ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

 
Історія написання роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
 
     Реформа 1861 р. та її наслідки привернули особливу увагу Панаса Мирного. Гнітюча атмосфера кріпосницької дійсності спонукала письменника до викриття її антигуманної суті, виняткової жорстокості.
     Найважливішим для себе Панас Мирний вважав змалювання в художній літературі пореформеної доби — «голодної волі» для селянства. У художній творчості письменника проблеми, пов'язані з життям українського селянства в пореформений період, стали центральними, їх літературна реалізація привела до появи цілого циклу творів, який становить кращу частину прозової спадщини письменника.
     На весну 1872 року припадає задум Панаса Мирного написати великий твір про життя українського селянства до і після скасування кріпацтва. Прискоренню написання твору сприяли і певні обставини.
     Минуло кілька місяців від того, як Панас Якович, двадцятидвох річний юнак, перебрався в Полтаву — зовні тихе, «благословенне» губернське місто. Та внутрішньо воно жило, як і вся країна, напруженим очікуванням революційних бур і змін. Відгомін свіжих подій у Парижі — поява та загибель Паризької комуни — непокоїв передову молодь, привертав її посилену увагу до соціальних проблем, викликав рішуче заперечення непривабливої напівкріпосницької дійсності.
     Працюючи в казенній палаті, письменник не мав достатньої можливості знайомитись із життям, побутом, думами селянства. А службові поїздки, хоч і обтяжливі, давали багатющий матеріал для творчості.
     Весною 1872 року Панас Мирний перебував у службовому відрядженні. Під час поїздки з Полтави до Гадяча хлопчик-візник розповів Мирному жахливу історію селянина Василя Гнидки, який вирізав сім'ю заможного козака, та що був засуджений до каторжних робіт.
     Особа Гнидки особливо зацікавила митця як «дуже цікавий суб'єкт» як задля етнографа, так І психолога. «Далі я вже не пам'ятаю.— писав він у «Подоріжжі од Полтави до Гадячого»,— що ми балакали з маш-таліром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу».
     Панас Мирний, задумуючись над вчинками цієї людини, робить висновок: «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту,— пригніченого усяким панством...— де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця».
     Почутий письменником випадок з життя ліг в основу повісті «Чіпка», над якою він працював протягом літа й осені 1872 року. Описаний цей випадок і в його нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого».
     Повість «Чіпка» — перша редакція майбутнього великого соціально-економічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», де автор зосередив головну увагу на постаті центрального героя твору — Чіпки Варениченка. В повісті ще не були чітко окреслені сюжетні ходи — історичні екскурси, розповіді про земство, царський суд, досить побіжно змальовувалося життя селян: Максима Ґудзя, Явдохи, Грицька, Христі.
     Панас Мирний, здійснюючи намір показати, як соціальні умови руйнують особистість, творять із чесних людей «пропащу силу», описував історію життя свого героя шляхом художнього узагальнення. Митець так добирав життєвий матеріал і на цій основі так його переосмислював, що створені ним картини стали достовірним художнім відтворенням епохи панування феодалізму, жорстокого гноблення народу і зародження стихійного протесту знедолених.
     Закінчивши повість, Панас Мирний надіслав її для рецензування братові Івану Білику — відомому українському критику, який прихильно, доброзичливо, але й вимогливо поставився до оцінки твору, висловив ряд слушних зауважень.
     Одержавши рецензію на початку 1N 1.4 року, Панас Якович переглянув текст повісті, виправив деякі суперечності в образі головного героя, дещо деталізував, накидав штрихами нову сюжетну лінію про Грицька тощо. І відклав на певний час: за своїм творчим принципом: «Нехай вилежиться та достигне, як та овоч на дереві». Коли ж навесні того ж року він знову повернувся до твору, то почав писати заново — розгортати повість у багатоплановий соціальне—психологічний роман, який назвав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
     Твір зазнав ще двох редакцій, що велися головним чином по лінії поглиблення окремих образів та ситуацій, ще двічі пересилався за маршрутом Полтава — Житомир (саме там жив тоді І. Білик), а потім був начисто переписаний, читався серед київської творчої інтелігенції і, нарешті, в листопаді 1875 року був поданий до цензури, яку порівняно швидко і щасливо пройшов.
     Панас Мирний вирішив видавати роман під прізвищами обох авторів, адже Іван Білик в процесі роботи над книгою виступав не лише як критик і порадник, а й як співавтор.
     Але далі над романом повис якийсь фатум. Почалося з того, що київські друкарні твір чомусь не взяли. Можливо, вони були перевантажені. Коли нарешті домовилися про друк у Петербурзі — цим питанням займався композитор М. В. Лисенко, — то виявилося, що цензор у поспіху не поставив свій підпис на кожному аркуші рукопису. Роман повертається в Київ, розшукують звільненого з роботи цензора. Той підписує рукопис, і роман знову іде до Петербурга. Друк його почався тільки наприкінці травня 1876 року. І тут по цензурних відомствах пройшов горезвісний циркуляр від 5 червня 1876 року про заборону українських видань, який і припинив друк роману.
     Прогресивні діячі України не могли дати загинути найвидатнішому творові часу. Вперше він був надрукований М. П. Драгомановим у Женеві в 1880 році, але ж відразу потрапив до списку заборонених видань і проникав до читачів у Росію таємно, як підпільна література. Поодинокі примірники перебували в нелегальних бібліотеках гуртків самоосвіти в університетах, гімназіях та інших навчальних закладах на західних і східних землях України.
     Вперше легальне роман був опублікований в 1903 році у журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила».
     Реформа XIX століття скасувала кріпацтво. Законодавчими актами від 19 лютого 1861 року (оголошувалися в губернських містах України з 9 до 19 березня, а по селах — пізніше) закріпаченим селянам надавалися права «цільних сільських обивателів як особисті, так і майнові», тобто права купівлі—продажу нерухомого майна, ведення торгівлі, займатися ремеслом і продавати свої вироби, підряджатися на різні роботи, а також брати шлюб і вирішувати всі родинні справи без дозволу поміщика.
     Але ці права надавалися тільки після переходу на викуп, після введення уставних грамот, які складали самі землевласники-поміщики, а затверджували і вводили в дію мирові посередники, що призначалися теж з поміщиків.
     Для складання уставних грамот надавався дворічний термін (він часто був і більшим), під час якого селяни лишалися тими ж кріпаками, тільки офіційно називалися тимчасово зобов'язаними.
     Після введення уставних грамот поміщицькі лани лишалися у панській власності, а та земля, якою користувалися кріпаки, продавалася їм насильно. Поміщик мав повне право поміняти землю кріпакам — кращу на гіршу, що часто й робилося. Пани загарбували такі життєво необхідні для селян угіддя, як луки, випаси, ліси, водопої, щоб поставити юридичне вільних селян в економічну залежність. Норми викупних наділів залежали від місцевості: на Лівобережній Україні вони становили в середньому від 3 до 4,5 десятин на ревізьку (чоловічу) душу.
     Право на викуп землі мали тільки ті родини кріпаків, що користувалися нею раніше. Дворові кріпаки, що прислуговували панам, доглядали їхню худобу, маєток, такого права не мали і виходили з кріпацької залежності зовсім безземельними, в кращому разі з садибною ділянкою.
     Викупна ціна польових наділів визначалася не вартістю землі, а розмірами оброку, ціною повинностей, так, щоб поміщики з процентів капіталізованої (загальної) суми викупу одержували той самий прибуток, що й від кріпосницької експлуатації селян.
     При викупі 20% викупної суми селяни виплачували безпосередньо поміщику (здебільшого на виплат з високим процентом), а 80% йшло йому через державну позику, яка мала стягуватися з селян протягом 49 років великими процентами.
     Звичайно, така царська «милість» обурювала селян, спричиняла їх часті заворушення.
     Налякане революційною ситуацією, наростаючим революційне) демократичним рухом самодержавство у 1864 році пішло ще на одну поступку — видало положення про земські уста поки — органи самоврядування. З самого початку ці органи буяй відокремлені від державного управління і не мали ніякого органічного зв'язку .і державним апаратом, були явною підробкою під народоправство.
     За свою півстолітню історію земства зробили дещо у справі піднесення культури й побуту населення. Будувалися шляхи, школи, лікарні, до того ж земства і утримували їх, звичайно, за рахунок податного, трудового населення, додаткових здирств із нього. Члени земських управ часто вдавалися до спекулятивних операцій та обкрадання громадськості.
     Спочатку земства вважалися всестановими органами, далі кількість недворянства у них відповідними законами зменшувалася, аж поки після реформи 1890 року земство не стало всуціль дворянським. Вибори до земських управ були багатоступеневими. Від селян сільська громада обирала виборщиків, виборщики — повітових гласних, гласні — повітову управу і губернських гласних, а ті — губернську управу; інші стани — поміщики, міщани — обирали гласних окремо, на своїх зборах.
 
 
Стислий переказ змісту роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
 
Роман з народного життя
 
 
 
ЧАСТИНА ПЕРША
 
 
 
І
 
Польова царівна
 
 
 
Надворі вповні розвинулася весна, вся природа буяє. В такий прекрасний весняний день дорогою від села Пісок до Ромодана йшов молодий чоловік. Він із задоволенням розглядає зелену ниву та думає, що праця його потрачена недарма. Тепер і він став справжнім хазяїном.
 
Раптом юнак чує, як недалеко хтось співає. Йому здалося, що ще ніколи не чув він такого приємного голосу. Пройшовши кілька кроків, бачить серед жита дівчину, справжню красуню: "Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою..."
 
Хлопець не мав сили навіть заговорити до неї, вона озвалася першою. Нічого не сказавши про себе, втекла, а він так і лишився стояти.
 
Прийшовши додому, Чіпка став розпитувати в матері, чи немає дочки в москаля, який живе неподалік. Хлопцеві здавалося, що це мала б бути його польова царівна.
 
 
 
ІІ
 
Двужон
 
 
 
Ще за двадцять років до того часу, як кріпакам надали волю, у село Піски прийшов незнайомий чоловік. Виглядав він зовсім небагатим, здавалося, що йде із заробітків. Шукав чоловік старого Карпа Окуня, але того вже не було на світі.
 
У волості чоловік назвався небожем Окуня, звали його Остап Хрущ. Казав, що прийшов з Донщинн у рідні краї.
 
Через деякий час громада прийняла його до себе. Він почав потроху заробляти. Потім одружився з бідною некрасивою дівчиною Мотрею Жуківною, яка жила сама зі старою матір’ю.
 
Мотря зразу почала господарювати, все спочатку було добре. Однак Остап з часом все більше хмурнів, говорив мало. Навесні вирішив йти на заробітки.
 
Навесні вирушив Остап на Дін, а скоро звідти прийшла "бумага", де питали, чи не об’являвся чоловік на ім’я Остап Хрущ. Виявилося, що справжнє його прізвище Притика і мав він жінку та трьох дітей.
 
Мотря від такої звістки мало не збожеволіла. Тепер стала вона для всього села не звичайна молодиця, а невідомо хто — ні покритка, ні вдова.
 
Через деякий час Хруща провели через усе село в кайданах, а потім посадили до в’язниці.
 
В цей час Мотря відчула, що вона вагітна.
 
Селом пішбв поговір, що Остап зовсім не Хрущ і не Притика, а кріпак пана Польського Іван Вареник. Ще більше село загомоніло, коли народилося в Мотрі дитя. Всі вважали його "виродком", "нечистим". Не хотіли навіть іти в куми. Охрестили Нечипора баба Оришка та перехожий москаль.
 
 
 
ІІІ
 
Дитячі літа
 
 
 
Життя Мотрі на селі стало нестерпним. Ніколи в своєму житті не знала вона щастя, не було його й тепер. У Пісках ніхто не хотів навіть брати її на роботу.
 
Дитина весь час лишалася з бабою. Хлопець ріс красивий, але сумний, вовчкуватий. Діти сміялися з нього та називали образливими прізвиськами. Зате любив Чіпка слухати бабині казки. Тоді розігрувалася дитяча уява, і ставало йому зовсім добре.
 
Багато про що думав Чіпка. Турбувало його, що мати багато працює, а їсти все одно нічого.
 
 
 
ІV
 
Жив-жив!
 
 
 
Виростав Чіпка в голоді й холоді, та все самотою. Коли хлопцеві виповнилося дванадцять років, вирішила Мотря найняти його служити. Домовились на зиму з Бородаєм за харч та одежу. Але виконувати доручення хазяїна Чіпка не хотів. Одного разу, розсердившись, вирішив навіть підпалити Бородая. Але люди побачили, залили пожежу. Чіпку ж хазяїн вигнав.
 
Почав хлопець працювати підпасичем разом з дідом Уласом. Разом з ним пас худобу і сирота Грицько. Хлопці здружилися між собою.
 
Одного разу хлопці надрали горобенят та поскручували їм голови, викрикуючи: "А що — жив! а що — жив!" їм здавалося, що вони мстять за Христа, бо дід розповідав їм легенду, що, коли Христа розпинали, горобці кричали: "Жив, жив!"
 
 
 
V
 
Тайна — невтайна
 
 
 
Першим великим нещастям у житті Чіпки була бабина смерть, через яку в душі хлопця заворушилося щось страшне та темне. Довго він після того хворів.
 
Коли Чіпці виповнилося сімнадцять років, для кріпаків оголосили волю. Однак дід Улас зовсім не радів. Тепер йому призначили платити за свою роботу десять карбованців на рік. Тому для нього воля стала ще гіршою неволею.
 
Від діда Уласа Чіпка почув про свого батька. Виявилося, що Іван ріс разом із малим паненям та якось вдарив його за якусь шкоду. За це його вигнали до стайні й добре вибили. Згодом Іван втік до Дону. Розповів дід і про те, як Вареник повернувся в рідні краї, як його забрали в москалі. Задумався Чіпка про долю батька, якого ніколи не знав.
 
Восени дід не зміг заплатити десять карбованців сплати, і його потягли на розправу до пана Польського в двір.
 
 
 
 
Дознався
 
 
 
Взимку дідова оселя стояла порожня. Чіпка зрозумів, що старого Уласа вже нема, десь він у неволі.
 
 
Все село шуміло від звістки, що треба ще два роки одробити панові за волю.
 
Чіпка вирішив сам пасти отару, але громада не прийняла його. Довелося братися за плуг. Робота в його руках закипіла, ось уже й нива заколосилася.
 
Одного разу серед поля почув хлопець той самий голос. Заговорив до дівчини, яка цього разу й не збиралася тікати. Скоро дівчину почали гукати, і Чіпка дізнався, що її звуть Галею.
 
 
 
VII
 
Хазяїн
 
 
 
Грицько тим часом пішов на заробітки. Побував він у різних краях, важко працював. Повернувшись, купив ґрунт, відчув себе хазяїном. Згодом одружився з Христею, завів господарство.
 
 
 
ЧАСТИНА ДРУГА
 
 
 
VIII
 
Січовик
 
 
 
В селі Піски оселився захожий січовик Мирон Ґудзь. Був він чоловік немолодий, кремезний, з довгими вусами. Розповідав, що воював з ляхами, татарами.
 
Одружився Мирон з козацькою дочкою Мариною Зайцівною. З того часу став він поле орати, а Марина — сина Івана колихати.
 
Іван ріс серед розлогих степів, був вільнолюбний, сміливий. Батько розповідав йому про козацькі часи.
 
Коли виповнилося Іванові шістнадцять років, став він ходити коло волів, плуга. Але батько сумував, що син цурається козацького духу.
 
Одружився Іван з Мотрею, дочкою старого Кабанця. Народився у них син Максим.
 
 
 
IX
 
Піски в неволі
 
 
 
Прийшла в Піски біда — генерал записав їх до своїх кріпаків. Недарма попереджав їх Мирон.
 
Родина ж Мирона була записана козацьким родом.
 
 
 
XI
 
Махамед
 
 
 
Після смерті Мирона й Марини настало для Івана та Мотрі важке життя. Іван цілими днями працював у полі, Мотря поралася у господарстві. Старший син Максим теж гаряче брався за хліборобські справи. Але душа Максимова бажала волі. Прозвали його на селі Махамедом за те, що звів не одну дівчину, а потім сам і насміхався та пускав поговір. Стали скаржитися й за те, що Максим розпоює парубків. Вислали старостів до Мелашки, але прийшли старости з гарбузом.
 
Як не намагалися батьки, та не могли стримати запального сина.
 
Почула й генеральша, що Максим кріпаків бунтує, поскаржилася комісарові. Хлопця віддали у москалі. Максим же не журився.
 
До родини він довгий час навіть не озивався. Батько поділив землю, залишивши тільки хату та дві десятини поля москалеві. Це не раз було причиною суперечок між братами.
 
Батьки скоро й померли.
 
 
 
XIII
 
Максим — старшим
 
 
 
Коли Максим став старшим, вже не міг так вільно гуляти, як раніше. Спочатку став Максим гордовитим, запишався, а потім здалося йому старшинство гірше полину. Поступово почав він учитись, вивчив граматику, багато читав. Потім кинув зовсім пити, почав стягувати добро. Мріяв повернутися додому.
 
У тому ж місті росла дівчина Явдоха. Матері зовсім до неї ніякого діла не було, ходила дівчина голодна й брудна. Почала красти, продавати. З роками робилася все більш хижою, привчилася пити. Батьки з того тільки раділи. А коли примітили, що вона ще й вродлива, то вимили, вичесали та одвели на кінець міста до великого будинку. Почала дівчина торгувати своєю красою.
 
Саме в неї й закохався Максим, а потім одружився. Народження дочки зразу переломило жінчину вдачу — вона почала турбуватися господарством. Максим та Явдоха стали клопотатися тільки одним — наживою.
 
З великим добром Максим повернувся в Піски й почав будуватися.
 
 
 
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
 
 
 
XІV
 
Нема землі
 
 
 
У Чіпки волость відбирає землю, тому що з Дону об’явився справжній небіж Луценків. Це відразу підтяло сили хлопця та Мотрі. Чіпка навіснів від такої несправедливості.
 
Чіпка йде у Гетьманське шукати захисту. По допомогу він вирішує звернутися до секретаря Чижика, але його перепиняє Василь Порох та пропонує написати прохання. Спочатку вимагає грошей, а потім погоджується написати тільки за могорич.
 
Порох споює горілкою й Чіпку та розповідає про свавілля панів.
 
 
 
ХV
 
З легкої руки
 
 
 
У суді Чіпка побачив багато людей, які прийшли сюди у своїх справах. Незабаром з’явився й пихатий секретар. Чіпці сказали, що за п’ятдесят карбованців він може залагодити свою справу.
 
Знову прийшов він до Пороха, той почав його научати та споювати.
 
Прийшовши в своє село, Чіпка повернув до шинку й напився. Він кричав, що ніде немає правди. Люди дивувалися, поглядаючи на хлопця.
 
Перед світом прийшов Чіпка додому п’яний. Мотря аж перелякалася, побачивши його.
 
 
 
ХVІ
 
Товариство
 
 
 
Біля Чіпки почали крутитися такі ж, як він тепер, гультяї: Лушня, Матня та Пацюк. Разом вони пили та бешкетували.
 
Мотря скаржилася людям, що син зовсім змінився. Товариші почали його намовляти проти матері. Настали для неї страшні часи.
 
Товариство намовляло Чіпку розпродати все господарство.
 
 
 
ХVІІ
 
Сповідь і покута
 
 
 
Чіпка йде до Грицька та пропонує йому купити хліб у стіжках. Але того не було вдома. Знову прийшов Чіпка до товариша. Вони згадували дитинство, розповідали про своє життя.
 
Чіпка вирішує віддали Грицькові хліб, щоб він не пропав. Товариство розлючене, що немає грошей на випивку. Грицько дає всім гроші за те, що поскладали хліб на вози.
 
 
 
ХVІІІ
 
Перший ступінь
 
 
 
Мотря вибралася зі своєї хати та оселилася в "довгоп’ятої баби", яка приймала на селі немовлят. Горювала вона за своїм сином і згадувала, якої завдав їй образи.
 
Чіпка ж гуляв кожного дня, не було йому зупину.
 
Одного дня вигляд зеленого поля неначе повернув його у реальність, почав Чіпка рвати на собі волосся від горя за втраченим часом, силами. Товариші намовляли його на крадіжку.
 
Під час крадіжки товариші вбивають сторожа.
 
 
 
XIX
 
Слизька дорога
 
 
 
Чіпка спить у себе вдома, совість його приспана горілкою. А в цей час село шумить про крадіжку.
 
Соцькі приходять в хату до Чіпки, щоб заарештувати його. У волості було все товариство. Слідчий повипускав товаришів, нічого від них не дізнавшись.
 
Наступного ранку селом пішла чутка, що якісь опудала в білому одязі вдерлися до хати голови й зв’язали його.
 
В Грицьковій хаті вже не було тої злагоди, оскільки Христя вважала, що не можна використовувати Чіпчиного становища для своєї вигоди. Жінка стала невеселою, мовчазною.
 
 
 
XIX
 
Сон у руку
 
 
 
Чіпці сниться сон: він гуляє в шинку, а сам він схожий на лютого ззіра. Снилася йому і Галя.
 
Товариство, що втекло під час наїзду москалів, приходить провідати Чіпку. Хлопець виганяє їх з хати за те, що зони покинули його самого. Ті починають вигадувати, що кинулися Чіпці на допомогу, але їх зв’язали.
 
Чіпка намагається розказати товаришам про свої душевні переживання, але ті його не розуміють. Тільки Лушня слухав його уважно.
 
 
 
XXII
 
Наука не йде до бука
 
 
 
Люди розповідають Мотрі про те, як Чіпка боронив кріпаків.
 
Чіпка приходить до матері, просить простити його.
 
Навесні Чіпка знову почав господарювати, забрав матір додому. Став товаришувати з Грицьком та Христею. Христя все говорила, щоб Мотря одружила свого сина.
 
Тільки все кудись Чіпка пропадав увечері. А по селу розповідали про лихі вчинки, які діються навколо.
 
 
 
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
 
 
 
XXIII
 
Невзначай свої
 
 
 
На селі стало сумно, всі чогось чекали. Тільки Чіпка ходив веселий, радісний.
 
Ввечері разом з товаришами він домовляється, куди піти цієї ночі. Перед ранком дві повозки вже їхали до хати москаля. На порозі їх зустріла москалиха. Чіпка дізнається, що Галя — дочка москаля.
 
Чіпка зізнається у своєму коханні. Галя теж любить його, вона тихенько підсуває Чіпці кисет.
 
Виявляється, що Галя вже засватана за Сидора. Вона просить Чіпку кинути лихе життя.
 
 
 
ХХІV
 
Козак — не без щастя, дівка — не без долі
 
 
 
Ввечері Чіпка навіть не зайшов до хати, вирядився до Крутого Яру робити своє діло разом з товариством.
 
Потім Чіпка йде до Сидора та просить його за гроші відступитися від Галі.
 
Разом з Галею він мріє про своє майбутнє життя. Матері він повідомляє, що збирається одружуватися. Того ж вечора він запрошує Грицька у старости.
 
 
 
ХХVІ
 
На своїм добрі
 
 
 
У суботу Чіпка заслав до Галі старостів. Потім батьки поїхали до нареченого на оглядини. Не сподобалася Явдосі бідненька Чіпчина хата та його старенька мати.
 
Відбулося весілля. Почали молоді господарювати, робота аж горіла в їхніх руках. Галя все намагалася вдягнути Чіпку красивіше, весь час вишивала для нього сорочки.
 
Галя подружилася з Христею, Чіпка спілкувався з Грицьком. Мотря біля дітей зовсім ожила душею.
 
 
 
ХХVІІ
 
Новий вік
 
 
 
Серед піщан Чіпка став користуватися великим авторитетом. До нього в гості одного разу заїхав становий. Він розмовляє з Чіпкою про громадські справи.
 
Наступного дня на громадських зборах Чіпка закликав селян вибирати у земство своїх людей.
 
 
 
XXVIII
 
Старе та поновлене
 
 
 
Чіпку вибирають у гласні, і він іде на збори разом з панами. Пани зневажливо звертаються до селян, наче це люди, нижчі за своїм походженням.
 
На зборах Чіпку вибрали членом управи. В цей час пани віднайшли стару справу про крадіжку пшениці та вбивство сторожа й вирішили скинути Чіпку.
 
Знову Чіпка звертається до Пороха, щоб він написав скаргу до суду. Однак результату не отримує ніякого.
 
Коли Чіпка повернувся додому, дізнався, що Максим занедужав. На його очах москаль і помер. Пани раділи, що позбавилися Чіпки в управі й пустили розголос про його справи.
 
Незабаром Вареника було звинувачено у тому, що він бунтує людей, бо говорив селянам, щоб не піддавалися панським хитрощам.
 
 
 
XXIX
 
Лихо не мовчить
 
 
 
Явдоха перебралася жити до дітей, щоб не лишатися самій на хуторі. Стосунки її з Мотрею зразу не склалися.
 
Чіпка став нервовий, все частіше сердився, ніхто не міг йому догодити. Діставалося навіть іноді й Галі. Вона вже бачила, що не втримати Чіпку біля себе, та потай від нього плакала.
 
Чіпчина хата з лагідної сумирної оселі перетворилася на притон п’яної гульні. Явдоха все тільки підтримувала, бо звикла до такого життя замолоду.
 
Лушня за столом розповідав, як мати вчила його малого красти у неї хліб. А якщо побачить, що краде, одразу починала бити.
 
Вночі, як завжди, товариство вирушало на "роботу".
 
Несподівано вмерла Явдоха. Надіялась Мотря, що, може, тепер Чіпка за розум візьметься. Однак вийшло зовсім навпаки. Лушня докинув думки, чи не Мотря, бува, звела Явдоху зі світу. Чіпка наче знавіснів.
 
Ввечері Галя лаяла Чіпку й запитала його, де ж у нього самого та правда, якої він так шукає? Питання це неначе ножем різонуло чоловіка.
 
Мотря від тяжкої образи, зневаги занедужала, зовсім злягла.
 
 
 
XXX
 
Так оце та правда?!
 
 
 
Стояла люта зима, якої вже давно не бачили. Мотря з Галею сиділи коло рукоділля, коли пізно ввечері вся компанія Чіпки зібралася до хати. Вони почали глузувати й знущатися зі старої матері, випивали та складали плани на сьогоднішню ніч, звертаючись до свого отамана.
 
Вночі, перед ранком, вони повернулися, і на кожному видно було сліди свіжої крові. А незабаром під вікном заплакала дитина, що просила її впустити в хату.
 
Мотря відкрила двері й впустила дівчинку. Мала розказала, що всю її сім’ю вбили, порізали. Разом з дівчинкою Мотря пішла до волості.
 
Скоро прибігли волосні та пов’язали все товариство. Від крику прокинулася Галя. Вийшла вона зі своєї кімнати, побачила Чіпку та дівчинку в крові й закричала:
 
— Так оце та правда?! Оце вона!!!.
 
Коли до хати прибігла Христя, якій Грицько розказав про нічні події, Галя вже повісилась.
 
Наступного року через село проходили каторжники, серед яких був Чіпка зі своїм товариством.
 
Грицько крикнув вслід колишньому другові, аби йому помагав Бог. Чіпка попросив переказати матері, щоб чекала його.
 
Грицько забрав Мотрю у свою хату, але скоро вона померла.
 
Хата Чіпки стояла пусткою, доки не купив її жид Гершко та не зробив шинок.
 
 
 
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
 
Образ Чіпки — образ неординарної людини, вихідця з селянської маси. З самого раннього дитинства хлопець зазнав від людей наруги та зневаги, тому завжди болюче переживав неповагу до себе як особистості, людини.
 
Чіпка так і не зміг знайти свого шляху в житті, хоч і задумувався над можливістю вийти зі становища пригнобленого та гнаного селянина. Він гостро відчуває несправедливість розподілу людей на вищих і нижчих, але не міг зрозуміти, звідки з’явився такий соціальний розподіл та як його уникнути.
 
Не один раз намагався Чіпка жити звичайним життям селянина-хазяїна, але кожного разу життєві негаразди та несправедливості ламали спокійний плин його життя.
 
Навіть кохання не могло зупинити його нестримної натури, хоча спочатку Чіпка був ладен все зробити для Галі, став поважним членом громади, але зневага панів знову покликала до боротьби, як він її розумів.
 
Позначився на долі чоловіка й вплив товариства гуляк-п’яниць, які теж з дитинства не зазнали багато добра.
 
Питання про те, є Чіпка злодієм чи героєм, не може бути вирішене однозначно, воно залишається суперечливим.
 
 
 
 
"Пропаща сила" у романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Шкільний твір
 
Селянин Чіпка Варениченко міцно цементує доволі складний сюжет роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?".
 
 
 
Його образ подається в еволюції. Автор розповідає нам не тільки його біографію, але й його родовід. Ми бачимо, що історія народження Чіпки незвичайна. Це дитина гріха. Його батько був байстрюком сина шляхетного генерала Володимира Семеновича й кріпачки Уляни, одружився з його матір'ю, уже маючи сім'ю в інших краях. З самого дня народження Бог наклав на Чіпку гріховну печатку. Чи може вирости з цієї дитини щось путнє? Мабуть, могло.
 
 
 
Від природи Чіпка був добрим і діяльним, розумним і енергійним, з розвиненим почуттям людської гідності. Він невтомний шукач правди, чуткий до чужого горя, готовий виступити проти будь-якої соціальної кривди навіть тоді, коли це його безпосередньо не зачіпає. У моменти особливих душевних потрясінь, викликаних повсюдним пануванням кривди, Чіпка приходить до таких в основі своїй революційних думок: "Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!" Ці слова свідчать про загрозливу зміну в характері Чіпки.
 
 
 
Чіпку образили, відібрали найдорожче — землю, і перед ним захитався світ. Він сповнений ненависті до кривдників, але ця ненависть стихійна, не освітлена політичною свідомістю і приречена на поразку. Вона засліплює героя, руйнує його власне "Я".
 
 
 
У його серці більше немає ні любові, ні поваги, ні співчуття до матері. Десь канули у небуття кохання і ніжність до дружини Галі. Його більше не хвилюють страждання цієї жінки із ніжною і тонкою душею. Його не торкнулося навіть її самогубство.
 
 
 
Він був засліплений, його очі були залиті чужою людською кров'ю. Ненависть призвела його до того, що він почав грабувати уже не багатших за себе, а рівних собі, людей, що потом і кров'ю наживали своє добро.
 
 
 
Поступово Чіпка зовсім втрачає людську подобу, він вирізав усю родину Хоменків, і тільки маленька дівчина чудом врятувалася.
 
 
 
Трагічний образ Чіпки дає нам зрозуміти, що ні при яких негативних суспільних обставинах, об'єктивних чи суб'єктивних, людина просто не має морального права забувати про те, що вона перш за все людина, інакше вона перетворюється в хижого звіра.
 
 
Образ Чiпки в романі "Хіба ревуть воли як ясла повні?" Шкільний твір
 
   
Образ Чiпки. У центрi роману образ Чiпки — селянинабунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став "пропащою силою".
    З Чiпкою ми знайомимось уже на перших сторiнках твору. Це широкоплечий двадцятирiчний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у бiлу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На головi в нього висока решетилiвська шапка. Та автори не задовольняються зовнiшнiми ознаками в змалюваннi портрета, як це властиво µх сучасниковi 1. Нечую-Левицькому. Вони знаходять i такi риси, що розкривають соцiальний стан персонажа ("Не багатого роду! — казала проста свита"), передають якостi його характеру ("Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...").
    А далi докладно з'ясовуіться формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Син зневаженоµ селянки-бiднячки. Чiпка зростаі у злиднях, в атмосферi недоброзичливостi i ворожостi. Тiльки бабусинi казки розширювали кругозiр хлопчика, примушували його задуматися, викликали в нього часом далеко не дитячi запитання. Вже в дитинствi, коли Чiпку за впертiсть прогнав багатiй Бородай, вiн "понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяµна й робiтника..."
    Вразлива душа й допитливий розум прискорюють визрiвання Чiпки. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло заспокоµтися. Розповiдi дiда Уласа пре крiпацьку неволю, зокрема про нещасливу долю батька, важким каменем придавили душу Чiпки. Скiльки вiн передумав, перестраждав у тi днi, аж на виду змiнився.
    Кожний з етапiв життя героя виразно постаі перед нами завдяки майстерностi авторiв у розкриттi його внутрiшнього свiту. Так, великою силою емоцiйноµ наснаженостi, психологiчною переконливiстю позначенi роздуми Чiпки в зв'язку з несправедливим вiдбиранням землi. Рiзкi переходи вiд сподiвань жити щасливо на своіму добрi до гiрких розпачливих настроµв, до болiсних думок про кривду, що "заснувала цiлий свiт", про лихо, з тенет якого не вирватися трудiвниковi, гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну нiч, коли зримо постала неправда у свiтi сильних, розкривають чесну, бентежну душу парубка. Тому й вразила кривда прямо в серце Чiпки, коли за право працювати на своµй землi чиновник з цинiчною вiдвертiстю вимагаі хабара.
    Саме в цю мить Чiпка втратив не лише ниву, а й вiру в справедливiсть. У його серцi знову закипiла ненависть, але, на жаль, не тiльки до гнобителiв та µх прислужникiв, а до всiх людей. Це той психологiчний момент, який проливаі свiтло на дальше, часто слiпе бунтарство зневаженоµ, обiкраденоµ людини: — А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоµди; вони мене ще змалечку ненавидiли — з iграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались..."
    Своі горе, чорну безнадiю Чiпка починаі топити в чарцi. А вiд пиятики вже прямий крок до грабунку. В романi глибоко вмотивовуються злочиннi дiµ парубка. Болi змученоµ душi, кричуща соцiальна несправедливiсть — ось що штовхнуло вчорашнього хлiбороба, щасливого своію працею, на шлях грабiжництва. Чiпка вважаі цi вчинки вiдбиранням свого ж добра, жривласненого iншими, багатшими, сильнiшими, рiвнянням багатiµв з бiдняками.
    До речi, це тi риси в характерi Чiпки, в його поведiнцi, якi передають iстотне в дiях його життівого прототипу. Панас Мирний, розповiдаючи в нарисi "Подорiжжя од Полтави до Гадячого" про розбiйництво Гнидки, вказував, що згодом у народнiй уявi залишиться соцiальна основа цього розбишацтва, i Гнидка стане поруч з "Гаркушею, Засориним i iншими розбишаками нiслягайдамацькоµ пори, котрi уславилися по всiй Украµнi, яко боронителi убогих i безталанних од заздростi й пригнiту багатих i щасливих".
    Прагнення ломоти насильникам ще бiльше поглиблюіться в Чiпки пiсля катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнiвнi слова злiтають з його вуст, звучать у них i бiль, i грiзне застереження гнобителям: "За тi сльози, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито… будуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!.." Нестримним почуттям нпавистi до панства Чiпка близький до шевченкiвських нротiстатiв i месникiв.
    Визначним досягненням реалiзму авторiв роману і правдиве художні узагальнення буржуазно-помiщицьких порядкiв, пiднрiслення гнобительськоµ сутi всього суспiльного ладу царськоµ Росiµ. Роздумуючи i над особистою недолею, i над всенародним лихом. Чiпка все бiльше усвiдомлюі соцiальнi коренi несправедливостi. Для нього стаі очевидним, що на трудiвника "налягли" i пан, пiп, шинкар, i "свiй брат-багатир", що "всiм бажаіться жоµздити" на шиµ обездоленого селянина.
    На якийсь час, зокрема пiд впливом лихого "товариства" з дисласоваких елементiв. Чiпка опустився на саме дно життя, гiрко образив своµми вчинками матiр. Проте добре в його натурi змогло взятх верх, змогло перемогти. Вiн знайшов у собi сили перепросити матiр, повернути µµ в рiдну хату. Одружившись з Галею, Чiпка нiжно любить µµ, поважаі матiр, ревно працюі в господарствi, щиро й безкорисливо допомагаі всiм, хто звертаіться до нього за пiдтримкою. Його "сувора натура, загартована давнiм злиденним жжттям, м'якшала: вiн тепер соромивм свого давнього безпуття, тiіµ кривоµ стежки, якою вiн думав дiйти до щастя".
    Коли пiшли розмови про земство, про вибори гласних, Чiпка, незважаючи на те, що становий Дмитренко радив виiирати панiв, закликаі громаду захищати своµ iнтереси, "а не даватись знову панам у руки". Серед iнших гласних вiд селям Чiпка видiлявся громадянською мужнiстю, прагненням вiдстоювати права трудящих. Тому селяни-гласнi всупереч волi дворян та чиновникiв обирають його членом повiтовоµ земськоµ управи. Та пани все зробили, щоб "очистити" своµ ряди вiд "мужика", i Чiпку наказом губернатора було виведено з управи "по неблагонадежности".
    Болюча кривда, що знову впала, як грiм серед ясного нiба, на Чiпчину голову, вiдверта, кричуща несправедливiсть i були тим останнiм поштовхом, що зламав життя правдошукача, зiпхнув його на стежку слiпоµ помсти. Селянин вiдчув на собi, ще панська "правда" гiрше крадiжки, розбою. Не знайшовши справедливостi i вище. Чiпка став мстити без розбору, бити направо й налiво, бити наослiп. Грабунки, вбивства зводять нанiвець його протест, кров загублених жертв, смерть нi в чому невинних людей невитравним тавром заплямовують Чiпку. Власне, вiн з правдошукача перетворився у звичайного кримiнального злочинця.
    В оцiнцi морального падiння Чiпки автори виходили з поаяцiй народноµ моралi, керувалися тими критерiями, що добре завжди прекрасне, а зло — потворне, огидне, бридке, хто б йоге не вчинив. Коли Чiпка заради "легкого хлiба", заради горiлки став грабувати i вбивати, то цим його дiям не може бути якихось iнших оцiнок, крiм беззастережного осуду.
    Весь розвиток сюжету пiдводить нас до ідино правильного висновку, що найблагороднiшi пориви перекреслюються злечином. Невмiння знайти справжнi шляхи боротьби проти гнобителiв i кривдникiв, "крива стежка" бунтарства i зробили Чiпку "пропащою силою".
 
 
Психологізм роману "Хіба ревуть воли як ясла повні?"Шкільний твір
 
Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” я вважаю глибоко психологічним твором. Панас Мирний змусив задуматися над однією з найголовніших проблем життя- проблемою вибору. Рано чи пізно вона постає перед кожним. В романі увага спрямована на те, як вирішує цю проблему головний герой- Чіпка Варениченко.
    Кожна людина народжується для щастя, радощів. Кожна мати бажає своїй дитині світлої долі. Прагнула до цього і Мотря, мати Чіпки, але всі мрії і сподівання ризбивались об камені тогочасної дійсності. Чіпка не може змінити соціальні обставини, наштовхується на байдужість людей, не мириться з цим і прагне відшукати правду і справедливість. Пред ним постійно стоїть проблема вибору: змиритися і “жити як всі”, чи піти в житті своїм шляхом. Автор яскраво і захоплююче змаловує Чіпку на протязі всього його життя. Переді мною проходить жахливе, на мою думку, дитинство хлопчика. Бідність, нестатки, непорозуміння з дітьми, але гірше за все те, що і дорослі люди збиткувалися над ним. “Отак жив Чіпка, виростав у голоді та холоді, злиднях та недостачах”. Так прикро вражають його маленьку душу слова “безбатченко”,”байстрюк”,”виродок”,”запорток” і в його добрім серці росте озлобленість не тільки на людей, а й на Бога: чому він не покарає лихих, щоб вони не кривдили добрих? Дід Улас розповів Чипці про його батька, як знущалися над ним пани, як віддали в солдати. Хлопець болісно переживає кривду цього старого пастуха: “ І прокидалась невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала...” Чіпка проймається глибокою ненавистю до панів: “ Чому він (батько) їх не вирізав, не випалив ?” А згодом :” Я йому такого півня пущу! “ Мені здається, що це вже певні життєві пизиції. Однако хлопець не тілки ненавидів, а й любив. Любив казки діда Уласа, бабу Оришку. А ніжне кохання до Галі, яку щиро хотів зробити щасливою. Автор змаловує свого героя людиною, яка любить в житті і в природі все добре, ласкаве, красиве, всім цікавиться .
 Працьовитий хлібороб, розумний господар, опора для матері, здатний до всякої справи- таким бачимо Чіпку в подальшому. Внутрішньо я відчуваю, як моя жалість переростає в почуття захоплення його успіхами. В цей час він думав, що знайшов в житті свій ідеал, та не знав, що ще очікує його. Чіпка протестує, бореться, шукає справедливості в житті, але, не знайшовши її, стає “пропащою силою”. Він потім деморалізується, заводить дружбу з розбишаками (Лушнею, Матрею і Пацюком), починає пиячити, ночами “навідується до панської комори”, ступає на”слизький шлях”. Та на те є істотні причини: судовики обманом відібрали в Чіпки основу основ його існування-землю, після чого перед цією людиною постало оте жахливе: “Йти, куди хочеш”. Чіпка тяжко пережив глибоку моральну кризу, зумовлену втратою землі:”… хотів чесно господарювати, а землю відібрали, хотів по правді жити, а правди не було, любив людей, а люди “готові один одного в ложці води утопити”.
 Та була остання крапля, через яку Чіпка знову пустився у злодійство. Ніщо вже потім не могло його спинити. І його впевненість у тому, що зло треба бороти злом, обернулась злом проти ньго самого.
 Це зло привело Чіпку до кривавої різанини на хуторі Хоменків, стала причиною самогубства Галі, а пізніше- смерті матері. Суспільство, в якому жив Чіпка, знищувало його.
 Не вміння знайти справжні шляхи боротьби проти гнобителів і кривдників, “крива стежка” бунтарства і перетворили Чіпку на” пропащу силу”. Чіпка обрав шлях боротьби, але не розумів, що боротись за правду треба тільки правдою, а неправда породжує ще більше зло.
 Цей правдошукач зрозумів-таки, що його “правда” не дотягує до ідеалу. Людина такої сили волі, такий життєлюб, а суспільство, в якому жив, знищило його.
 
Ідея алегоричної назви роману П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Шкільний твір
 
Якою важливою для художнього твору є його назва! Саме в ній, як правило, міститься стисло сформульована тема або ідея, саме вона, назва, покликана привернути увагу читача.
 
Роман П. Мирного та І. Білика має дві назви. У 1880 році в Женеві його було надруковано під назвою "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Коли ж твір перевидавали в Україні у 1905 році, на обкладинці стояло: "Пропаща сила". Як же виникли ці дві назви і що вони означають?
 
Відомо, що в основу роману було покладено історію, почуту П. Мирним під час подорожі від Полтави до Гадячого. Це була розповідь візника про відомого у тій місцевості розбійника Василя Гнидку. Зацікавлений долею вбивці, П. Мирний відобразив її спочатку в нарисі, потім у повісті "Чіпка", де мав на меті проаналізувати причини приходу селянина до злочину. Автор спробував вигадати дитинство майбутнього розбійника, щоб у цьому життєвому періоді пошукати, що ж могло штовхнути людину на криваву стежку. А потім до роботи долучився І. Білик, брат Панаса Мирного, вчений і письменник. Він порадив розширити межі твору, сам доповнив його історичною частиною, додав до розділів окремі характеристики і запропонував нову назву — вираз із Біблії.
 
"Хіба ревуть воли, як ясла повні?" — назва алегорична. Вона пов'язана з первісним художнім задумом — проаналізувати причини протесту селян проти суспільних умов. Саме так — як протест — оцінив П. Мирний вчинки Василя Гнидки, а потім і свого героя Чіпки Вареника. Ще в документальному нарисі автор зауважив, що його персонаж — скалічена дитина свого віку, свого суспільства. Але, не зумівши знайти свого місця у "непроглядному мороці" неправди, він знаходить утіху в злочинах. Тобто головна причина злодійств реального Гнидки і вигаданого Чіпки криється у несправедливому суспільному устрої, який вже може не викликати протесту пригнічених і ображених.
 
У сюжеті є багато епізодів-обвинувачень проти кріпацтва і пореформеної дійсності. В обох епохах панували розкіш, жорстокість і безкарність одних і безправ'я, злиденне існування інших. Якби життя було справедливим, народ би не бунтував — якби було що їсти й пити, не ревли б воли. Біблійний вислів у назві роману був спрямований проти суспільних устоїв, а тому в царській Росії такий твір не міг задовольнити цензуру.
 
Друга назва — "Пропаща сила" — переносила обвинувачення з суспільства на особу, яка була народжена для справ, можливо, значних і прекрасних, але не зуміла себе реалізувати, не розкрила потенційні якості і можливості. Хто в цьому винен? Мабуть, однозначно відповісти не можна: напевне, і суспільство, і сам герой.
 
Мені здається, що друга назва є точнішою, бо вона враховує дві обставини, соціальну і психологічну, без поєднання яких важко зрозуміти й оцінити людські вчинки.
 
 
Проблеми добра і зла у романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Шкільний твір
   
    
   
     Твір відомого українського письменника Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" багатопроблемний. І однією із найбільш важливих проблем, які порушує автор твору, є проблема добра і зла. Виходячи з позицій народної моралі, якої дотримувався, до речі, і письменник, якою керуємося і ми, добро завжди прекрасне, а зло — потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Народне прислів'я стверджує: зробив добро — не кайся, зробив зло — зла й сподівайся.
     Саме зла, а не добра більше зазнав у своєму житті головний герой твору Чіпка Варениченко. І "віддячив" громаді тим самим — злом і навіть іще більшим. Із довірою, відкритим, щирим серцем входив Чіпка у людський світ і одразу ж наштовхнувся на образу й глузування. "Байстрюк", — вигукують услід Чіпці та сміються з нього і малі, і дорослі. Але чим же завинив Чіпка перед громадою? Тим, що батько його був двожоном, людиною з темним минулим? Але ж ми не можемо обирати собі батьків, як не можемо і не повинні відповідати за їхні провини. Та цього не хоче визнати сільська громада. Тут найперше визнають честь, тому спочатку й питають людину, чи чесного вона роду? Саме цим і не міг похвалитися Чіпка. Із несправедливістю і злом він зустрівся дуже рано: на вулиці діти не приймають його до гурту, обзивають і ображають. У добру, вразливу душу хлопчика закрадається озлоблення. Хлопець був приречений на самотність. А самотність — страшна річ. Людей, які прихильно ставилися до нього було обмаль: баба Оришка, дід Улас, Грицько. Навіть рідна мати, вічно заклопотана, уся в роботі, не могла приділити належної уваги синові, і, стомлена, часто гримала на нього. Під впливом людей, оточення, тяжкого життя Чіпка починає переконуватись, що скрізь панує неправда і насильство однієї людини над іншою. Все це і викликало у нього прагнення боротьби. "І росло лихо в його серці і виросло до гарячої відплати, котра не знала ні впину, ні заборони". Почуття ненависті загострюється тоді, коли Бородай вигнав Чіпку зі свого двору. Зіткнувся Чіпка з жорстокою соціальною несправедливістю і тоді, коли в нього обманом відібрали землю. Не зміг він домогтися правди в суді. "Скрізь неправда… Скрізь, — шепотів він. — Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда. Сказано — великий світ, та нема де дітися. Коли б можна, увесь би цей світ виполов, а виростив новий… Тоді б, може, і правда настала".
     Та нема її, цієї правди. Озлоблений, Чіпка починає протестувати, бешкетувати, пиячити. Зближується із лихим товариством. І вважає, що розбійництво — це засіб боротьби проти гноблення і насильства. Одружившись з Галею, Чіпка відцурався розбійницького товариства, став добрим і дбайливим господарем. Його починають поважати в громаді, обирають земським "гласним". Але чиновники все зробили для того, щоб усунути селянського посланця із земства. Знову перемагає неправда. Чіпка оздоблюється, підбурює до виступу селян. І врешті-решт знову стає на ганебний шлях: починає грабувати, мститися, карати невинних і винуватих, доходить навіть до вбивства...
     Від народження в людину закладено все — і добро, і зло. Але якщо життя зруйнує духовні цінності (а саме так сталося із Чіпкою), то переможе зло. А далі і до трагедії недалеко.
     Так людська несправедливість, зло привели Чіпку до морального занепаду, хоча не можна не визнати й провини самого героя. Зло, отже, не може породити добро, але може спричинити ще більше, непоправне лихо.
     Твір цей не втрачає своєї актуальності і в наш час. Він вчить нас, що зі злом, несправедливістю треба боротися, але так, щоб не скоїти ще більшого зла, бо далеко не всякими шляхами можна дійти праведного діяння. І ніколи неправда не може бути на благо людині.
 
 
Прислів'я та приказки у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Шкільний твір
 
 
Мова творів Панаса Мирного завжди вражає чіткістю, образністю, багатством народнопоетичних синонімів, приказками, прислів'ями. Тому досліджувати мову творів письменника надзвичайно цікаво.
 
 
 
Літературознавці підрахували, що у своїх творах митець використав понад п'ятсот прислів'їв та приказок. Чому? Мабуть, тому, що письменник з юнацьких літ цікавився українським фольклором, знаходив у ньому живу історію мови свого народу, його світогляд, бо прислів'я та приказки кожного народу тісно пов'язані з особливостями його життя, світосприйманням.
 
 
 
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» має дуже багату й образну мову, яка містить багато прислів'їв та приказок. Прислів'я у романі допомагають змістовніше розкрити риси характеру героїв, їх поведінку. Так, наприклад, коли селяни говорять про аморальний спосіб життя Чіпки, автор використовує і прислів'я: «Ні вже: не буде добра з такого! Горбатого могила справить!» Прислів'я підкреслює, що таке неможливо змінити, що ніяким словам вірити не можна, бо людина не відає, що робить.
 
 
 
А прислів'я «Щоб його з дужчими не битися, а з сильними не позиватися» ілюструє тезу про соціальну несправедливість і нерівність тогочасного життя.
 
 
 
Знайдемо ми у творі навіть синонімічні ряди близьких за змістом прислів'їв та приказок, які іноді і стоять поруч. Наприклад, коли Мотря характеризує Явдоху (матір Галі), то думає про Галю та її матір: «Яка мати, така й дочка: яблуко від яблуні недалеко одкотиться». Синонімічні ці прислів'я підкреслюють, що у дітях повторюються характери батьків.
 
 
 
Прислів'я-синоніми «Не підмажеш — не поїдеш», «Суха ложка рот дере» характеризують хабарництво. Панас Мирний, характеризуючи здирство судових чиновників, вкладає їх в уста Пороха.
 
 
 
У мові роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» багато синонімічних рядів, які тісно пов'язані з основною ідеєю та темою роману. Наприклад, про залежність селян від землі використано такі прислів'я: «Без землі життя нема», «Без землі — нема волі», «Риба без води, а чоловік без землі — гине». А складність життя підкреслюють прислів'я: «Життя — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши», «Життя зжити — не поле перейти».
 
 
 
У романі Панаса Мирного деякі прислів'я зазнають певних змін. Наприклад, прислів'я «Що можна мамці, того не можна ляльці» у письменника вжите у такому вигляді: «Що можна лялі, того не можна мамі». А характеризуючи Мотрю, автор пише: «Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалась замужньою вдовою». Це нагадує нам прислів'я «Не було добра змалку, не буде й д'останку». А прислів'я «Не несися високо, бо погано низько падать» з уст Мотрі звучить так: «Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...».
 
 
 
Отже, прислів'я та приказки, вжиті автором у творі, відтворюють народну мову, підкреслюють вікові спостереження народу над тими чи іншими рисами характеру людей, чи їх відношення до навколишнього світу. А мову роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вони роблять багатою, емоційно насиченою.
 
           

Похожие статьи:

Учебный залШкільні твори за творчістю М. В. Гоголя

Учебный залШкільні твори. Лірика П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри

Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ за творчістю Т. Г. Шевченка

Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Гоголя «Тарас Бульба»

Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ. Людина, професія, суспільство