її долі. Перед нами два брати, сини одних батьків, однієї землі. Але наскільки вони різні, бо різні у них святині! Ми переконуємося, що лише щира любов до вітчизни, чесне служіння їй возвеличує людину, а підступність і малодушність робить її нікчемною. Я впевнений, що, як і мене, кожного читача захоплює образ Остапа, заряджає прагненням бути схожим на нього. Андрій же, крім огиди, нічого в серці не викликає; і ми розуміємо, що він — лише принизливий виняток з численної армії українських синів — захисників нашої славної України.

 

 

 

Порівняльна характеристика Остапа та Андрія

(За повістю М. Гоголя «Тарас Бульба»)

 

Остап і Андрій — сини головного героя повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». Вони майже однолітки, молоді, дужі хлопці. Навчалися у Київській академії. Остап ледь не з дитинства мріяв про Запорізьку Січ, кілька разів кидав навчання, і тільки погроза батька зробити його монахом на двадцять літ примусила його зробитися сумлінним учнем. За вдачею він був суворим, не прощав образ. Батькові на його глузування сказав: «За образу не подивлюся і не зважу ні на кого».

 

Андрій вчився легко, був мрійником, цінував красу, не був байдужим до жінок. Ніжнішим він був і до матері. Одного разу хлопець познайомився з прекрасною полячкою, хоч і одержав за це тумаків від її челяді.

 

Коли Тарас Бульба привіз своїх синів на Запорізьку Січ, «швидко обоє молодих козаків стали на добрім рахунку в козаків. …Жваво і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — справа, за яку новачок приймався урочисто в козацькі кола».

 

Почався визвольний похід проти утисків пансько-шляхетської Польщі. «За один місяць змужніли й зовсім переродилися пташенята, що тільки-но оперилися, і стали чоловіками. Риси обличчя їх, у котрих до цього часу була видна якась юнацька м’якість, стали тепер грізними і сильними. А старому Тарасу любо було бачити, як обоє синів його були одними з перших».

 

Остапу ніби на роду був написаний шлях битв і подвигів. Він був хоробрим, розважливим і холоднокровним воїном, через це його як і мріяв батько, у битві під Дубно обрали курінним. Загинув мужній воїн, як герой, не промовивши й слова під тортурами ворогів.

 

Андрій спочатку теж «увесь поринув у чарівну музику куль і мечів». Він не вмів розраховувати й обдумувати в бою, летів напролом і часто творив чудеса військової майстерності. Та доля звела його знову з колишньою коханою полячкою, яка опинилася в осадному місті. Краса дівчини так полонила його, що він забув про все — і про батька, і про присягу, і про вітчизну. Це його й погубило. Андрій виступив у бою на боці поляків, проти своїх козаків-товаришів, і був покараний. Батько власноручно убив його за зраду, не дозволивши братові навіть поховати його по-християнськи. Так безглуздо загинула молода сила, козацький цвіт.

 

Були сини одного батька, та не одного характеру й не однакової долі. Тому й загинули — один патріотом, героєм на славу вітчизні, а другий — зрадником на власне безчестя й горе батька.

 

 

Брати Остап і Андрій (порівняльна характеристика)

Шкільний твір

 

Обличчям не однакові, але и не цілком різні.

                                                                     Овідій

 

 

 

Повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба» присвячена тим часам, коли починалася боротьба вільного козацтва з польськими панами, що гнітили його. Вартовим постом України, опорою козацької вільності стала Запорозька Січ. Це було, як говорить Гоголь, гніздо «гордих і міцних, як леви» борців, звідки «воля й козацтво» розливалися на всю Україну.

 

 

 

Головними героями повісті є славний запорожець Тарас Бульба і його сини — Остап і Андрій. Уперше ми бачимо їх, коли брати повернулися з бурси додому і старий Тарас зустрічає їх. Це були міцні хлопці, які ще жодного разу не голилися. Батько відразу вирішив перевірити їхню силу в кулачному бої. І Остап не побоявся «відлупцювати» батька. Тарас похвалив його: «Добрий буде козак… От так бий усякого, як мене тузив. Нікому не спускай!» Недовго відпочивали Остап і Андрій. Тарас уважав, що краща школа для його синів — Запорозька Січ, тільки там можна набратися розуму.

 

 

Порівняльна характеристика Остапа й Андрія за повістю М. В. Гоголя «Тарас Бульба»

Шкільний твір

 

 

 

Тема повісті М. В. Гоголя «Тарас Бульба» — не просто зображення життя українського козацтва за давніх часів, не просто екскурс в історію боротьби кращих синів Вітчизни за її незалежність — письменник показав нам душу народу, формування його національної самосвідомості. Тому й проводить нас автор на Запорозьку Січ — у серце українського козацтва. Тому й милується разом з нами, читачами, її вільними, сміливими лицарями, захоплюється непохитними й справедливими, хоч і суворими законами Січі. «От те гніздо, звідки вилітають всі ті горді й міцні, як леви. От звідки розливається воля й козацтво на всю Україну», — з гордістю пише М. В. Гоголь.

 

 

 

Автор показує нам саме молодих козаків, синів славного полковника Тараса Бульби, щоб у їхній особі ми побачили молоду Україну, її силу й прагнення.

 

 

 

Запорозька Січ була для них дороговказною зіркою. Навіть Остап, що знемагав від нудьги в бурсі й чотири рази закопував свій буквар у землю, став добре вчитися, щойно батько пригрозив віддати неука служкою в монастир і сказав, що не бачити йому Запоріжжя, як власних вух. Остап став одним із кращих учнів.

 

 

 

Андрій жив не стільки мріями про майбутнє, скільки сьогоденням, гуляв, закохувався. Сьогодні він був бурсаком, а завтра ще не настало.

 

 

 

Характери братів вимальовуються ще під час їхнього навчання в бурсі. Відкритий і прямодушний, Остап переносить покарання за бурсацькі витівки, але не видає товаришів. Андрій вміє виходити сухим з води, ніколи не підставляючи спину під різки, хоча часто керує яким-небудь набігом бурсаків на ринок. Він здається більш розвиненим, більш чуйним, романтичним, ніж старший брат, що не звертає уваги ні на гарних дівчин, ні на цвітіння садів — ні на що на світі, всі думки його про дружні гулянки й військові доблесті козаків. Андрій здається спочатку кращим, ніж Остап, більш щиросердним і людяним, здатним на тонші, ніжніші почуття й переживання.

 

 

 

Під час приїзду братів додому з бурси ми бачимо, що старший нікому не дозволить глузувати із себе й навіть готовий битися на кулаках з рідним батьком, а молодший начебто й не чує глузування. Різкуватий і навіть грубуватий Остап, їдучи на Січ, жаліє рідну матір, думає про дитинство, що швидко промайнуло, а «романтичний» Андрій немов відрізав себе від усього, забув про все. Він здається людиною без «кореня», без стрижня.

 

 

 

Поведінка братів на Січі, військові вправи, заняття верховою їздою й стрільбою оцінює найвимогливіший суддя — їхній батько Тарас. Він пишається синами, їхньою мужністю, спритністю, лідерством серед молоді, але він же помічає й різницю в їхній поведінці. Андрій «весь поринув у чарівну музику куль і мечів». Він не знає, що значить обмірковувати, або розраховувати, або вимірювати заздалегідь свої й чужі сили; тобто любить битву заради самої битви, бачить на полі бою тільки себе, хоче розважити себе, показати себе хоробрим.

 

 

 

Остап же, насамперед, «в одну мить міг виміряти всю небезпеку, оцінити становище, відразу міг знайти засіб, як ухилитися для того, щоб потім вірніше перебороти її». Тарас розуміє, що зі старшого сина вийде «добрий полковник». Саме для того, щоб випробувати синів у битві, щоб виховати їх у кращих традиціях козацтва, він вимагає виступати в похід.

 

 

 

Похід і облога Дубно дійсно стануть важливою віхою життєвого і військового шляху братів. Коли загине отаман Бородатий, уманці одноголосно виберуть курінним отаманом Остапа, хоч він наймолодший серед них. Козак не буде відмовлятися, тому що зрозуміє: його час настав. Він відразу ж виявить себе гарним організатором, розумним командиром. Багато епізодів останнього бою пов'язано саме з Остапом. Його навіть перемогти можуть ледве «не восьмеро разом».

 

 

 

Андрій же, тільки-но побачивши улюблену прекрасну полячку, не просто робить гуманний вчинок — дає хліб для вмираючої від голоду матері дівчини, він зраджує найближчих, найрідніших: «Що мені батько, товариші, вітчизна! Вітчизна моя — ти! Усе, що є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну!»

 

 

 

Людина без почуття Батьківщини, без вірності дружбі перед смертю самотня. Ніхто не дасть йому сили вистояти перед карою, ніхто не встане поруч, щоб розділити останні муки, підтримати. Ми бачимо переляканого, зблідлого Андрія, що востаннє стоїть перед батьком, — і не бачимо батька й сина. Тарас убиває сина власною рукою, тому що це єдине, на його думку, що він може зробити, аби уникнути ганьби. Навіть мертвому синові він відмовить в останніх почестях — похоронах руками товаришів. Бульба вирве зрадника зі свого серця.

 

 

 

Кинувши вбитого на узліссі, Тарас поскаче до товаришів, які кличуть його — отамана — «батьком», тому що вони його діти «по душі, а не по крові».

 

 

 

Зате до Остапа, оточеного ворогами, Тарас буде пробиратися до останнього, поки сам не впаде непритомний. Незважаючи ні на що він поїде в саме пекло — у столицю ворога Варшаву, пропонуючи за звільнення сина які завгодно гроші, а коли нічого не зможе зробити, не кине його в останню хвилину, прийде на площу, де. будуть страчувати запорожців. Навіть у страшному горі Тарас може пишатися сином. Остап у ворожому стані відчуває себе часткою українського козацтва, командиром, що повинен бути прикладом для товаришів. Тарас розуміє, що виховав прекрасного сина, справжнього товариша, рідного не тільки по крові, але й по душі. Вони гідні один одного.

 

 

 

Останні слова Остапа на площі показують зовсім не слабкість героя, а сильну людину, що на мить, перед смертю, попросила дружньої підтримки. Батьківське «Чую!» пролунає тим привітом з Січі, з України, словом найвищої дружби й любові.

 

 

 

Автор цілком розділяє цю повагу й любов героя, навіть «поминки по Остапові» тому не виглядають занадто жорстокими, адже ми розуміємо батька й розділяємо його горе. А про Андрія автор, як і Тарас, більше не згадує, тому що він не вартий того.

 

 

 

Мені ж, читачеві, Остап подобається не тільки як воїн, отаман уманців, але й просто як людина сильного характеру, що вміє любити матір, батька, товаришів, рідну землю — все те, із чого складається Батьківщина. Те, що захищає людина не тільки з почуття обов'язку, а й по велінню серця.

 

 

Порівняльна характеристика Остапа та Андрія (за повістю М. В. Гоголя "Тарас Бульба")

Шкільний твір

 

Темою повісті М. В. Гоголя "Тарас Бульба" є не просто зображення життя українського козацтва у давні часи, не просто погляд у давню історію боротьби кращих синів Батьківщини за її незалежність — письменник показав нам душу свого народу, формування його національної свідомості. Тому й приводить нас автор до Запорозької Січі — серця українського козацтва. Тому й милується разом з нами її вільними, сміливими лицарями, захоплюється непохитністю й справедливістю законів Січі._"Ось це гніздо, звідки вилітають усі оті горді й міцні, як леви. Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну!"

 

Гоголь показує нам саме молодих козаків, синів славного полковника Тараса Бульби, щоб у їхній особі ми побачили молоду Україну, її силу й прагнення.

 

Запорозька Січ була для них дороговказною зіркою. Навіть Остап, що, нудився у бурсі та чотири роки закопував свій буквар у землю, став добре вчитися, як тільки батько пригрозив віддати неука служити ченцям, як сказав, що не бачити йому Запорожжя як власних т! у1. Остап став одним із кращих учнів, Андрій жив сьогоденням, гуляв, закохувався. Сьогодні він був бурсаком, а завтра було ще в тумані, ще не настало.

 

Вже у бурсі було видно риси їхньої вдачі. Відвертий та прямий, Остап терпів покарання, але ніколи не видавав товаришів. Андрій же умів виходити сухим Із води, ніколи не підставляв спину під різки, хоча й часто був керівником небезпечного заходу. Його можна вважати розвиненішим, чутливішим, романтичнішим за Остапа, бо, крім війни та товариської гулянки, для нього ще існували в світі чарівні дівчата й цвітіння садів. Можливо, він здається спочатку кращим за Остапа, більш душевним та людяним, більш здатним на почуття.

 

Але під час приїзду братів додому ми дізнаємось, що старший нікому не спускає будь-якого посміху над собою, навіть з рідним батьком готовий битися, а молодший мов нічого не чує. Різкуватий і навіть грубий Остап, їдучи на Січ, жаліє рідну матір думає про швидко промайнуле дитинство, а "романтичний" Андрій відразу мовби відрізав, забув про все. Він здається людиною без "кореня", без стрижня.

 

Їхню поведінку на Січі, військові справи, заняття з верхової їзди та стрільби оцінює найвимогливіший суддя — сам батько Тарас. Він пишається синами, їхньою мужністю, спритністю, лідерством у юрбі молодших, але ж він помічає й різницю в поведінці синів. Андрій "увесь занурився у чарівну музику куль та мечей. Він не знав, що значить розмірковувати та розраховувати", тобто полюбляв бій заради бою, щоб розважити себе.

 

Остап, перш за все, "в одну мить міг виміряти всю небезпеку і весь стан справи, тут же міг знайти засіб, як уклонитися". Тарас зрозумів, що "це буде добрий полковник". Саме тому, щоб випробувати синів у битві, щоб виховати їх у кращих традиціях козацтва, він вимагає походу.

 

Похід, критичний час облоги Дубно, дійсно стане важливою віхою життєвого та воїнського шляхів братів. Коли загине отаман Бородатий, уманці одноголосно оберуть курінним отаманом Остапа, хоч він був наймолодший серед них, і козак не буде показно відмовлятися, бо зрозуміє: його час прийшов. Остап відразу ж проявить себе. Багато епізодів останнього бою пов'язано саме з ним. Остапа навіть перемогти можуть тільки "майже не восьмеро разом".

 

Андрій же, тільки побачивши кохану полячку, не просто зробить звичайний її: манний крок — допоможе хлібом заради вмираючої матері чарівній дівчині, він зраджує найближче, найрідніше: "Що мені батько товариші, вітчизна! Вітчизна моя — ти! Все, що є, продам, віддам, загублю за таку Вітчизну!"

 

Людина, що не має почуття Батьківщини, товаришів, перед смертю самотня. Ніхто не дасть їй сили вистояти перед карою, ніхто не стане поруч, щоб розділити останню муку, підтримати. Ми бачимо зляканого, збліднілого Андрія, що стоїть востаннє перед батьком — і не бачимо батька й сина. Навіть мертвому відмовить йому Тарас в останній шані — похорону руками товаришів. Бульба вирвав зрадника із свого серця, вбив власною рукою.

 

Зате до Остапа, оточеного ворогами, Тарас пробиватиметься до останнього, поки сам не впаде, втративши свідомість. Незважаючи на високу нагороду за його голову, він поїде у саме серце ворога — Варшаву, пропонуватиме за звільнення сина будь-які гроші, а коли нічого не зможе зробити, не кине його в останню хвилину, прийде на майдан, де катуватимуть запорожців. Тарасу навіть у страшенному горі є за що пишатися сином. Остап і у ворожому стані почуває себе часткою українського козацтва, командиром, що ладен бути прикладом для товаришів. Тарас розуміє, що виховав чудового сина, справжнього товариша, рідного не тільки кров'ю, а й душею. Вони гідні одне одного. Останні слова Остапа на майдані показують зовсім не слабкість героя, а сильну людину, яка на мить, перед смертю, зажадала дружньої підтримки. Батьківське "Чую!" пролунає саме тим привітом Січі, з України, словом найвищої дружби й любові.

 

Автор цілком розділяє цю шану й любов героя, навіть "поминки по Остапу" тому не виглядають занадто жорстокими, що ми розуміємо батька і поділяємо його горе. А про Андрія автор, як і Тарас, більше не згадують, бо він не вартий цього.

 

Мені ж, читачеві, часом більше подобався Остап не тільки ж воїн, отаман уманців, а також як людина сильної вдачі, що уміє любити матір, батька, товаришів, рідну "землю — все те, з чого складається Батьківщина. Те, що захищає ця людина не тільки за обов'язком, а за покликом серця.

 

 

Бойове товариство, побут і звичаї запорожців у повісті М. Гоголя «Тарас Бульба»

Шкільний твір

 

М. Гоголь — видатний письменник — присвятив опису яскравих сторінок українського козацтва повість «Тарас Бульба».

 

 

 

Щодо опису побуту і звичаїв запорожців письменник намагався наслідувати дійсність. Все, що відбувалося на Січі, читач бачить очима Остапа та Андрія. Разом з ними милується величезним козаком, який спав прямо посеред дороги, розкинувши вільно руки й ноги. Вражає читача, як і молодих козаків, сцена покарання вбивці. Життя козаків було дуже суворим, вони звикли до походів, не любили розкошувати.

 

 

 

Найбільшу цінність для всіх становило бойове товариство. Вкарбовуються у пам'ять слова головного героя: «Немає зв'язку, святішого від товариства!», «поріднитися рідністю по душі може тільки людина».

 

 

 

Великого значення надавали Тарас Бульба та його бойові побратими цьому поняттю — товариство. Все могли віддати, забути про власну користь, про рідних, а товариство не могли зрадити ніколи.

 

 

 

Тому й перемагає їхній дух, тим вони й сильні. Такими героями й пишається українська земля.

 

 

 

Остап і Андрій із дванадцяти років училися в Київській бурсі. Для них усе там було незвичайним, тому що раніше виховані вони були на волі. Уже в бурсі виявили брати різні характери.

 

 

 

Втілення в образі Тараса Бульби найкращих рис запорізького козака (за однойменною повістю М. Гоголя)

Шкільний твір

 

Микола Васильович Гоголь народився в Україні. Усе, що оточувало хлопчика в дитинстві, було овіяне романтикою: краса українських пейзажів, чарівність народних легенд та героїка історичних переказів.

 

 

 

В один з періодів свого життя Гоголь надзвичайно захопився історією. Особливу його увагу привертала всесвітня історія та минуле рідної України. З-під пера письменника вийшла повість «Тарас Бульба», яка описує одну з найбільш яскравих сторінок української історії — епоху козацтва. У творі М. Гоголь першочерговим завданням для себе визначив не історично точний опис подій та деталей, а зображення сили національного характеру, козацької звитяги, духу самої епохи, яку він відтворює яскраво і колоритно.

 

 

 

В образі головного героя Тараса Бульби автор втілив найкращі риси запорізького козака.

 

 

 

Тарас — один з числа корінних полковників, людина досвідчена, загартована у битвах. Його поважають товариші по зброї за любов до Батьківщини, мужність, вірність товариству, відданість справі захисту рідної землі від ворогів.

 

 

 

Маючи двох синів, Бульба пишається ними, хоче бачити їх справжніми козаками, хоче показати їх — свою гордість — товаришам.

 

 

 

Тому герой і знаходить справу, в якій би сини проявили себе з найкращого боку. У поході старший син Остап, завдяки мужності, кмітливості, вмінню володіти зброєю, стає курінним атаманом. Гордістю переповнене серце старого Тараса. Та, на жаль, молодший син Андрій зрадив рідну землю, зрадив товаришів. Горе зігнуло батька. Він як справжній патріот і запорожець обирає любов до Вітчизни, а не любов до сина. Андрій гине від рук батька.

 

 

 

Мужньо витримав Тарас, хоча серце розривалося, і сцену тортур, яким піддал вороги старшого сина. Та помстився добре старий козак ляхам, випалюючи їхні села та міста.

 

 

 

У кінці твору смерть чекає і на самого Тараса. Та він думає не про себе, а про те, як краще відступити його товаришам. Саме таких людей, як Тарас Бульба — мужніх, сміливих, вірних, відданих — поважали на Січі, про них складали пісні кобзарі. Такими людьми пишався наш народ, ними славилась Україна!

 

 

Старший Остап ніяк не хотів упокоритися неволі та порядкам у бурсі й у перший же рік утік. Його повернули, висікли й засадили за книги. Але Остап був упертий: не хотів учитися, а тому чотири рази закопував буквар. І тільки після суворого наказу батька й погрози, що ніколи не побачить він Січі, Остап почав займатися з незвичайним старанням і незабаром зробився кращим із кращих у навчанні. Товариш він. теж був один із кращих: ніколи не видавав товаришів по зухвалих витівках. Покарання зносив непохитно, не просив про помилування. Остап був прямодушним і цілеспрямованим. Але цікавили його тільки війна й розгульна гулянка.

 

 

 

Зовсім іншим був його молодший брат Андрій. Він був більш живим і розвиненим, учився охоче, наука давалася йому легко. Андрій виявляв винахідливість у всіх справах, часто був проводирем у різних витівках, але вмів ухилятися від покарання завдяки хитрості свого розуму. Він, як і Остап, мріяв про подвиги й про бойовище. А з вісімнадцяти років у ньому спалахнула потреба любити. І він часто бродив по вулицях, мріяв про любов.

 

 

 

Приїхавши в Запорозьку Січ, брати незабаром здобули повагу та визнання серед старих запорожців. Вони відрізнялися молодецтвом, сміливістю, удачливістю. Жваво й влучно стріляли в ціль, успішно пройшли посвяту в «козацькі кола», перепливши Дніпро. Наука запорозька давалася їм обом легко.

 

 

 

Але по-справжньому характери братів визначилися в битві. Коли запорозьке військо вирушило в похід, Остап і Андрій були у всьому і завжди в перших лавах. За один місяць походу стали вони грізні й сильні.

 

 

 

Остап був «точно народжений для битви й ратних справ». Холоднокровно й розважливо зважував він небезпеку, упевнено й рішуче діяв у бою. Гоголь порівнює Остапа з молодим і сильним левом. Уже помітні були в ньому навички майбутнього вождя. Старий Тарас говорить про Остапа: «О! так це буде згодом добрий полковник!., так ще такий, що й батька за пояс заткне!»

 

 

 

Як лев, бився Остап в останньому бою з поляками. Богатирська сила була в ньому: шістьох, що нападали, відбив Остап. Але все-таки поляків було більше, здолали вони Остапа й узяли в полон. Під час страти Остап проявляє небачену мужність. Він виносить катування й знущання, «як велетень», не видавши жодного звуку, жодного стогону, навіть коли ламали йому кістки на руках і ногах. В останні хвилини життя він уголос звертається до батька, сподіваючись у його імені знайти собі опору й розраду. Так, Остап був щирим сином свого батька — славного запорожця Тараса Бульби.

 

 

 

Андрій теж був «добрим вояком», як говорив про нього Тарас Бульба. Але в бою він поводився по-іншому. Він не вмів розраховувати й бути холоднокровним. Він захоплювався битвою, як грою. Андрій був сміливий і відважний, нетерплячий і гарячий, «одним скаженим натиском робив такі чудеса, яким не могли не здивуватися старі в боях». Діяльна натура Андрія не терпіла бездіяльності.

 

 

 

Але військові доблесті не становили для нього всього сенсу життя, як для Остапа. Інша сторона його душі хотіла любові. Любов до прекрасної полячки, з якою він випадково познайомився ще в Києві, згубила його, відгородила від батька, від товаришів, стала причиною його зради.

 

 

 

Андрій гаряче покохав полячку. Тому, довідавшись, що вона і її матір умирають від голоду, він несе мішки з хлібом у місто, оточене запорожцями. Андрій був доброю й чуйною людиною, з болем у серці дивився він на жителів оточеного міста, які вмирали від голоду. Спонуканий жалем, він кинув один хліб незнайомій голодній людині.

 

 

 

Андрієм керували любов і жаль до прекрасної полячки, заради неї він забув -товаришів, забув про те, навіщо прийшов на цю землю. «А що мені батько, товариші й вітчизна?.. Немає в мене нікого!» — вигукнув Андрій у пориві кохання. Так Андрій став зрадником. «І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства!» Під час бою, коли Андрій вийшов боротися на стороні поляків, Тарас Бульба сам убив свого молодшого сина-зрадника. Зраду батьківщині ніщо не може виправдати, немає прощення зрадникові.

 

 

 

Так закінчилося життя двох братів — Остапа й Андрія, людей великого серця й мужності. Життя першого — приклад для всіх запорожців і наступних поколінь. Такими, як Остап, пишається Україна. Доля Андрія безславна й ганебна через його зраду товариству, Вітчизні.

 

 

Зображення в повісті М. Гоголя "Тарас Бульба" побуту й звичаїв Запорозької Січі

Шкільний твір

     

 

      І. Запорозька Січ — оплот козацтва в Україні XІV-XVІІ століть (Запорозька Січ — царство волі, куди з усієї України стікалися старі й молоді козаки, шукаючи притулку від ганьби. Вона була осередком волелюбності, звідси починалися всі виступи проти поневолювачів. "Запорозька Січ — то гніздо, звідки вилітають усі ті горді та міцні, як леви, звідки розливається воля й козацтво на всю Україну".)

      ІІ. Побут і звичаї Запорозької Січі.

      1. Запорозька Січ — військо. (Січ являла собою бастіон, розташований на острові Хортиця на Дніпрі. Козацькі курені, кузні, майстерні були огороджені земляними валами з вежами. Біля них стояли гармати. Посеред Січі знаходився майдан, на якому збиралася рада — сходка. Вона вирішувала всі найважливіші питання козацької спільноти, обирала кошового отамана й старшину. В куренях, котрі були й військовими підрозділами, обирали курінного отамана. Молоді запорожці тут опановували військову науку: вчилися шабельного бою, влучно стріляти, вести рукопашний бій, керувати човном. "Юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в самому розпалі битв, які через те майже не припинялися. А в перервах козакам нудно було братися за вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль та зрідка кінних перегонів". "Весь інший час ішов на гульбу — ознака широкого розмаху душевної волі".)

      2. Трудовий ритм Запорозької Січі. (Для того щоб утримувати багатотисячне військо, одягнути й нагодувати його, забезпечити військовим обладунком, потрібна була праця багатьох людей: тут добували руду, вугілля, випасали череди волів, коней, споруджувалися човни, підводи. При в'їзді в Січ Бульбу та його синів "оглушили п'ятдесят ковальських молотів, що били в двадцяти п'яти кузнях". Могутні кожум'яки "м'яли своїми дужими руками волячі шкури", "крамарі під ятками сиділи з купами кременів, кресалами й порохом".)

      3. Суворі звичаї та закони Січі. (Всі козаки, без винятку, підкорялися суворим звичаям та законам, що панували в Січі. "Коли козак прокрався, потяг яку-небудь дрібничку, це вже вважалося ганьбою для всього козацтва: його, як безчесного, прив'язували до ганебного стовпа". "Боржника, що не сплачував, приковували ланцюгом до гармати". Найстрашніша кара була за вбивство: "тут-таки, при ньому, викопували яму, спускали туди живого убивця й на нього поставили труну з тілом убитого, а потім обох засипали землею". Найпершим законом в Січі вважали вірність вітчизні й вірі. За зраду вітчизни й товаришів Тарас Бульба вбиває свого сина.)

      ІІІ. Значення традицій Запорозької Січі для сучасної України. (Період Запорозької Січі, козаччини — найяскравіший, найгероїчніший в історії України. Саме тоді почав формуватися наш менталітет. Чимало козацьких звичаїв — гідний зразок для наслідування, насамперед — національна самосвідомість.)

 

 

 

Картини української природи в повісті М. Гоголя "Тарас Бульба"

Шкільний твір

     

      Бербер любить пустелю Сахара. Казахам тоскно у наших невеличких гаях. І не лише тому, що вони звикли до своїх краєвидів. Просто вода річок або колодязів цієї місцини з дідів-прадідів ввійшла до крові народу, а очі призвичаїлися бачити або гори, або розлогі степи, або нескінченні заполярні низини. Адже Батьківщина — не місце проживання, а наша душа й тіло. Так само, як ми — її жива і часом мисляча частка.

      Із цього і почну розповідь про те, що й чому змалював Гоголь у своїй героїчній повісті про мужність, кохання та зраду. Перший пейзаж сумний і лагідний, бо дві матері прощаються зі своїми синами. То Бульбиха і рідне українське небо. Думають, на деякий час, насправді — назавжди.

      Перший ранковий вітерець спустився кронами дерев, і настав час прощатися з милим, затишним двором, у якому затісно було козацькому серцю.

      І ось перед нами величний опис степу, нічийого, серед якого народжувалися та виховувалися оті незвичайні характери — такі ж могутні, неозорі простому людському оку. Цей опис відомий усім, хто читав "Тараса Бульбу", тому й немає потреби його наводити. Хочу тільки сказати, що у первісній трав'яній пущі, де коні ховалися, як у лісі, були незнані небезпеки і раз у раз можна було наразитися, на ворога, якого так довго не помічав. У степу звідкіля не візьмись — татарин, у характері Андрія, викоханого цим безмежним степом, теж виявився смертельно небезпечний ворог...

      Не думаю, що письменник змалював отой безмежний простір для того тільки, щоб показати місце дії або дати читачам насолоду красивим описом. Ні, скоріше автор і сам відчував нерозривний зв'язок між людиною і її рідною землею. Адже картини української природи необхідні для справжнього розкриття характерів героїв повісті, а краще сказати, українського національного характеру.

 

 

 

Похожие статьи:

Учебный залРЕФЕРАТ: Анализ поэмы Гоголя «Мертвые души»
Учебный залСОЧИНЕНИЯ по повести Гоголя «Тарас Бульба»
Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»
Учебный залТВОРИ за романом П. Загребельного «Роксолана» та повістю О. Назарука «Роксолана»
Учебный залРЕФЕРАТ: Анализ комедии Гоголя «Ревизор»