Шкільні твори за творчістю М. В. Гоголя



 М. В.Гоголь народився 20 березня 1804 року в с. Великі Сорочинці, Полтавської губернії. Його батько писав п’єси, ставив театральні спектаклі. В дитинстві М. Гоголь багато читав художніх книжок, що сформувало літературні смаки майбутнього письменника. Дальше М. Гоголь навчався в полтавському училищі та “Гімназії вищих наук” в Ніжині, в якій він вчився з 1821 по 1828 рік. Серед його наставників був професор Н. І.Білоусов, що під його керівництвом М. Гоголь брав активну участь в випуску рукописного журналу “Північна зоря”. В цей час М. Гоголь створює першу свою поему “Ганц Кюхельгатен”. Успіху поема не мала. В 1829 р. М. В.Гоголь закінчує гімназію і переїздить в Петербург. Надалі продовжує писати: повість “Балаврюк або ніч перед Івана Купала…”. На протязі початку літературної творчості М. Гоголь знайомиться з Жуковським, Дельвігом і головне з Олександром Пушкіним. Дружба з О. Пушкіним стала щастям для М. Гоголя. Геній благословив генія. Гоголівські “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” перекликаються по духу з Пушкінськими “Русланом і Людмилою”. В ньому — свято народного духу. А згадаємо як починається “Майська ніч…” - “Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Вдивіться в неї”. Уже півтора століття читачі любуються персонажами “Сорочинського ярмарку”. В цей час М. В.Гоголь — викладач одної із кафедр Петербурзького університету — повен літературних задумів. В 1835 р. буди надруковані його дві книги — “Миргород” і “Арабески”. Ідеал художника виражається в повісті “Тарас Бульба”, в повісті, де оспіванадуховна висота особистості і народу, що прагне національної і соціальної свободи. В 1842 році світ познайомився з третім томом зібраних творів М. Гоголя — циклом петербурзьких повістей. Одну за одною створює М. Гоголь свої п’єси і повісті: “Каяття”, “Ніс”, “Старосвітські поміщики”, “Шинель”. Але ці твори не вичерпують художній спадок М. В.Гоголя. Він автор геніальної комедії “Ревізор” та монументальної епопеї “Мертві душі”. Створення цих творів є істинний подвиг письменника. Вони створили цілу епоху в художньому пізнанні життя. Психологічна глибина, створених в них реалістичних типів, естетична неповторність гоголівських творів, історичний оптимізм письменника відносно майбутнього Росії, — все це є великим вкладом в духовне життя народу. Цими шедеврами мистецтва Гоголь увійшов в світову літературу, і його ім’я стало в один ряд з такими іменами, як Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гете, Бальзак, Діккенс і т. д. Помер М. В.Гоголь в 1852 р. В усьому світі зараз надзвичайно широкий інтерес до творчості М. В.Гоголя. Виходять з друку його книги, ставлять на сцені його п’єси, знімають кінофільми за мотивами його творів. В неповторному єдинстві комічного і трагічного був виражений гуманістичний пафос Гоголя. Відкривши світу “всю Русь” перш за все її смішні і трагічні, драматичні сторони, — Гоголь створив книги, що є оригінальним відкриттям в художній літературі. Книгам М. В.Гоголя суджене вічне життя.  М. Гоголь і УкраїнаШкільний твір        1. Великі Сорочинці — місце народження М. Гоголя. (Великі Сорочинці, розташовані неподалік Миргорода на Полтавщині, увійшли в історію як місце народження М. Гоголя, бо саме тут, у скромному будиночку повітового лікаря М. Трохимовського, 20 березня (1 квітня) 1809 року народився майбутній письменник. 1911 року скульптором І. Гінцбургом тут споруджено пам'ятник М. Гоголю, а з 1929 року відкрито музей.)      2. Родовий маєток — село Василівка. (У далекому минулому Василівка — родовий маєток Лизогубів. Тетяна Семенівна Лизогуб, взявши шлюб з Опанасом Дем'яновичем Гоголем — дідом Миколи Васильовича Гоголя, 1781 року отримала від батька хутір Купчинський, який згодом перейменували у Василівку на честь батька майбутнього письменника. Тут він провів перші десять років життя, успадкувавши від батька, Василя Опанасовича, почуття гумору, хист оповідача, любов до театру. Мати, Марія Іванівна, палко вірила в талант сина. Десяти років Миколу Гоголя відправили до Полтавського повітового училища.)      3. Ніжин у житті М. Гоголя. (Дванадцяти років Гоголя привезли в Ніжин до гімназії вищих наук, яку ще називали ліцеєм. Разом із Гоголем навчалися Нестор Кукольник, Євген Гребінка — майбутні поети. Тут здружився він з Олександром Дашлевським, майбутнім письменником, та іншими. Україна стала для нього початком життя і творчості. Тут уперше він вийшов на сцену, зігравши роль дуже старого діда, написавши п'єсу з українського життя. Ніжин став духовною і творчою колискою письменників. Не випадково, мабуть, тут встановлено перший пам'ятник Гоголю, створений ще 1881 року талановитим українським скульптором Парменом Забілою, відкрито перший музей Гоголя, зібраний у стінах ліцею студентами Історико-філологічного інституту під керівництвом викладача П. А. Заболожського.)      4. М. Гоголь у Києві. (По-справжньому М. Гоголь пізнав Київ вже після Петербурга й Москви, хоч бував у цьому місті ще 1827 року. Коли в Києві у 30-ті роки XІX століття відкривається університет, завдяки зусиллям Пушкіна й Жуковського призначають ректором українця М. Максимовича, друга Гоголя, ботаніка та фольклориста. На прохання автора "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Пушкін клопочеться про надання Гоголю кафедри загальної історії. Сповнений планів і мрій, Гоголь вже планує писати історію України і натхненно пише Максимовичу: "Туди, туди, у Київ, давній, прекрасний Київ! Він наш..."       Проте питання про призначення Гоголя у Київ так і не було вирішене. Та Микола Васильович бував у Києві, любив гуляти його вулицями, часто бував біля Андріївської церкви та у Печерській лаврі. Після перебування у Києві Гоголь переробив "Тараса Бульбу". З містом пов'язана і друга перлина гоголівської прози — "Страшна помста". Останній раз він був у Києві 1848 року.)      5. М. Гоголь в Одесі. (Уперше М. Гоголь побував в Одесі перед останнім приїздом до Києва 1848 року. Він повертався з Єрусалима на Батьківщину морем разом з російським консулом в Сирії К. М. Базілі, своїм ліцейським приятелем. Костянтин Михайлович Базілі — один із тих випусників Ніжинського ліцею, які разом із Гоголем становили його гордість. Син грецького патріота, який під загрозою страти втік до Одеси, Базілі став не тільки видатним російським дипломатом, але й ученим-поліглотом, спеціалістом з Близького Сходу, людиною широкого мислення. Спілкуванням із цією людиною М. Гоголь завжди дорожив. Удруге письменник приїхав до Одеси, щоб провести тут зиму 1851 року. Тут він здружився з акторами місцевого театру. Тепло Одеси зігріло його, вселило надії на завершення роботи над другим томом "Мертвих душ". І Гоголь весь поринув у цю роботу. В Одесі досі збереглися будинки, де перебував Гоголь. Отже, з Україною пов'язане не тільки дитинство Гоголя, його юність, але й роки зрілості. З Україною пов'язана практично вся творчість М. Гоголя.) Образ України у творчості М. В. ГоголяШкільний твір   Микола Гоголь — геніальний російський письменник, але витоки його творчості — в українській культурі. Українець за походженням, він із дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекрасні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород». Гоголь створює не просто народні характери, а саме образ України, своєрідний материк на карті всесвіту, де центром ,є Диканька. Він відкриває цей материк для усього людства. Як справжній дослідник, знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: «… Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладостраст шм куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятьях своих» («Сорочинський ярмарок»). Неможливо лишитися байдужим і до людей, про яких розповідає автор. Коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом» щиро і віддано кохає красуню Оксану і ладен на все заради неї, навіть дістати черевички, що носить цариця. І горда красуня розуміє, що немає кращого хлопця, ніж Вакула, і не треба їй вже царициних черевичків. Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом із ними мовою., що схожа на пісню. І разом зі своїми героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла і страшної темряви. Т. Шевченко був палким шанувальником «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Саме він відзначив, що фантастичні, майже казкові повісті розкривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей. ' І все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвічну боротьбу добра і зла в різних проявах. Людям протистоять темні сили, що псують людські стосунки, визначають протистояння людей. У повісті «Тарас Бульба» Гоголь зображує гордих, сміливих людей, для яких свобода і честь — найдорожчий скарб. Сама природа породжує такі характери: безкраї степи, широкі ріки, небесний простір. Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло. Відображення в зовнішності поміщиків їхнього внутрішнього світу (за поемою М. Гоголя "Мертві душі")Шкільний твір            Як цікаво читати людські обличчя! Вони немов вікна будинків, заглянувши в які, можна побачити чиєсь сховане від сторонніх очей внутрішнє життя. Життя людини обов'язково залишає свій слід насамперед на обличчі. Тому таке важливе й у живописі, й у літературі мистецтво портрета. Ним чудово володів М. Гоголь — автор "Мертвих душ". Переходячи від сторінки до сторінки цієї поеми в прозі, ми ніби рухаємося від портрета до портрета в художній галереї майстра. П'ять поміщиків — п'ять таких не схожих один на одного психологічних портретів.      Відкриває галерею поміщиків Манилов — "людина знана", риси обличчя якого "не були позбавлені приємності". Ну просто душечка, а не чоловік: біляве волосся, блакитні очі, приваблива (а може, така, що заманює, як павук муху у своє павутиння) посмішка. Усім гарний, але настільки солодкий до нудоти, що якось хочеться розбавити цей сироп, інакше він просто не придатний для споживання. Через кілька хвилин спілкування з ним тебе долає така нудьга, як при слуханні мелодії, що складається з однієї ноти. "У всякого є своє, але в Манилова нічого не було", — пише Гоголь. І портрет його абсолютно точно передає відсутність того, що повинно бути в людині.      Настася Петрівна Коробочка — "жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї", давно пережила свій час, позначений шипінням і хрипінням стінного годинника, якому "заманулося бити". І як спокійно "клацає праворуч і ліворуч" маятник цього годинника, так розмірено спокійно тече в нікуди життя колезької секретарші Коробочки.      Є щось загальне в портретах таких, здавалося б, різних людей, як Манилов і Коробочка: їхня невизначеність, безхарактерність виявляються в зовнішній безформності.      Повна протилежність їм Ноздрьов — "історична людина", що неодмінно створює історії і нескінченно влипає в них. Зустрівся Чичиков з цим поміщиком не в садибі, як з попередніми власниками "мертвих душ", а в трактирі — другому рідному будинку цього запеклого гравця і гульвіси. Ноздрьов тільки-но повернувся з ярмарку, де, за його словами, "продувся в пух". Навіть повертатися довелося не на своїй, а на найнятій підводі, не тільки без годинника, але навіть і без ланцюжка до нього. І все це молодецтво, можливе тільки за чужий рахунок, відбилося в зовнішності Ноздрьова. Асиметричність обличчя Ноздрьова (Чичикову навіть здалося, що "один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий") немов підкреслює зсув у його душі моральних понять. Гоголь називає Ноздрьова "людина-погань". Противний він і зовні, особливо вранці, коли вийшов до Чичикова, "нічого не маючи під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода".      Перейдемо в наступний зал своєрідного гоголівського музею воскових фігур і зустрінемося із Собакевичем. Він здався Чичикову "досить схожим на середньої величини ведмедя". І далі — все, як у барлогу й у його мешканців: і фрак, і панталони, і хода, і навіть ім'я — Михайло Семенович. Це загартована життям людина-скнара — уже не Коробочка зі своїми пістрьовими мішечками, а начебто грубо зроблений одним змахом сокири монстр, над обробкою якого природа не вважала за потрібне працювати: і так зійде. У спілкуванні він такий же неповороткий, сокирний, підминає під себе інших, ніколи ні про що добре не відгукнувся. "Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню", — підводить підсумки автор.      Але "вінець творіння", звичайно ж, Плюшкін. Він увібрав у себе всю паскудність попередніх персонажів, щоб підсумувати її, ставши "дірою на людстві". Якщо починалася портретна галерея поміщиків білозубою посмішкою Манилова, то завершується вона беззубою посмішкою Плюшкіна. Чичиков прийняв його за ключницю — не за поміщика (до речі, одного із найбагатших), не за ключника навіть, а за ключницю в брудному дірявому капоті. У Плюшкіна нічого не було від маниловської благоліпності. Чепець Коробочки трансформувався в старий поношений ковпак, а бакенбарди Ноздрьова в "скребницю з залізного дроту, якою чистять на стайні коней". Маленькі очиці Плюшкіна ще не потухли, але вже втратили, як і власник їх, усе людське і бігають, як миші, що висунули зі своїх нір свої гостренькі морди.      Отже, від майже елегантного Манилова… до власника тисячі з лишком душ, що втратили стать, вік, мету життя і навіть людську гідність...  Дубиноголова КоробочкаШкільний твір        Мчить по безкраїх російських дорогах "досить красива ресорна невелика бричка", а в ній — зовсім нова для Росії кінця 30-х років XІX століття особа — Павло Іванович Чичиков. Він захоплений небаченою, нечуваною досі ідеєю — скупкою "мертвих душ". Павло Іванович справив уже враження на губернатора, зачарував Манилова, готового навіть сплатити йому купчу, а тепер прямує до поміщиці Коробочки.      Темрява. Дощ. Коло закритих воріт гостя вітає собачий хор з такої кількості солістів, що можна припустити: сільце величеньке. І зустрічає порядна господарка — "жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї".      У будинку все старовинне: і стародавні шпалери, і стародавні дзеркала з закладеними за ними знов-таки стародавніми колодами карт, і захриплий від років годинник. Він ще натужно йде, але час тут явно зупинився, і не тому, що він прекрасний, а тому, що нема кому йти в ногу з ним. Усе — як в уповільненій зйомці: і хода, і мова, і рух думки. І сама господиня, начебто сліпа і глуха одночасно. Вона нічого не бачить, не чує і не знає. А про що не чула і чого не знає, того, вважай, не існує. Так, на її думку, немає ані Манилова, ані Собакевича. Якби вона своїми очима не бачила Чичикова — і його б теж не було.      Але сама Коробочка реальна, як і її служниця Фотинья, що принесла гостю перину, подушку і простирадло. Гостинності Коробочки немає межі: чи не хоче добродій випити чаю? Чи не треба потерти спину, чи не почухати п'яти, як любив це робити на ніч покійний чоловік?      Вона перебуває в домашньому едемі, прикрашеному райськими птахами, під охороною самого Кутузова, портрет якого висить серед цих писаних олією птахів. По двору бродять реальні птахи — індички і кури, з якими спілкуються, вірніше, перехрюкуються свині. За всією цією живністю — нехитрий сільський пейзаж із фруктовими садами і городами. Врожай довірений опудалам з розчепіреними руками. На одному з них — чепець господарки, теж своєрідного опудала — мумії, яка давно зупинилася у своєму розвитку. Вона ніби живцем поховала себе в пістрьових мішечках, шкатулочках, у покупках і продажу прядива і меду. А тепер от, треба ж, якісь душі в неї купити готові! Та й як витягати їх для продажу? "Невже хочеш ти їх відкопувати з землі?" — здивовано запитує вона в "покупця" Чичикова.      Вичерпно і точно назвав він свою благодійницю — "кріпколоба" і "дубиноголова". Дійсно, не достукатися до її курячого мозку. Не випадково ж і вікно її хати дивиться не на світ, а на курятник.      Головне для неї — "не зазнати збитку". Адже все й усі в неї на обліку, без записів напам'ять пам'ятає і вісімдесят душ живих, і вісімнадцять померлих. Шкода їх дуже — не як людей, звичайно, а як працівників. От згорів від горілки коваль ("тільки синій вогник пішов") — хто тепер коней підковувати буде?      Не продешевити б: гарний майстер був та й інші — славний народ. Бог з ними, що померли. Продати б їх подорожче! А якщо не вдасться — "може, і в господарстві як-небудь під щось знадобляться".      Напрочуд яскраво і соковито виписані Гоголем поміщики: їхні портрети, мова, ставлення до ідеї Чичикова, вся навколишня обстановка. Але навіть усього цього виявилося Гоголю замало для опису Коробочки. Знадобився ще і висновок: "Інша і поважна, і державна навіть людина, а на ділі виходить цілковита Коробочка". І, нарешті, останній штрих: селянська дівчинка Пелагея — власність Коробочки і її віддзеркалення. Вона знає дорогу, але не знає, де право, а де — ліво. І, плутаючи стовпову дорогу з трактом, залишається задоволена тим, що одержала мідний гріш і посиділа на козлах. А чому ще могла порадіти приватна власність Коробочки? Вона цілковито завершує портрет Настасі Петрівни — єдиної дами в галереї поміщиків, що за життя стали "мертвими душами". Негативний образ Чичикова за поемою М. Гоголя "Мертві душі" ("Так запряжено ж підлоту!")Шкільний твір             Ми чомусь звикли, що головний герой твору, як правило, людина позитивна. Мабуть, саме значення слова "герой" зобов'язує. А може, причиною тому — численні приклади з різних літературних творів, де головний герой — людина з певними чеснотами, часто неординарна, ну, а деякі вади не заважають — так реальніше. Крім того, головний герой є центром твору, мов центр Всесвіту, і без нього, здається, просто неможливо.      Поема М. В. Гоголя "Мертві душі" в цьому плані є винятком. По-перше, зображуючи картини тогочасної Росії й типажі поміщиків, Гоголь міг би запросто обійтися без Чичикова. По-друге, яка ж він позитивна особа? Людина без будь-яких моральних принципів, честі, совісті, що живе за єдиним законом наживи й не зупиниться заради грошей ні перед чим. Недарма ж сам автор каже: "Час нарешті дати відпочити добродійній людині, і нема письменника, що не їздив би на ній. <...> Час нарешті припрягти підлоту".      Так що ж за зразок підлоти перед нами? Здавалося б, дитина з бідних шляхтичів, що живуть своєю працею, які рано вчили сина надіятися тільки на себе. Скільки гарних людей вийшло з того прошарку! Але, мабуть, було щось негативне у батька героя, бо навіть дитячі спогади маленького Павлуні темні та неприємні, більше пов'язані з нудотою повсякденності та покаранням.      Вражає батьківське напуття під час розставання з сином, який сам залишається у чужому місті вчитися, і майже повна відсутність будь-яких почуттів, емоцій при цьому прощанні. Що ж заповідав батько синові, що зробив ідеалом для нього? Ні Бога, ні батьків, ні вчителів, ні друзів — копійчину було поставлено у красний кут, копійчині звеліли вклонятися та догоджати.      Сумирний хлопець, що не міг похвалитися аніякими здібностями, виявив неабиякий талант спекулянта і майже повну відсутність серця, душі, прихильностей. Як ще скажеш про напівголодного хлопчика, який відмовляє собі в усьому, аби продати, який за гроші може розстатися з прирученим мишенятком, про юнака, що зрадив хворого вчителя, про молодого урядовця, що заради нового призначення може прикинутися закоханим у некрасиву стару дівку — дочку свого начальника?      Наступні пороги далися йому ще легше. Людині, що переступила моральні, людські закони, кримінальні закони — не перешкода, тільки б зовні було пристойно. Прикинувшись занадто чесним і суворим, Чичиков намагається добре поживитися на митниці, не минає можливості нагріти руки при діяльності різних комітетів та комісій. Але апофеозом його діяльності став проект із придбанням мертвих душ і закладенням їх у банку. Бач, набрався досвіду і дійшов розуму колишній учень середніх здібностей, якщо розробив такий проект і зумів підібрати ключика до стількох різних осіб.      Знаючи слабкі місця державної системи, він у жодному разі не хоче її розхитати, бо є її продуктом. Зверніть увагу, що ніхто з персонажів не бачить у Чичикові жодних вад, хіба тільки не всі задоволені розрахунками з ним особисто. Бо всі вони теж негативні типажі, бо всі вони теж народжені тією ж системою.      Відштовхуючись від тих негативних, огидних типажів, читач дійде висновку про негативність, шкідливість і навіть небезпечність для подальшого розвитку суспільства такої системи, де немає високих моральних принципів, звичайної порядності, де панує єдиний закон чистогану.      У наш час твір М. Гоголя "Мертві душі" є досить актуальним. Люди, подивіться у гоголівське люстерко! Може, ми там впізнаємо деяких наших сучасників — не тільки серед дорослих, але й серед школярів? Чичиков у гостях у Ноздрьова та ПлюшкінаШкільний твір             У гостях? Скажімо, не зовсім точно. По-перше, Чичикова ніхто не запрошував до себе, а по-друге, це була цілком ділова поїздка. Мета її — придбання фіктивних кріпаків, причому будь-що, але не за будь-яку ціну, а якнайдешевше. У реальності здійснення цієї фантастичної ідеї Чичиков уже переконався, успішно відвідавши чарівного Манилова, що навіть оплату купчої взяв на себе.      Повертаючись з Манилівки, Павло Іванович заїжджає в трактир, щоб попоїсти і дати відпочинок коням. Щасливий випадок звів його тут не тільки з поросям під сметаною з хроном, але і з людиною середнього зросту, "з повними рум'яними щоками, з білими, як сніг, зубами і чорними, як смола, бакенбардами. Свіжий він був як кров з молоком, здоров'я, здавалося, так і пирскало з обличчя його".      Чичиков упізнав Ноздрьова, з яким нещодавно обідав у прокурора. Ноздрьов тільки-но повернувся з ярмарку, де "вбухав чотирьох рисаків" і "продувся в пух", з чим і просив його привітати. Він моментально зійшовся з Чичиковим і, не контролюючи свою мову, став називати Павла Івановича (без усяких на те підстав!) то братиком, то свинтусом. Але "лояльний" Чичиков не вважав ці характеристики ні за образу, ні за комплімент. У нього було своє на меті. Тому він змушений тримати під контролем власну поведінку. Чичиков відразу робить висновок: "Здатен він, видно, на все, отже, у нього даром можна дещо випросити". Однак він недооцінив Ноздрьова. Павлу Івановичу довелося довго і наполегливо відмовлятися від "зустрічних пропозицій" Ноздрьова — купити жеребця, гніду кобилу, сірого кобеля, шарманку...      Характеризуючи Ноздрьова, автор не шкодує, здавалося б, найприємніших епітетів: "багатогранна людина", "на всі руки майстер", "історична людина". Тільки що стоїть за цими визначеннями?      Він дійсно майстер на всі руки: украсти, підтасувати, непомітно скинути непотрібну карту… Він дійсно багатогранна людина, тому що навряд чи в одній людині можуть ужитися поміщик, шулер, собачник, картяр, батько сімейства, гульвіса, запеклий рибалка, мисливець і люблячий чоловік. Він дійсно історична людина, тому що завжди встряє в яку-небудь історію.      Ноздрьов не в змозі контролювати свої слова і вчинки. У нього все відбувається спонтанно — так само, як у слуги Порфирія, що, не змигнувши оком, бреше своєму пану, як у кухаря, який, звалюючи в купу продукти, що трапилися під руку, до кінця приготування страви так і не знав, що ж у нього має вийти.      Ноздрьову вже 35 років, а він усе ще б'ється на дружніх гулянках, нескінченно і безцільно "кулі ллє". Так само безцільно він падлючить: розжене то весілля, то розлагодить угоду і відразу буде клястися в дружбі.      Відвідавши після Ноздрьова ще й Собакевича, Чичиков вирішив заїхати до Плюшкіна, у якого, за словами Собакевича, "люди мруть як мухи". Для покупця мертвих душ це було дуже доречно.      Плюшкін — повний антипод Ноздрьова, починаючи із зовнішності. Він уже не схожий не тільки на поміщика, але і на людину. Дивлячись на нього, неможливо було припустити, що ця людина взагалі щось має, а тим більше є найбагатшим поміщиком.      Гоголь розповідає про юність і молодість Плюшкіна — час надій і натхнень. Навіть не віриться, що Плюшкін колись був молодий і марив високим і шляхетним!      Плюшкін — єдина діюча особа поеми, біографія якої відома читачу. Автор робить екскурс у минуле Плюшкіна, щоб ми ясніше і наочніше відчули його деградацію. Він ще не такий старий, але в усьому виявляється якась особлива старість: "старезним інвалідом" виглядає не тільки "дивна фортеця", де живе Плюшкін, але і він сам — у дірявому капоті, із ключами на поясі, у старому поношеному ковпаку.      Якщо Коробочка усе складала в пістрьові мішечки, то Плюшкін — просто в купу, яка прикрашала кімнату, через що неможливо було припустити перебування в ній не те що людини — взагалі живої істоти. Після смерті дружини від Плюшкіна втекла дочка, а він сам ніби "втік" від сина, не відповівши на прохання про допомогу. Тепер Плюшкін не людина, не батько, але "щедрий" дідусь, якому не шкода для улюбленого онука старого ґудзика, але дати грошей — понад його силу.      Плюшкін — найстаріший з усіх поміщиків (йому 73 роки), але вік не додав йому ані досвіду, ані розуму, а тільки сприяв виродженню людських якостей і збільшенню знаменитої купи, під якою поховані минуле, сьогодення і майбутнє. Що вище піднімався Плюшкін сходами власних прожитих років, то нижче опускався він і фізично, і морально. Він уже забув, що Чичиков приїхав до нього як до багатого поміщика, і, торгуючись, просить "заради убогості" дати не по 25, а по 40 копійок за кожну мертву душу. Плюшкін і не підозрює, що наймертвіша душа — він сам. От чому саме він завершує галерею поміщиків, кожний з яких якоюсь мірою теж "діра на людстві".  "Мертві душі" М. В. Гоголя — "гірке нарікання сучасній Росії, але не безнадійне"Шкільний твір  Можна по-різному розповісти про те ж саме явище. Можна поставити його в тінь, можна — на яскраве світло, розвернути, роздивитись з усіх боків. Можна показати все велике, що одразу кидається у вічі, а можна зробити портрет із дрібниць, висвітити навіть найдрібнішу рисочку. Якщо вміло створити портрет із дрібниць, то він набагато краще відбиватиме характер, ніж риси, що лізуть у вічі, але бувають не головними, оманними. Так робив і Гоголь. Він не став писати про всю країну, не зобразив гомінке життя столиці, а відкрив нам "глибинку", справжню Росію, з усіма подробицями. Уявляєш собі чомусь старовинний ляльковий театр, де серед декорацій — жовтих кам'яниць та сірих від дощу дерев'яних хат по брудній бруківці їдуть коляски, повільно проходять люди. Все як у справжньому місті: свій вищий світ з його інтригами, свої охоронці порядку, урядовці й поміщики, свої люди й розмови. Гоголь змальовує нам маєток, а ми вже бачимо портрет поміщика й інтер'єр його будинку. Це міцно пов'язано: замрійливий нікчема, що багато планує і нічого не доводить до кінця, Манілов живе в кімнаті з випадковими меблями, з книжкою, що кинуто вже давно на чотирнадцятій сторінці; багатий скупердяй Собакевич і його міцний, на віки будинок з кремезними столами та стільцями; обідраний Плюшкін і купа сміття різного походження поруч з колишніми коштовностями; Коробочка з її вузликами, скриньками, шухлядами, млинцями й пиріжками і такою ж дріб'язковою недовірливістю, прискіпливістю: "А скільки коштують мертві душі у місті?"; бешкетник і брехун Ноздрьов. Вони здаються якимись двомірними, несправжніми, наче дійсно є ляльковими, бо також рухаються, розмовляють, навіть продають, вимінюють, купують, але не мають душі. За законами державними й людськими вони не тільки мають право користуватися своїми кріпаками, виплачуючи мито до державної казни, — вони повинні й відповідати за них, за їхнє життя, добробут. Манілов живе собі, не звертаючи уваги на злиденні кріпацькі хатки, навіть підрахунок живих та померлих переклавши на управителя. А у Плюшкіна надміру не тільки померлих селян, але й втікачів. Собакевич із живими та з померлими поводиться як з корисним товаром: хоч одну жіночу душу та й припише до списку чоловіків, підставивши до прізвища чоловіче закінчення — "Єлізаветь Воробей". І роз'їжджає по їхніх маєтках Чичиков, що ладен був продати за копійку і довірливе дресироване мишеня, і старого вчителя, і шкільних товаришів, і митницю з її установами, і саму батьківщину… І останні краплини совісті — за копійку, бо тільки вона, копійка, на його думку, не зрадить, тільки вона допоможе... Саме на них, на цих мертвих душах, тримається оцей жахливий, божевільний світ, що виправдовує систему володіння однієї людини іншою, що утримує нікчем-службовців, що ладен забути про заслуги й чесноти капітана Копійкина. Світ, де на вищих сходинках, у вищих лавах ще більше підлоти. Світ, де ті, що годують Росію своєю працею, здатні злякатися простого поліцейського кашкета навіть без самої особи охоронця порядку. Світ, де не зустрінеш жодного ясного обличчя, жодного позитивного героя. Недарма ж Гоголь, створюючи свій роман, вирішив "припрягти підлоту"... Письменник кидає гірке дорікання сучасній йому країні, гірке й болісне для нього самого, але не безнадійне. Навіть у тих засмучених, забитих, нещасних кріпацьких душах, що потерпають від фізичних, і моральних знущань, що є предметом купівлі-продажу, коли діти не знають, де праворуч, де ліворуч, та в усяку пору року ходять босоніж, одягаючи чоботи лише у панських покоях, жевріє вогник тієї сили, що розгориться великим полум'ям. Пережила слава померлих кріпацьких майстрів теслю Степана Пробку та каретника Міхеєва, залишили по собі добру згадку та світлу заздрість селяни-хлібороби. Став легендою простий російський мужик, що навіть на півночі, у чужому місці не розгубиться — скине рукавиці, візьме сокиру і побудує нову хату. Лунають пророцькі гоголівські слова про птицю-трійку, про народ і країну, якій "дадуть дорогу інші народи й держави". Треба тільки, щоб сила ця прокинулася, щоб цей вогник не згас. А сили до цього докладатиме і наш земляк — письменник Микола Гоголь, і кілька поколінь вихованих та збуджених його книгами читачів. Жива Росія в поемі М. Гоголя "Мертві душі"Шкільний твір  М. В. Гоголь ненавидів кріпосне право, тому в поемі "Мертві душі" він гнівно викриває кріпосництво, яке веде до зубожіння країни, до економічної і культурної відсталості її, до вимирання селянства. Письменник створює цілу галерею живих людських типів, узагальнених і водночас яскраво індивідуалізованих, людей, позначених печаткою духовного зубожіння. "Мертві душі" — це поема про Росію. Автор вдало вибрав сюжет і зумів показати Русь в усій її протирічності, красі й потворності. Герой поеми Павло Іванович Чичиков побував у багатьох місцях Росії: і в поміщиків, і в чиновників, зустрічався з селянами, бачив безкраї російські простори. Ось вона, убога мила Русь із похилими мужицькими хатами, занехаяними поміщицькими садибами. Усього багато в Плюшкіна, але добро й хліб гинуть без користі для людей, хазяїна й держави. Манілов безгосподарний, безтурботний, його садиба занедбана. Ноздрьов — гравець і п'яниця, його господарство в повному занепаді, нікому не приносить користі. А на цих поміщиках тримається царське самодержавство. Чи тривка ця опора? Чи щасливий народ? Чи багата держава? Ні, тут усе побудовано на гнобленні народу. У поемі світові гнобителів — "мертвих душ" — протиставлений талановитий багатостраждальний російський народ, протиставлена бідна, але повна прихованого життя і внутрішніх сил Русь. Батьківщина — це насамперед народ. М. В. Гоголь із великою майстерністю зобразив у поемі простих російських селян. Ось ми бачимо двох мужиків біля дверей шинку. Вони прийшли утопити вікове горе у вині, вони ще не знають, що робити, як змінити життя, але в них уже зародилася ненависть до гнобителів. Читаючи поему, ми знайомимося з кріпаками поміщиків Манілова, Коробочки, Ноздрьова, Собакевича, Плюшкіна. Це безправні люди, їх продають, як речі. Але всі люди, живі й мертві, постають перед нами великими трудівниками. Ці кріпаки своєю працею створили багатство поміщикам, але самі живуть у злиднях, мруть, як мухи. Вони безграмотні і забиті самими ж поміщиками, не намагаються що-небудь зробити для поліпшення свого життя. Так, слуга Чичикова Петрушка, кучер Селіфан, дядя Митяй і дядя Миняй, Прошка, дівчинка Пелагія, яка "не знає, де праворуч, де ліворуч", — усі вони безправні, принижені, дійшли до отупіння. Обмежений внутрішній світ цих затурканих людей. Їхні вчинки викликають гіркий сміх. Петрушка, читаючи книгу, стежить за тим, як з окремих букв утворюються слова, дядя Митяй і дядя Миняй не можуть розвести коней, що заплуталися в посторонках; плюшкінські Прошка й Мавра затуркані до крайності, не здатні мислити. Але й у цій соціальній пригніченості Гоголь побачив живу душу "жвавого народу" і розторопність ярославського мужика. Він із замилуванням і любов'ю говорив про здібності народу, його сміливість, завзятість, працьовитість, витривалість, прагнення свободи. "Російська людина здатна до всього й звикне до всякого клімату. Відправ його жити на Камчатку і дай тільки теплі рукавиці, він поплескає руками, сокиру в руки, і пішов ставити собі нову хату". Кріпосний богатир, тесля Пробка, "у гвардію годився б". Він пройшов із сокирою за поясом і чоботями на плечах усі губернії. Каретник Митяй робив екіпажі незвичайної тривкості й краси. Пічник Милушкін міг поставити піч в будь-якому будинку. Талановитий швець Максим Телятников — "що шилом кольне, то й чоботи, то й спасибі". Єремій Скоропльохін тільки оброку приносив по п'ятсот рублів! Та й "… погано на світі! Немає життя російській людині, все німці заважають", і російські поміщики шкуру деруть. Кріпаки показані вмілими робітниками, із захопленням виконують вони усяку справу, з таким же захопленням віддаються веселощам. М. Гоголь цінував у народі природний талант, живий розум, гостру спостережливість: "Як влучно все, що вийшло з глибини Росії… жвавий російський розум, що не лізе в кишеню за словом, не висиджує його, як квочка, а уліплює відразу, як пашпорт, на вічне носіння". Гоголь бачив у російському слові, у російській мові відбиток характеру свого народу. У поемі показані селяни, що не миряться зі своїм рабським становищем і біжать від поміщиків на окраїни Росії. Абакум Фиров, не витримавши утиску і неволі в поміщика Плюшкіна, біжить на широкий волзький простір. Він "гуляє гучно й весело на хлібній пристані, підрядившись із купцями". Але нелегко йому ходити з бурлаками, "тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню". У піснях бурлаків М. Гоголь чув вияв туги і прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього. "Ще досі загадка, — писав Гоголь, — цей неосяжний розгул, що чується в наших піснях, несеться кудись повз життя і саму пісню, ніби згораючи бажанням кращої вітчизни, за якою тужить від дня створення людина". Тема селянського бунту виникає в дев'ятій і десятій главах. Селяни сіл Вшивая Спєсь, Боровки і Задирайлово вбили засідателя Дробяжкіна. Судова палата справу зам'яла, тому що Дробяжкін мертвий, нехай буде на користь живих. Але серед мужиків не знайшли убивцю, не виказали мужики нікого. Не дочекався правди від можновладців і капітан Копєйкін, що був покалічений на війні. Він не міг працювати і поїхав у Петербург клопотати собі поміч, але йому вельможа велів чекати, а коли набрид йому Копєйкін, то грубо відповів: "Шукай сам кошти для життя", — і ще загрожував викликати справника. І пішов капітан "кошти" шукати в дрімучі ліси, у ватагу розбійників. Неспокійно в кріпосницькій державі. Повна прихованого життя і внутрішніх сил Русь "з іншого боку", і невідомо, чим обернеться "розгул широкого життя" народного… Не бачать цього байдужі очі поміщиків і правителів, зайнятих своїми інтересами, далеких від любові до батьківщини, що відмахуються від патріотів порадами "шукати самим собі засобів"... Ну, що ж, Росія знайде засоби зрушити з місця своє бідне життя, яке безпритульно розляглося на широких просторах. М. Гоголь не знає, які це будуть засоби, він не знає, як люди зможуть зробити батьківщину і себе щасливими, але в поемі автор висловлює впевненість у силі російського народу і великому майбутньому Росії: "Русь! Русь! Бачу тебе, із мого чудесного, прекрасного далека тебе бачу: бідно, розкидано і безпритульно в тобі, відкрито, безлюдно і рівно усе в тобі;… але яка ж незбагненна… сила притягує до тебе? Чому чується і звучить твоя тужлива… пісня? Що пророкує цей неосяжний простір? Хіба тут, у тобі не народитися безмежній думці, коли ти сама без кінця? Хіба тут не бути богатирю, коли є місце, де розгорнутися і пройтися йому?" Палка віра в приховані до часу, але неосяжні сили свого народу, любов до батьківщини дозволили Гоголю уявити її велике й прекрасне майбутнє. У ліричних відступах він малює Русь у символічному образі птаха-трійки, якого не можна випередити. Цей образ втілює могутність невичерпних сил батьківщини. Думою про Росію закінчується поема. "Русь, куди ж мчишся ти, дай відповідь? Не дає відповіді. Дивним дзвоном заливається дзвіночок; гримить і стає вітром розірване… повітря; летить повз усе, що є на землі, і, дивлячись скоса, відступаються і дають їй дорогу інші народи і держави". Минуло чимало років з того часу, як написана поема. І ми бачимо, як знав російський народ М. В. Гоголь, як любив неосяжну Русь і вірив у її велике майбутнє. Казковість гоголівського циклу "Вечори на хуторі біля Диканьки"Шкільний твір        І. Реальність і казка у "Вечорах на хуторі біля Диканьки".      1. Ліричний образ України — реальність. (У "Вечорах" М.Гоголь правдиво створив ліричний образ України, описавши деталі побуту і звичаї українців, змалювавши пейзажі української землі. У "Вечорах" зображено український народ через образи конкретних героїв, наділених найкращими якостями — любов'ю до рідного краю, почуттям гідності, живим розумом, людяністю, шляхетністю. Гоголівські герої легко впізнаються, вони типові для свого часу й обставин, а отже, реалістичні.)      2. Казковість — форма подання матеріалу. (Казкова форма давала письменнику певну свободу, і цим викликане її використання в першу чергу. Крім того, елементи казки, демонології завжди дуже точно відображають ментальність народу. Саме тому М. Гоголь вводить до своїх повістей чортів, відьом, русалок. Але й ці казкові герої представлені своєю побутовою, часом смішною стороною. Та й поводяться фантастичні герої, як люди: відьми в пеклі, куди потрапляє запорожець у "Зниклій грамоті", грають у карти, ще й обдурюють одна одну; чорт з "Вечора перед Різдвом" — боягуз, здатний лише на дрібні капості тощо.)      ІІ. Значення "Вечорів на хуторі біля Диканьки". (У кожній казці завжди велика частка правди. Власне, заради правди, заради моралі вона й створюється. Змальовуючи життя і побут, звичаї й казки рідного краю. Гоголь знайомить світ з українським народом як частиною людства. Письменник створив образ життєрадісного волелюбного народу, який не боїться посміятися з себе, який живе у злагоді з природою, наповнивши її фантастичними, казковими істотами, бо так відчувають спорідненість із природою. Так казковість форми "Вечорів на хуторі біля Диканьки" не заважає зрозуміти суть повістей Гоголя, а допомагає побачити набагато більше через емоційне сприйняття казки.)      ІІІ. Мова "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Казка і реальність. (Цикл "Вечори..." написано російською мовою, але читач, знайомий з українською, не може позбутися ілюзії, що мова тут саме українська. Цей ефект виникає завдяки широкому використанню Гоголем живої розмовної мови свого краю. Та й оповідачем він обрав пасічника Рудого Панька, людину звичайну, селянина, наділеного лукавством, гумором, доброго оповідача й співбесідника. Багато в чому саме образ Рудого Панька диктує стиль мовлення. І в його устах казковість сюжетів виглядає природно. Він зі своїм живим мовленням і казкар, що вміє зацікавити, і просто мудра людина, якій є що сказати світові.)      ІV. Фантастичність — спосіб оцінки життєвих явищ. (Казковість сюжетів відіграє роль і в сприйнятті образів, і в оцінці життєвих явищ. Зображуючи казкових персонажів у знижено-побутовому вигляді, Гоголь сміється із забобонів, закликає ставитися до життєвих явищ із гумором і добротою.) Чудеса в «Вечорах на хуторі біля Диканьки» Талант Миколи Гоголя був по-справжньому оцінений із появою «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Цей дивовижний твір викликав буревій емоцій: від здивування до заздрощів колег по перу. Міфологічний світ, реальне та уявне, минуле і сучасне – все це обрамовувало літературну репутацію письменника. Українська народна творчість і спадщина надихали його на створення унікальних витворів літератури. Одним із них стали «Вечори на хуторі біля Диканьки». По-перше, як справжній митець, автор знайомить читачів із мовою, якою розмовляють в Диканьці, і відповідно – герої його твору. В описах побуту, традицій, природи відчувається справжня пристрасть до «всього свого». Читач просто не може залишитися байдужим до героїв твору. Автор має надзвичайний хист до інтриг! У повісті велика кількість всіляких”чарів”, але вони так оригінально переплітаються із реальними подіями, що читач починає сприймати їх як щось звичайне і не помічає різницю між ними. У цю чарівну ніч мають відбутися чудеса, всі чекають на них, і вони таки трапляються: Солоха збирає зірочки з неба, чорт викрадає місяць, Вакула дістає царицині черевички.Повість також цікава народним духом. Гоголь знайомить нас з національним побутом, фольклором, віруваннями українців. Червоною ниткою в тексті прошита любов автора до своїх персонажів: Вакулою, Оксаною, Солохою. Оксана – не лише примхлива красуня, але здатна на віддану любов українська дівчина. Думаючи, що вона навік втратила Вакулу, Оксана щиро журиться за юнаком. Вакула – простодушний, добрий та довірливий український парубок, який заради кохання всього свого життя готовий співпрацювати навіть із самим чортом. Здається, героїв навіть не дивує втручання «інших сил» у їхнє життя, вони, навіть, нібито чекають допомоги від них. Щаслива розв’язка робить повість ще більше схожою на казку. Гоголь створює дивовижне єднання казкових персонажів, чарівної нечисті і героїв, що реально існують. Йому вдається створити позитивні образи навіть таких негативних героїв, як чорт, п’яниця диякона, легковажна солоха. Повість буде цікавою і дітям, і дорослим. Кожен знайде у ній “щось своє”. Зв'язок із «нечистою силою» як метафора злодіяння (за твором «Вечір проти Івана Купала»)Шкільний твір  Літературна діяльність М. Гоголя припадає на першу половину XIX століття. Останнім часом навколо імені, безсумнівно, великого письменника точаться запеклі суперечки: «чий М. Гоголь, російський чи український?» Очевидно, передбачаючи таке питання, сам Микола Васильович у листі до Олександри Осипівни Смирнової-Россет написав: «Скажу Вам одне слово щодо того, яка в мене душа. Знаю лише те, що ніяк не віддав би переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровано Богом, і, як навмисно, кожна з них окремо вміщує у собі те, чого немає в іншій, — явний знак того, що вони повинні доповнювати одна одну». Тож не дивно, що така українська творчість Гоголя є настільки російською і навпаки. Ціла низка творів про Україну, написаних російською мовою, є неоціненним внеском у скарбницю літератур обох країн. Гоголь у своїй російській мові зберігав світоглядні українські фольклорні моделі. Відомо, що письменник із великою увагою ставився до народної української творчості, знав вірування, обряди, казки й легенди українського народу. Так, легенда про цвіт папороті покладена в основу оповідання «Вечір проти Івана Купала». В одному хуторі з'явився химерний чоловік, «бісівська людина» на ім'я Басаврюк, що є уособленням нечистої сили, диявола, який спокушає людей, зводить з розуму. Дарував він людям коштовні подарунки, а на наступну ніч із людиною відбувалися страшні речі, однак позбутися тих подарунків не так легко було: кинеш у воду — пливе бісівська каблучка або намисто по воді — і до тебе ж у руки. У тому ж хуторі жив Петро Безродний, бідний робітник, що мав «усього-на-всього одну сіреньку свитку». Він покохав красуню Підорку, дочку свого заможного хазяїна. Звичайно ж, старий Корж, батько Підорки, розлютився, побачивши, що його дочка цілується з Петром, який не має нічого за душею. Дізнавшись про те, що до Підорки сватається інший заможний пихатий лях, безнадійно закоханий парубок намагається втопити своє горе в чарчині. Не маючи вже жодної надії повернути свою кохану Підорку, Петро зустрічає в шинку Басаврюка й укладає з ним угоду, фактично угоду з самим дияволом. Парубок має піти в ніч на Івана Купала на Ведмежу балку й зірвати цвіт папороті попри всі страхіття, що йому ввижатимуться. Однак Петро й не здогадувався, що виконавши таке завдання, він повинен піти ще далі — пролити людську кров, кров невинної дитини — Івася — меншого брата коханої. Спочатку людське єство Петра запротестувало, він замахнувся ножем на відьму, але Басаврюк іззаду загримів: що, мовляв, обіцяв виконати? А відьма тупнула ногою — і Петро побачив у розверзнутій землі коштовності. Тоді очі в хлопця загорілися, розум йому ніби затуманився, і він убив Івася. А наступного дня прокинувся, не пам'ятаючи нічого, але з мішками, повними багатства. Проте скарби, здобуті нечесно, за допомогою диявола, як відомо, щастя не приносять. Так і сталося: як навіжений, Петро намагався весь час щось пригадати, але не міг. Змарніла його кохана Підорка, силуючись допомогти чоловікові, вилікувати його, врятувати затьмарений розум. Але коли Петро побачив стару відьму, то все пригадав, дико засміявся, кинув у неї сокиру, а на місці відьми з'явився привид Івася. Жахливі речі коїлися в зачиненій хаті, а замість Петруся й грошей люди знайшли купку попелу й черепки. Такою є плата за багатство, отримане ціною невинної крові. Персонажі оповідання змальовані у фольклорних традиціях із використанням епітетів, порівнянь; пейзажі ніби доповнюють фантастичний світ, у якому діє нечиста сила. У народному стилі зображено відьму, усі чарівні перетворення й дива. І хоча твір написаний російською мовою, М. Гоголь майстерно передав саме український колорит, цілком виправдано вводячи до тексту українські слова, приказки («свитка, монисто», «бреше, сучий москаль», «Що то вже, як у кого чортма клепки в голові!») Художньо переосмислюючи народну легенду, М. Гоголь створив цілком оригінальний мистецький твір, який із цікавістю читають уже багато поколінь, переймаються трагічною долею героїв, зачаровуються чудовою мовою розповіді, шукають відповіді на вічне питання — як протистояти диявольській спокусі, що у всі віки переслідує людей. Доля «маленької людини» у повісті «Шинель»Шкільний твір   Тема твору «Шинель», — це людські страждання, що заздалегідь є соціально визначеними, оскільки багато що в житті залежить від чину (посади). Головний персонаж твору — Акакій Акакійович Башмачкін. Підкреслюючи типовість життєвих доль «маленьких людей», Гоголь навмисно дає нам непевні характеристики Акакія Акакійовича: в «одному департаменті», «один чиновник», «трохи рябуватий», «трохи рудуватий» влаштувався на службу, і «цього ніхто не міг пригадати». Його життя вже запрограмоване чиновницькою ієрархічністю стосунків у суспільстві. Чиновник щоденно ходить на службу, ретельно переписує папери. Здається, сам автор вражений тим, що духовний світ Башмачкіна настільки обмежений, — чиновник бачить сенс свого існування в переписуванні літер. Він з приємністю пригадує день, що минув, сподівається на завтрашній, зворушено посміхається. І коли Гоголь повідомляє читачеві про низький чин свого героя («вічний титулярний радник»), то цим ніби визначає фатальність усіх подій, що будуть пов'язані з життям цієї людини. Та ось у житті «маленької людини» з'являється мрія: придбання нової шинелі. Ця мрія настільки захопила героя, що він ладен терпіти від колег і насмішки, і образи. У всьому відмовляє собі Башмачкін, щоб накопити грошей на омріяну річ. І ось нарешті шинель у нього в руках — яка безмежна радість! Та щастя чиновника було недовговічним: шинель украли. Це стало справжньою трагедією для Акакія Акакійовича. Куди тільки він не звертався за допомогою — усюди зустрічав лише байдужість, зневагу й крик, бо своїм виглядом «маленької людини» він створював враження жалюгідного створіння. Наляканий прийомом у «високої особи», Башмачкін захворів і помер: «І Петербург залишився без Акакія Акакійовича, нібито в ньому його ніколи й не було. Щезла і зникла істота, ніким не захищена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула увагу і природознавця, який не пропускає нагоди посадити на шпильку звичайну муху та роздивитися її в мікроскоп...» Чи випадково Гоголь назвав Башмачкіна Акакієм? Напевно, що ні, бо в перекладі з грецької ім'я Акакій означає «незлобливий». Зважаючи на те, що таким самим є і батьківське ім'я, можна вважати, що автор ніби подвійно підкреслює характеристику персонажа, акцентуючи увагу на його непротивленні злу. Фраза головного героя «Облиште мене, для чого ви мене ображаєте?» створює сумне враження, Башмачкін не міг протистояти нахабству й брутальності в реальному житті. Протест його виявляється після смерті — таким фантастичним прийомом Гоголь скористався, щоб привернути увагу знов-таки не стільки до Акакія Акакійовича, як до тих, хто має високий чин — до «високих осіб». Мрець в образі чиновника з'являється вночі в місті й здирає шинелі, незважаючи ні на чин, ні на звання. Зрештою, нічний привид знайшов «високу особу», здер із генерала шинель і відтоді перестав з'являтися. Таким чином, автор ніби відновлює справедливість. Однак його задум був набагато глибшим: він застерігає людей від того, щоб чин не робив безликими особами людей в суспільстві, бо від цього втрачається набагато більше — втрачається особистісна цінність, лишається машкара, що приховує і порухи душі, і мрії, і гідні вчинки. Фінальна частина — це своєрідне застереження для «сильних світу цього». Можна твердити, що подібні стосунки в суспільстві й сьогодні зустрічаються не рідко, — розмова гоголівського генерала з нижчим за рангом, що звелася до трьох фраз: «як ви посміли? чи знаєте, з ким розмовляєте? ви розумієте, хто стоїть перед вами?» може бути почута і в наш час від деяких пихатих можновладців. «Гоголя мучило те, що Росія віддалась духам зла й неправди, що скрізь повно фізіономій і пик, і важко знайти в ній людину… Його пригнічувало зло, він ніде не міг віднайти добро, не бачив образу людини», — зазначає М. Бердяев. Саме в такому пошукові й з'явився твір «Шинель», який вважається неперевершеним і щодо письменницької майстерності, і щодо вибору теми та засобів творення образів. Хто винен у смерті Акакія Акакійовича? (За повістю М. Гоголя "Шинель")Шкільний твір             Почнемо не зі смерті, а з народження, що припало на 23 березня. Рік значення не мав, тому що не він, а саме число визначає вибір імені при хрещенні.      З цього все і почалося. Скільки не гортали календар — поблизу жодного нормального імені не виявилося. Доля обділила Башмачкіна з дня появи на світ, не подарувавши нічого, що б особисто йому належало. Ім'я — батька. Прізвище — батька. Нікому не дано було знати, що Акакій Акакійович виявиться останньою, тупиковою гілкою свого фамільного древа. Але це було вже запрограмоване: адже не даремно після хрещення "він заплакав і зробив таку гримасу, наче передчував, що буде титулярним радником".      Отже, відомо минуле, визначено майбутнє. А поки Акакій Акакійович живе сьогоденням. Але чи живе? Та ні — він служить. Безмовно, ревно. У департаменті. Неважливо, у якому. Важливо — як. За страх і за совість. Але тільки цим поваги не заслужиш, хоч вік проходи у віцмундирі. Важливо — у якому. По ньому і визначають місце в суспільстві. А яке місце в Акакія Акакійовича, якщо він "вічний титулярний радник"? Він насолоджується роботою, не одержуючи за це ніяких подяк — ні усних, ні письмових. Він зразковий працівник, але не від самовідданості, а "від робити нічого". Забрати в нього роботу — все одно що забрати життя. Ніколи нічого творчого він у роботу не вносив і панічно боявся навіть змінити відмінки слів. Шаблон, стандарт, точне виконання чиєїсь волі і чиєїсь фрази формує характер Башмачкіна.      Життя його пливло розмірено доти, поки не продірявилася єдина шинель, стала більше схожа на капот. З Башмачкіним і в шинелі ніхто не вітався, а вже у капоті… Цей капот остаточно вбивав людське достоїнство Башмачкіна, вже вбитого одноманітною роботою і життям, самотністю і неможливістю пошити нову шинель. Петрович вселив у нього надію, повернувши Акакія Акакійовича до реального життя, що вже вислизало з-під ніг. Тепер він жив мрією. У нього з'явилася мета. Він начебто воскрес для нового життя в майбутній новій шинелі. У жертву їй він приносить відрізок життя від старої до нової шинелі. Він не п'є чаю, не запалює свічок. Він рухається до заповітної мети навшпиньках, економлячи підметки.      І ось — шинель готова! Нова шинель не просто одяг — вона символ! Це підсумок усіх його страждань і надій. А може, і перепустка в інший, тепер доступний і йому світ...      Уперше він "трохи посибаритствував". Уперше за багато років відчув себе не частиною роботи, а частиною міста, у якому живе, частиною іншої, не паперової реальності. Ця реальність і позбавить його життя. Реальні злодії зняли з нього реальну шинель.      Шинель дала Башмачкіну почуття людської гідності. Відняли її — і повернули в колишній принижений стан. І він починає нерівну боротьбу за повернення цієї своєї шинелі. Сили явно нерівні. Державна машина перемелює Башмачкіна. Не він перший, не він останній. Витримати двобій з державною машиною та здобути перемогу неможливо, нереально.      Акакій Акакійович — жертва цієї нерівної боротьби. Але він ще й жертва власного характеру, точніше, безхарактерності. Він дозволив собі бути жалюгідним. Він працював над каліграфією, але не працював над собою і цим убивав себе щодня протягом багатьох років.      Гоголь співчуває своєму герою, вболіває за нього. Але ж і сама людина, незважаючи на свою маленьку посаду, не повинна бути маленькою. Він повинен завжди залишатися людиною. Стислий переказ повести Гоголя«Вій» Сама довгоочікувана подія для семінарії — вакансії, коли бурсаки (казеннокоштні семінаристи) розпускаються по будинках. Групами вони направляються з Києва по великій дорозі, заробляючи їжу духовною піснею по заможних хуторах. Три бурсаки: богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тиберий Горобец, — збившись у ночі з дороги, виходять до хутора. Баба господарка пускає бурсаків переночувати з умовою, що покладе всіх у різних місцях. Хома Брут уже збирається заснути мертвецки в порожньому овечому хліву, як раптом входить баба. Блискаючи очима, вона ловить Хому й сплигує йому на плечі. «Эге, так це відьма», — догадується бурсак, але вже несеться над землею, піт котиться з його градом. Він починає пригадувати всі молитви й почуває, що відьма при цьому слабшає. З быстротою блискавки встигає Хома вистрибнути з-під баби, підхоплюється їй на спину, підхоплює поліно й починає охаживать відьму. Лунають дикі крики, баба падає в знемозі на землю — і от уже перед Хомой лежить із останніми стогонами молода красуня. У страху бурсак пускається бігти щодуху й вертається в Київ. Хому призиває до себе ректор і наказує їхати в далекий хутір до найбагатшого сотника — читати відхідні молитви по його дочці, що вернулася із прогулянки побитої. Передсмертне бажання панночки: відхідну по ній три ночі повинен читати семінарист Хома Брут. Щоб він не втік по дорозі, прислані кибитка й чоловік шість здорових Козаков. Коли бурсака привозять, сотник запитує його, де він познайомився з його дочкою. Але Хома сам цього не знає. Коли його підводять до труни, вона довідається в панночці ту саму відьму. За вечерею бурсак слухає оповідання Козаков про витівки панночки-відьми. До ночі його замикають у церкві, де коштує труна. Хома відходить до криласу й починає читати молитви. Відьма встає із труни, але натикається на обкреслений Хомой навколо себе коло. Вона вертається в труну, літає в ньому по церкві, але голосні молитви й коло захищають Хому. Труна падає, що позеленів труп встає з нього, але чується віддалений лемент півня. Відьма падає в труну, і кришка його захлопується. Удень бурсак спить, п’є горілку, тиняється по селищу, а до вечора стає усе задумливіше. Його знову відводять у церкву. Він креслить рятівне коло, читає голосно й піднімає голову. Труп коштує вже поруч, вперив у нього мертві, що позеленіли очі. Страшні слова ведьминых заклинань вітер несе по церкві, незліченна нечиста сила ломиться у двері. Лемент півня знову припиняє бесівське дійство. сивим Хому, Що Став, знаходять ранком ледве живого. Він просить сотника відпустити його, але той загрожує страшним покаранням за неслухняність. Хома намагається бігти, але його ловлять. Тиша третьої пекельної ночі усередині церкви вибухає тріском залізної кришки труни. Зуби відьми стукають, з вереском несуться заклинання, двері зриваються з петель, і незліченна сила чудовиськ наповнює приміщення шумом крив і царапаньем пазурів. Хома вже співає молитви з останніх сил. «Приведіть Вія!» — кричить відьма. Приосадкувате клишаве чудовисько із залізною особою, проводир нечистої сили, важкими кроками вступає в церкву. Він наказує підняти йому віка. «Не дивися!» — чує внутрішній голос Хома, але не втримується й дивиться. «От він!» — указує Вій на нього залізним пальцем. Нечиста сила кидається на філософа, і дух вилітає з нього. Уже другий раз кричить півень, перший прослухали парфуми. Вони кидаються ладь, але не встигають. Так і залишається навіки стояти церква із завязнувшими у дверях і вікнах чудовиськами, обростає бур’яном, і ніхто не знайде до неї тепер дороги. Довідавшись про долю Хомы, Тиберий Горобец і Халява поминають у Києві його душу, містячи після третього кухля: пропав філософ тому, що побоявся.                           Сполучення трагедії й комізму, реальності й фантастики в збірнику повістей «Миргород» Н. В. Гоголя Як і “Вечора на хуторі біля Диканьки”, збірник повістей «Миргород» складається із двох частин: у першу ввійшли повести “Старосвітські поміщики” і “Тарас Бульба”, а в другу — “Вий” і “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”. Фантастичну лінію “Вечорів на хуторі біля Диканьки” продовжує повість “Вий”, у якій знайшли відбиття багато древніх вірувань, характерні не тільки для українців, але й для багатьох інших народів Як пояснив сам автор, Вий, по народних повір’ях — це начальник гномів, у якого віка надзвичайно довгі, до самої землі. Тому він і наказує своєму воїнству підняти йому віка. Казковий сюжет “Вия”, що Гоголь запозичив з українського фольклору, як і всі фантастичні перекази древнього походження звичайно ж, як і всі подібні історії, має глибокий сенс, що не завжди помітний за зовнішніми ефектами. Хома і його супутник збилися зі шляхи — досить звичайний початок багатьох легенд. Справді як часто людина блукає по життю, не знаходячи вірного шляху! Зустріч із відьмою — це зіткнення людини з реальністю, дійсність існування якої періодично оспаривается. Перемогу, що Хоме вдалося одержати над відьмою, ще потрібно підтвердити. Моторошні співтовариші загиблої панночки знову й знову є на духовну битву з нещасливим філософом. Коло, що Хома накреслив на підлозі — древній атрибут магів, свого роду границя, через яку сили інший світу переступити не можуть. Чудовиська, які обступають Хому — подоби людських страхів. “…Пропав він… тому, що побоявся А якби він не боявся, то б відьма нічого не могла з ним зробити” — до такого висновку приходять товариші героя. Попутно з лиховісними образами відьми, чудовиська, Вия в повісті зустрічаються й смішні мотиви — наприклад, згадування про звичку одного з товаришів Хоми тягти все, що погано лежить, будь те навіть стара підошва від чобота. У повісті “Тарас Бульба” автор звертається до історичного минулого України, особливо Запорізької Січі. У цьому творі Гоголь показує побут і вдачі козаків Безстрашний у військових набігах, головний герой повести в сімейному побуті виявляє себе грубим самодуром, що звертається із дружиною як з рабинею, що анітрошки не вважається з її почуттями. Цій людині далека жалість до сина, що перешли на сторону ворогів. Той же самий Бульба готовий ризикнути всім на світі, аби тільки врятувати іншого свого сина, що потрапив у полон. Неприборкана вдача, ні в чому не відає удержу, будь те гульня, війна, помста — от який Тарас Бульба, гідний син свого часу й народу. Розпачлива відвага в бої з ворогами й нещадне винищування жінок і дітей, прихильність християнській вірі й забуття головної її заповіді, заповіді прощення… У повісті “Тарас Бульба” автор вірний жорстокій історичній правді, він не прикрашає й не виправдує свого героя. Болісна смерть Бульби, спаленого на багатті ворогами, — така ж помста за вбитих їм, яку він затворів за свого страченого сина “Око за око, і зуб за зуб”. Бульба і його вороги, що однаково фанатично вважають себе прихильниками щирої Христової віри, до кінця вірні саме цьому язичеському закону. Але в очах своїх земляків Бульба залишається героєм. Образ його дій такий, яка епоха. Особисті достоїнства, що найчастіше переходять у свою протилежність, сприймаються прихильниками героя в дусі ідеалів, що панують у їхніх розумах. Зовсім інше звучання у двох інших повістей, що ввійшли в збірник “Миргород”. Повість “Старосвітські поміщики” — це історія подружньої пари, через все життя пронесшей почуття взаємної любові й турботу друг про друга. Однак зі зворушливою сільською ідилією гостинних дідків сусідить їхня безгосподарність (слуги ледарюють, об’їдаються й крадуть) і вузькість інтересів — вся їхня увага спрямована головним чином на те, щоб смачно поїсти. Комічне враження роблять розмови Панаса Івановича й Пульхерии Іванівни про те, чого б з’їсти, або безглузді міркування Панаса Івановича щодо того, що він має намір піти на війну, де вони з Пульхерией Іванівною будуть жити, якщо будинок раптом згорить. Автор з розчуленням малює доброту, привітність і привітність цих людей У той же час невигадливе оповідання про їхнє життя-буття дає можливість відчути одноманітність і безцільність їхнього існування, поглиненого дрібними турботами. Гоголь показує й високі моральні достоїнства своїх героїв: Пульхерия Іванівна перед смертю повна занепокоєння про свого чоловіка. Панас Іванович, що прожив після її ще п’ять років, постійно тужив за дружиною. “Покладете мене поруч із Пульхерией Іванівною”, — були його останні слова. В “Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем” Гоголь продовжує тему затхлого й сірого провінційного побуту, безцільного й дозвільного існування. Два сусіди довгі роки були закадичними приятелями, але випадково вимовлене в суперечці лайка зробила їхніми ворогами не на життя, а на смерть Із цього моменту обоє поважних чоловік одержимі однією думкою, як нашкодити сусідові. Зрештою справа доходить до судового розгляду. Головною радістю для колишніх приятелів стає звістка про те, що швидко справу зважиться — кожний упевнений, що на його користь. “Нудно на цьому світлі, добродії! ” — цією фразою Гоголя завершує й “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”, і збірник “Миргород”.  Однак неважко помітити, що “Старосвітські поміщики” і “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем” набагато ближче й тематично, і за часом описуваних подій. Однак автор помістив їх у різні частини збірника. Гоголь починає “Миргород” з повісті про життя закуткових поміщиків, своїх сучасників, а потім показує яскраві й неохватні картини історичного минулого, немов для контрасту Подібний же контраст проглядається й у сюжетах повістей із другої частини збірника: історія протистояння людини злим парфумам і оповідання про дурну сварку двох приятелів. Дана композиція збірника дозволяє авторові провести думка про здрібніння людської душі: на зміну мандрівкам і боям приходить нудне існування на одному місці, позбавлене серйозних занять.  Повести Н.В.Гоголя в циклі в «Миргород» Повести Н.В.Гоголя, що увійшли до «Миргорода», були опубліковані уперше в 1835 році окремим виданням, а потім перевидані в 1842 році, увійшовши до другого том зібрання творів письменника. Збірка «Миргород» багато в чому є продовженням першої збірки, «Вечори на хуторі біля Диканьки». Письменник розвиває тему життя і побуту українських селян і козаків («Вий», «Тарас Бульба») і дрібномаєтного дворянства («Старосвітські поміщики», «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»). У манері Гоголя зберігається прагнення до яскравого опису картин української природи, читач знайде в цій збірці елементи фантастики, чисто гоголевский лукаво-іронічний гумор.Письменник, даючи «Миргороду» підзаголовок «Повісті, що служать продовженням »Вечорів на хуторі біля Диканьки«, і сам оцінював його так само. Але в той же час »Миргород« істотно відрізняється від »Вечорів«. Друга збірка повістей свідчить про те, що в творчості Гоголя запанував реалістичний метод зображення дійсності.Письменник відбиває життя в типових характерах, відтіняючи в них найбільш суттєве з соціально-психологічної точки зору. Такі Хома Брут і сотник («Вий»), Опанас Іванович і Пульхерия Іванівна («Старосвітські поміщики»), Іван Іванович і Іван Никифорович («Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»). Вираженням величі народного духу є образ Тараса Бульбы з однойменної повісті, в якій Гоголь з епічною широтою зображував один з найбільш драматичних періодів в історії українського народу, — період боротьби за незалежність проти панської Польщі (см «Тарас Бульба»). Фантастика в «Миргороді» (повість «Вий») не є самоціллю, а служить певним засобом вираження життєво правдивих обставин і характерів: так, нечисті сили в повісті «Вий» знаходяться в підпорядкуванні аристократичної верхівки села і протистоять народу. Зазнає зміни в «Миргороді» і гоголевский гумор.Він стає гостріше, різкіше, часто переходить в сатиру. Саме тут гумор Гоголя починає звучати, по вірному зауваженню Белинского, як «сміх крізь сльози», свідчивши про глибоке розуміння письменником суті протиріч дійсності, що оточувала його. Письменник бачить, що життєві контрасти не випадкові, а мають соціальну природу. Характери миргородських поміщиків і чиновників — породження певного життєвого устрою. Обивателі Миргорода не можуть вийти за рамки цього устрою, і в цьому трагізм їх положення. Містичні мотиви в добутках H. В. Гоголя 1. Фольклор як джерело містичних образів у творчості Гоголя. 2. Погань у збірниках повістей. 3. Містика в повісті “Портрет”. У словниках можна відшукати кілька визначень поняття “містика”, але всі вони сходяться на тім, що під цим словом маються на увазі вірування в іншу реальність, населену надприродними істотами, а також у можливість спілкування з ними людей. Фольклорна традиція різних народів зберегла історії про різних істот інший світу, як добрих і світлих, доброзичливо настроєних стосовно людей, так і злому, ворожих Богові й людям У добутках Н. В. Гоголя в мир людей проникають в основному злобливі сутності, так ще діють їхні пособники — злі чаклуни й відьми. Лише зрідка людям зустрічаються доброзичливі істоти з інший світу. І все-таки в добутках письменника злісних вихідців з інший світу куди більше, ніж добрих. Можливо, у подібному “розподілі сил” відбилося насторожене відношення людей до загадкового миру, зіткнення з яким може привести до непередбачених наслідків. У збірнику “Вечора на хуторі біля Диканьки” містичні мотиви звучать практично у всіх повістях, за винятком однієї — “Іван Федорович Шпонька і його тіточка”. В інших повістях ступінь зіткнення людей з інший світом різна. У повісті “Сорочинская ярмарок” оповідання про таємничу червону світку ще можна порахувати жартом, вдало підхопленої закоханим парубком. Але адже марновірний козак Солопий Черевик не сумнівається, що нещасливий червоний рукав, на який він раз у раз натикається, не що інше, як рукав від порубаної світки чорта! Однак у цій повісті діє не сама погань, а людська віра в її існування, причому ця “тінь” погані приносить куди більше користі, чим шкоди Помаялся Солопий, перетрясся, але все обійшлася благополучно, його дочка й козак Грицько дістали згоду Черевика на шлюб, а сам він вдало продав привезені на ярмарок товари. Зустріч із русалкою — панночкою, що утопилася через утиски своєї мачухи-відьми — зненацька міняє життя парубка Левко і його улюбленої Ганни. Русалка щедро винагороджує парубка за те, що він допоміг їй відшукати її мачуху. Завдяки могутності утоплениці Левко й Ганна нарешті-те стають чоловіком і дружиною незважаючи на заперечення батька юнака. У повістях “Зникла грамота”, “Ніч перед Різдвом”, “Зачароване місце” погань досить активна й недружелюбно настроєна стосовно людей. Однак вона не настільки могутня, щоб її не можна було перемогти Можна сказати, що герої повістей “Зникла грамота” і “Зачароване місце” легко відскіпалися. Подшутила над ними нечиста сила, але й відпустила з миром, кожний залишився при своєму. А в повісті “Ніч перед Різдвом” зустріч із чортом для коваля Вакули виявилася навіть корисною — пристрахавши чорта, коваль використовував його як транспортний засіб і виконав доручення своєї примхливої коханої, привіз їй царі-цини черевички. Але в повістях “Вечір напередодні Івана Купала” і “Страшна помста”, а також у повісті “Вий”, що ввійшла в інший збірник, “Миргород”, погань і її помічники — злі чаклуни по-справжньому страшні Ні, навіть не погань ужаснее всього, за винятком, може, моторошного Вия. Набагато страшнее люди: чаклун Басаврюк і чаклун з повісті “Страшна помста”, що погубила всіх своїх близьких. Та й лиховісний Вий з’являється не просто так. Він приходить до тіла відьми, щоб погубити людини, її що убили. “Не так страшний чорт, як його малюють”, — говорить розхоже вираження. Дійсно можна погодитися з тим, що у творах Гоголя погань найчастіше не виявляється такий вуж страшної, якщо сама людина її не боїться. Часом вона виглядає навіть досить комічно (згадаємо чорта, посадженого в мішок відьмою Солохою й побитого її сином Вакулою). Набагато страшнее й небезпечніше людина, що сприяє проникненню зла в наш мир… Містичні мотиви звучать і в повісті “Портрет”, що ввійшов у збірник “Петербурзьких повістей”. Однак у ній вони знаходять ще більш глибокий філософський зміст. Талановитий художник мимоволі стає винуватцем того, що зло проникає в душі людей. Ока лихваря, портрет якого він написав, впливають на людей. Однак художник не мав дурного наміру, як ті чаклуни, які по власній волі допомагали погані бешкетувати. Зрозумівши, що він накоїв, ця людина випробовує глибоке каяття И сама робота була йому не на радість — він почував щось таємниче й страшне в людині, що будь-що-будь хотів бути відбитим на полотні: “Він кинувся до нього в ноги й молила скінчити портрет, говорячи, що від цього залежить доля його й існування у світі, що він уже торкнув своею кистю його живі риси, що якщо він передасть їх вірно, життя його сверхъестественною силою удержиться в портреті, що він через те не вмре зовсім, що йому потрібно бути присутнім у світі. Батько мій відчув жах від таких слів… “. Як отут не згадати про моторошний, мертвущий погляд Вия! Ким, справді, був цей лихвар? На це питання Гоголь не дає прямої відповіді. Художник, що написав портрет і в каятті сделавшийся ченцем, так говорить про цьому своєму синові: “Донині не можу зрозуміти, що був той дивний образ, з якого я написав зображення. Це було, точно, якесь диявольського явище… я з відразою писав його… “. Так, ока зображеного на портреті лихваря стали свого роду дверима, через які в мир людей входило зло: і художник, що необачно дозволив цим дверям залишатися відкритими, просить свого сина, якщо представиться можливість, знищити лиховісне зображення, перекрити шлях злій марі, що калічить людські душі й долі. Однак зло, проникнувши в мир людей, не хоче його залишати: дивний портрет зненацька зникає із залу, де проводиться аукціон, і син виявляється не має змоги виконати волю свого батька. Яких ще лих накоїть лиховісний погляд?.. Отже, можна підбити підсумок всьому вищесказаному. Інтерес Гоголя до містики безсумнівний: письменник неодноразово розробляв сюжети, у яких значне місце відведене нечистій силі і її помічникам. Гоголь показав і різні результати від зіткнення людини з надприродними силами — від цілком нешкідливого жарту до страшної трагедії, при цьому підкресливши й роль людського фактора в діяльності вихідців з інший світу    

Шкільні твори за творчістю М. В. Гоголя

«Мертві душі», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Шинель», «Вій» М. В.Гоголь народився 20 березня 1804 року в с. Великі Сорочинці, Полтавської губернії. Його батько писав п’єси, ставив театральні спектаклі. В дитинстві М. Гоголь багато читав художніх книжок, що сформувало літературні смаки майбутнього письменника. Дальше М. Гоголь навчався в полтавському училищі та “Гімназії вищих наук” в Ніжині, в якій він вчився з 1821 по 1828 рік. Серед його наставників був професор Н. І.Білоусов, що під його керівництвом М. Гоголь брав активну участь в випуску рукописного журналу “Північна зоря”. В цей час М. Гоголь створює першу свою поему “Ганц Кюхельгатен”. Успіху поема не мала. В 1829 р. М. В.Гоголь закінчує гімназію і переїздить в Петербург. Надалі продовжує писати: повість “Балаврюк або ніч перед Івана Купала…”. На протязі початку літературної творчості М. Гоголь знайомиться з Жуковським, Дельвігом і головне з Олександром Пушкіним. Дружба з О. Пушкіним стала щастям для М. Гоголя. Геній благословив генія. Гоголівські “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” перекликаються по духу з Пушкінськими “Русланом і Людмилою”. В ньому — свято народного духу. А згадаємо як починається “Майська ніч…” - “Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Вдивіться в неї”. Уже півтора століття читачі любуються персонажами “Сорочинського ярмарку”. В цей час М. В.Гоголь — викладач одної із кафедр Петербурзького університету — повен літературних задумів. В 1835 р. буди надруковані його дві книги — “Миргород” і “Арабески”. Ідеал художника виражається в повісті “Тарас Бульба”, в повісті, де оспіванадуховна висота особистості і народу, що прагне національної і соціальної свободи. В 1842 році світ познайомився з третім томом зібраних творів М. Гоголя — циклом петербурзьких повістей. Одну за одною створює М. Гоголь свої п’єси і повісті: “Каяття”, “Ніс”, “Старосвітські поміщики”, “Шинель”. Але ці твори не вичерпують художній спадок М. В.Гоголя. Він автор геніальної комедії “Ревізор” та монументальної епопеї “Мертві душі”. Створення цих творів є істинний подвиг письменника. Вони створили цілу епоху в художньому пізнанні життя. Психологічна глибина, створених в них реалістичних типів, естетична неповторність гоголівських творів, історичний оптимізм письменника відносно майбутнього Росії, — все це є великим вкладом в духовне життя народу. Цими шедеврами мистецтва Гоголь увійшов в світову літературу, і його ім’я стало в один ряд з такими іменами, як Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гете, Бальзак, Діккенс і т. д. Помер М. В.Гоголь в 1852 р. В усьому світі зараз надзвичайно широкий інтерес до творчості М. В.Гоголя. Виходять з друку його книги, ставлять на сцені його п’єси, знімають кінофільми за мотивами його творів. В неповторному єдинстві комічного і трагічного був виражений гуманістичний пафос Гоголя. Відкривши світу “всю Русь” перш за все її смішні і трагічні, драматичні сторони, — Гоголь створив книги, що є оригінальним відкриттям в художній літературі. Книгам М. В.Гоголя суджене вічне життя.  М. Гоголь і УкраїнаШкільний твір        1. Великі Сорочинці — місце народження М. Гоголя. (Великі Сорочинці, розташовані неподалік Миргорода на Полтавщині, увійшли в історію як місце народження М. Гоголя, бо саме тут, у скромному будиночку повітового лікаря М. Трохимовського, 20 березня (1 квітня) 1809 року народився майбутній письменник. 1911 року скульптором І. Гінцбургом тут споруджено пам'ятник М. Гоголю, а з 1929 року відкрито музей.)      2. Родовий маєток — село Василівка. (У далекому минулому Василівка — родовий маєток Лизогубів. Тетяна Семенівна Лизогуб, взявши шлюб з Опанасом Дем'яновичем Гоголем — дідом Миколи Васильовича Гоголя, 1781 року отримала від батька хутір Купчинський, який згодом перейменували у Василівку на честь батька майбутнього письменника. Тут він провів перші десять років життя, успадкувавши від батька, Василя Опанасовича, почуття гумору, хист оповідача, любов до театру. Мати, Марія Іванівна, палко вірила в талант сина. Десяти років Миколу Гоголя відправили до Полтавського повітового училища.)      3. Ніжин у житті М. Гоголя. (Дванадцяти років Гоголя привезли в Ніжин до гімназії вищих наук, яку ще називали ліцеєм. Разом із Гоголем навчалися Нестор Кукольник, Євген Гребінка — майбутні поети. Тут здружився він з Олександром Дашлевським, майбутнім письменником, та іншими. Україна стала для нього початком життя і творчості. Тут уперше він вийшов на сцену, зігравши роль дуже старого діда, написавши п'єсу з українського життя. Ніжин став духовною і творчою колискою письменників. Не випадково, мабуть, тут встановлено перший пам'ятник Гоголю, створений ще 1881 року талановитим українським скульптором Парменом Забілою, відкрито перший музей Гоголя, зібраний у стінах ліцею студентами Історико-філологічного інституту під керівництвом викладача П. А. Заболожського.)      4. М. Гоголь у Києві. (По-справжньому М. Гоголь пізнав Київ вже після Петербурга й Москви, хоч бував у цьому місті ще 1827 року. Коли в Києві у 30-ті роки XІX століття відкривається університет, завдяки зусиллям Пушкіна й Жуковського призначають ректором українця М. Максимовича, друга Гоголя, ботаніка та фольклориста. На прохання автора "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Пушкін клопочеться про надання Гоголю кафедри загальної історії. Сповнений планів і мрій, Гоголь вже планує писати історію України і натхненно пише Максимовичу: "Туди, туди, у Київ, давній, прекрасний Київ! Він наш..."       Проте питання про призначення Гоголя у Київ так і не було вирішене. Та Микола Васильович бував у Києві, любив гуляти його вулицями, часто бував біля Андріївської церкви та у Печерській лаврі. Після перебування у Києві Гоголь переробив "Тараса Бульбу". З містом пов'язана і друга перлина гоголівської прози — "Страшна помста". Останній раз він був у Києві 1848 року.)      5. М. Гоголь в Одесі. (Уперше М. Гоголь побував в Одесі перед останнім приїздом до Києва 1848 року. Він повертався з Єрусалима на Батьківщину морем разом з російським консулом в Сирії К. М. Базілі, своїм ліцейським приятелем. Костянтин Михайлович Базілі — один із тих випусників Ніжинського ліцею, які разом із Гоголем становили його гордість. Син грецького патріота, який під загрозою страти втік до Одеси, Базілі став не тільки видатним російським дипломатом, але й ученим-поліглотом, спеціалістом з Близького Сходу, людиною широкого мислення. Спілкуванням із цією людиною М. Гоголь завжди дорожив. Удруге письменник приїхав до Одеси, щоб провести тут зиму 1851 року. Тут він здружився з акторами місцевого театру. Тепло Одеси зігріло його, вселило надії на завершення роботи над другим томом "Мертвих душ". І Гоголь весь поринув у цю роботу. В Одесі досі збереглися будинки, де перебував Гоголь. Отже, з Україною пов'язане не тільки дитинство Гоголя, його юність, але й роки зрілості. З Україною пов'язана практично вся творчість М. Гоголя.) Образ України у творчості М. В. ГоголяШкільний твір   Микола Гоголь — геніальний російський письменник, але витоки його творчості — в українській культурі. Українець за походженням, він із дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекрасні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород». Гоголь створює не просто народні характери, а саме образ України, своєрідний материк на карті всесвіту, де центром ,є Диканька. Він відкриває цей материк для усього людства. Як справжній дослідник, знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: «… Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладостраст шм куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая прекрасную в воздушных объятьях своих» («Сорочинський ярмарок»). Неможливо лишитися байдужим і до людей, про яких розповідає автор. Коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом» щиро і віддано кохає красуню Оксану і ладен на все заради неї, навіть дістати черевички, що носить цариця. І горда красуня розуміє, що немає кращого хлопця, ніж Вакула, і не треба їй вже царициних черевичків. Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом із ними мовою., що схожа на пісню. І разом зі своїми героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла і страшної темряви. Т. Шевченко був палким шанувальником «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Саме він відзначив, що фантастичні, майже казкові повісті розкривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей. ' І все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвічну боротьбу добра і зла в різних проявах. Людям протистоять темні сили, що псують людські стосунки, визначають протистояння людей. У повісті «Тарас Бульба» Гоголь зображує гордих, сміливих людей, для яких свобода і честь — найдорожчий скарб. Сама природа породжує такі характери: безкраї степи, широкі ріки, небесний простір. Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло. Відображення в зовнішності поміщиків їхнього внутрішнього світу (за поемою М. Гоголя "Мертві душі")Шкільний твір            Як цікаво читати людські обличчя! Вони немов вікна будинків, заглянувши в які, можна побачити чиєсь сховане від сторонніх очей внутрішнє життя. Життя людини обов'язково залишає свій слід насамперед на обличчі. Тому таке важливе й у живописі, й у літературі мистецтво портрета. Ним чудово володів М. Гоголь — автор "Мертвих душ". Переходячи від сторінки до сторінки цієї поеми в прозі, ми ніби рухаємося від портрета до портрета в художній галереї майстра. П'ять поміщиків — п'ять таких не схожих один на одного психологічних портретів.      Відкриває галерею поміщиків Манилов — "людина знана", риси обличчя якого "не були позбавлені приємності". Ну просто душечка, а не чоловік: біляве волосся, блакитні очі, приваблива (а може, така, що заманює, як павук муху у своє павутиння) посмішка. Усім гарний, але настільки солодкий до нудоти, що якось хочеться розбавити цей сироп, інакше він просто не придатний для споживання. Через кілька хвилин спілкування з ним тебе долає така нудьга, як при слуханні мелодії, що складається з однієї ноти. "У всякого є своє, але в Манилова нічого не було", — пише Гоголь. І портрет його абсолютно точно передає відсутність того, що повинно бути в людині.      Настася Петрівна Коробочка — "жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї", давно пережила свій час, позначений шипінням і хрипінням стінного годинника, якому "заманулося бити". І як спокійно "клацає праворуч і ліворуч" маятник цього годинника, так розмірено спокійно тече в нікуди життя колезької секретарші Коробочки.      Є щось загальне в портретах таких, здавалося б, різних людей, як Манилов і Коробочка: їхня невизначеність, безхарактерність виявляються в зовнішній безформності.      Повна протилежність їм Ноздрьов — "історична людина", що неодмінно створює історії і нескінченно влипає в них. Зустрівся Чичиков з цим поміщиком не в садибі, як з попередніми власниками "мертвих душ", а в трактирі — другому рідному будинку цього запеклого гравця і гульвіси. Ноздрьов тільки-но повернувся з ярмарку, де, за його словами, "продувся в пух". Навіть повертатися довелося не на своїй, а на найнятій підводі, не тільки без годинника, але навіть і без ланцюжка до нього. І все це молодецтво, можливе тільки за чужий рахунок, відбилося в зовнішності Ноздрьова. Асиметричність обличчя Ноздрьова (Чичикову навіть здалося, що "один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий") немов підкреслює зсув у його душі моральних понять. Гоголь називає Ноздрьова "людина-погань". Противний він і зовні, особливо вранці, коли вийшов до Чичикова, "нічого не маючи під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода".      Перейдемо в наступний зал своєрідного гоголівського музею воскових фігур і зустрінемося із Собакевичем. Він здався Чичикову "досить схожим на середньої величини ведмедя". І далі — все, як у барлогу й у його мешканців: і фрак, і панталони, і хода, і навіть ім'я — Михайло Семенович. Це загартована життям людина-скнара — уже не Коробочка зі своїми пістрьовими мішечками, а начебто грубо зроблений одним змахом сокири монстр, над обробкою якого природа не вважала за потрібне працювати: і так зійде. У спілкуванні він такий же неповороткий, сокирний, підминає під себе інших, ніколи ні про що добре не відгукнувся. "Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню", — підводить підсумки автор.      Але "вінець творіння", звичайно ж, Плюшкін. Він увібрав у себе всю паскудність попередніх персонажів, щоб підсумувати її, ставши "дірою на людстві". Якщо починалася портретна галерея поміщиків білозубою посмішкою Манилова, то завершується вона беззубою посмішкою Плюшкіна. Чичиков прийняв його за ключницю — не за поміщика (до речі, одного із найбагатших), не за ключника навіть, а за ключницю в брудному дірявому капоті. У Плюшкіна нічого не було від маниловської благоліпності. Чепець Коробочки трансформувався в старий поношений ковпак, а бакенбарди Ноздрьова в "скребницю з залізного дроту, якою чистять на стайні коней". Маленькі очиці Плюшкіна ще не потухли, але вже втратили, як і власник їх, усе людське і бігають, як миші, що висунули зі своїх нір свої гостренькі морди.      Отже, від майже елегантного Манилова… до власника тисячі з лишком душ, що втратили стать, вік, мету життя і навіть людську гідність...  Дубиноголова КоробочкаШкільний твір        Мчить по безкраїх російських дорогах "досить красива ресорна невелика бричка", а в ній — зовсім нова для Росії кінця 30-х років XІX століття особа — Павло Іванович Чичиков. Він захоплений небаченою, нечуваною досі ідеєю — скупкою "мертвих душ". Павло Іванович справив уже враження на губернатора, зачарував Манилова, готового навіть сплатити йому купчу, а тепер прямує до поміщиці Коробочки.      Темрява. Дощ. Коло закритих воріт гостя вітає собачий хор з такої кількості солістів, що можна припустити: сільце величеньке. І зустрічає порядна господарка — "жінка літня, у якомусь спальному чепці, надягнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї".      У будинку все старовинне: і стародавні шпалери, і стародавні дзеркала з закладеними за ними знов-таки стародавніми колодами карт, і захриплий від років годинник. Він ще натужно йде, але час тут явно зупинився, і не тому, що він прекрасний, а тому, що нема кому йти в ногу з ним. Усе — як в уповільненій зйомці: і хода, і мова, і рух думки. І сама господиня, начебто сліпа і глуха одночасно. Вона нічого не бачить, не чує і не знає. А про що не чула і чого не знає, того, вважай, не існує. Так, на її думку, немає ані Манилова, ані Собакевича. Якби вона своїми очима не бачила Чичикова — і його б теж не було.      Але сама Коробочка реальна, як і її служниця Фотинья, що принесла гостю перину, подушку і простирадло. Гостинності Коробочки немає межі: чи не хоче добродій випити чаю? Чи не треба потерти спину, чи не почухати п'яти, як любив це робити на ніч покійний чоловік?      Вона перебуває в домашньому едемі, прикрашеному райськими птахами, під охороною самого Кутузова, портрет якого висить серед цих писаних олією птахів. По двору бродять реальні птахи — індички і кури, з якими спілкуються, вірніше, перехрюкуються свині. За всією цією живністю — нехитрий сільський пейзаж із фруктовими садами і городами. Врожай довірений опудалам з розчепіреними руками. На одному з них — чепець господарки, теж своєрідного опудала — мумії, яка давно зупинилася у своєму розвитку. Вона ніби живцем поховала себе в пістрьових мішечках, шкатулочках, у покупках і продажу прядива і меду. А тепер от, треба ж, якісь душі в неї купити готові! Та й як витягати їх для продажу? "Невже хочеш ти їх відкопувати з землі?" — здивовано запитує вона в "покупця" Чичикова.      Вичерпно і точно назвав він свою благодійницю — "кріпколоба" і "дубиноголова". Дійсно, не достукатися до її курячого мозку. Не випадково ж і вікно її хати дивиться не на світ, а на курятник.      Головне для неї — "не зазнати збитку". Адже все й усі в неї на обліку, без записів напам'ять пам'ятає і вісімдесят душ живих, і вісімнадцять померлих. Шкода їх дуже — не як людей, звичайно, а як працівників. От згорів від горілки коваль ("тільки синій вогник пішов") — хто тепер коней підковувати буде?      Не продешевити б: гарний майстер був та й інші — славний народ. Бог з ними, що померли. Продати б їх подорожче! А якщо не вдасться — "може, і в господарстві як-небудь під щось знадобляться".      Напрочуд яскраво і соковито виписані Гоголем поміщики: їхні портрети, мова, ставлення до ідеї Чичикова, вся навколишня обстановка. Але навіть усього цього виявилося Гоголю замало для опису Коробочки. Знадобився ще і висновок: "Інша і поважна, і державна навіть людина, а на ділі виходить цілковита Коробочка". І, нарешті, останній штрих: селянська дівчинка Пелагея — власність Коробочки і її віддзеркалення. Вона знає дорогу, але не знає, де право, а де — ліво. І, плутаючи стовпову дорогу з трактом, залишається задоволена тим, що одержала мідний гріш і посиділа на козлах. А чому ще могла порадіти приватна власність Коробочки? Вона цілковито завершує портрет Настасі Петрівни — єдиної дами в галереї поміщиків, що за життя стали "мертвими душами". Негативний образ Чичикова за поемою М. Гоголя "Мертві душі" ("Так запряжено ж підлоту!")Шкільний твір             Ми чомусь звикли, що головний герой твору, як правило, людина позитивна. Мабуть, саме значення слова "герой" зобов'язує. А може, причиною тому — численні приклади з різних літературних творів, де головний герой — людина з певними чеснотами, часто неординарна, ну, а деякі вади не заважають — так реальніше. Крім того, головний герой є центром твору, мов центр Всесвіту, і без нього, здається, просто неможливо.      Поема М. В. Гоголя "Мертві душі" в цьому плані є винятком. По-перше, зображуючи картини тогочасної Росії й типажі поміщиків, Гоголь міг би запросто обійтися без Чичикова. По-друге, яка ж він позитивна особа? Людина без будь-яких моральних принципів, честі, совісті, що живе за єдиним законом наживи й не зупиниться заради грошей ні перед чим. Недарма ж сам автор каже: "Час нарешті дати відпочити добродійній людині, і нема письменника, що не їздив би на ній. <...> Час нарешті припрягти підлоту".      Так що ж за зразок підлоти перед нами? Здавалося б, дитина з бідних шляхтичів, що живуть своєю працею, які рано вчили сина надіятися тільки на себе. Скільки гарних людей вийшло з того прошарку! Але, мабуть, було щось негативне у батька героя, бо навіть дитячі спогади маленького Павлуні темні та неприємні, більше пов'язані з нудотою повсякденності та покаранням.      Вражає батьківське напуття під час розставання з сином, який сам залишається у чужому місті вчитися, і майже повна відсутність будь-яких почуттів, емоцій при цьому прощанні. Що ж заповідав батько синові, що зробив ідеалом для нього? Ні Бога, ні батьків, ні вчителів, ні друзів — копійчину було поставлено у красний кут, копійчині звеліли вклонятися та догоджати.      Сумирний хлопець, що не міг похвалитися аніякими здібностями, виявив неабиякий талант спекулянта і майже повну відсутність серця, душі, прихильностей. Як ще скажеш про напівголодного хлопчика, який відмовляє собі в усьому, аби продати, який за гроші може розстатися з прирученим мишенятком, про юнака, що зрадив хворого вчителя, про молодого урядовця, що заради нового призначення може прикинутися закоханим у некрасиву стару дівку — дочку свого начальника?      Наступні пороги далися йому ще легше. Людині, що переступила моральні, людські закони, кримінальні закони — не перешкода, тільки б зовні було пристойно. Прикинувшись занадто чесним і суворим, Чичиков намагається добре поживитися на митниці, не минає можливості нагріти руки при діяльності різних комітетів та комісій. Але апофеозом його діяльності став проект із придбанням мертвих душ і закладенням їх у банку. Бач, набрався досвіду і дійшов розуму колишній учень середніх здібностей, якщо розробив такий проект і зумів підібрати ключика до стількох різних осіб.      Знаючи слабкі місця державної системи, він у жодному разі не хоче її розхитати, бо є її продуктом. Зверніть увагу, що ніхто з персонажів не бачить у Чичикові жодних вад, хіба тільки не всі задоволені розрахунками з ним особисто. Бо всі вони теж негативні типажі, бо всі вони теж народжені тією ж системою.      Відштовхуючись від тих негативних, огидних типажів, читач дійде висновку про негативність, шкідливість і навіть небезпечність для подальшого розвитку суспільства такої системи, де немає високих моральних принципів, звичайної порядності, де панує єдиний закон чистогану.      У наш час твір М. Гоголя "Мертві душі" є досить актуальним. Люди, подивіться у гоголівське люстерко! Може, ми там впізнаємо деяких наших сучасників — не тільки серед дорослих, але й серед школярів? Чичиков у гостях у Ноздрьова та ПлюшкінаШкільний твір             У гостях? Скажімо, не зовсім точно. По-перше, Чичикова ніхто не запрошував до себе, а по-друге, це була цілком ділова поїздка. Мета її — придбання фіктивних кріпаків, причому будь-що, але не за будь-яку ціну, а якнайдешевше. У реальності здійснення цієї фантастичної ідеї Чичиков уже переконався, успішно відвідавши чарівного Манилова, що навіть оплату купчої взяв на себе.      Повертаючись з Манилівки, Павло Іванович заїжджає в трактир, щоб попоїсти і дати відпочинок коням. Щасливий випадок звів його тут не тільки з поросям під сметаною з хроном, але і з людиною середнього зросту, "з повними рум'яними щоками, з білими, як сніг, зубами і чорними, як смола, бакенбардами. Свіжий він був як кров з молоком, здоров'я, здавалося, так і пирскало з обличчя його".      Чичиков упізнав Ноздрьова, з яким нещодавно обідав у прокурора. Ноздрьов тільки-но повернувся з ярмарку, де "вбухав чотирьох рисаків" і "продувся в пух", з чим і просив його привітати. Він моментально зійшовся з Чичиковим і, не контролюючи свою мову, став називати Павла Івановича (без усяких на те підстав!) то братиком, то свинтусом. Але "лояльний" Чичиков не вважав ці характеристики ні за образу, ні за комплімент. У нього було своє на меті. Тому він змушений тримати під контролем власну поведінку. Чичиков відразу робить висновок: "Здатен він, видно, на все, отже, у нього даром можна дещо випросити". Однак він недооцінив Ноздрьова. Павлу Івановичу довелося довго і наполегливо відмовлятися від "зустрічних пропозицій" Ноздрьова — купити жеребця, гніду кобилу, сірого кобеля, шарманку...      Характеризуючи Ноздрьова, автор не шкодує, здавалося б, найприємніших епітетів: "багатогранна людина", "на всі руки майстер", "історична людина". Тільки що стоїть за цими визначеннями?      Він дійсно майстер на всі руки: украсти, підтасувати, непомітно скинути непотрібну карту… Він дійсно багатогранна людина, тому що навряд чи в одній людині можуть ужитися поміщик, шулер, собачник, картяр, батько сімейства, гульвіса, запеклий рибалка, мисливець і люблячий чоловік. Він дійсно історична людина, тому що завжди встряє в яку-небудь історію.      Ноздрьов не в змозі контролювати свої слова і вчинки. У нього все відбувається спонтанно — так само, як у слуги Порфирія, що, не змигнувши оком, бреше своєму пану, як у кухаря, який, звалюючи в купу продукти, що трапилися під руку, до кінця приготування страви так і не знав, що ж у нього має вийти.      Ноздрьову вже 35 років, а він усе ще б'ється на дружніх гулянках, нескінченно і безцільно "кулі ллє". Так само безцільно він падлючить: розжене то весілля, то розлагодить угоду і відразу буде клястися в дружбі.      Відвідавши після Ноздрьова ще й Собакевича, Чичиков вирішив заїхати до Плюшкіна, у якого, за словами Собакевича, "люди мруть як мухи". Для покупця мертвих душ це було дуже доречно.      Плюшкін — повний антипод Ноздрьова, починаючи із зовнішності. Він уже не схожий не тільки на поміщика, але і на людину. Дивлячись на нього, неможливо було припустити, що ця людина взагалі щось має, а тим більше є найбагатшим поміщиком.      Гоголь розповідає про юність і молодість Плюшкіна — час надій і натхнень. Навіть не віриться, що Плюшкін колись був молодий і марив високим і шляхетним!      Плюшкін — єдина діюча особа поеми, біографія якої відома читачу. Автор робить екскурс у минуле Плюшкіна, щоб ми ясніше і наочніше відчули його деградацію. Він ще не такий старий, але в усьому виявляється якась особлива старість: "старезним інвалідом" виглядає не тільки "дивна фортеця", де живе Плюшкін, але і він сам — у дірявому капоті, із ключами на поясі, у старому поношеному ковпаку.      Якщо Коробочка усе складала в пістрьові мішечки, то Плюшкін — просто в купу, яка прикрашала кімнату, через що неможливо було припустити перебування в ній не те що людини — взагалі живої істоти. Після смерті дружини від Плюшкіна втекла дочка, а він сам ніби "втік" від сина, не відповівши на прохання про допомогу. Тепер Плюшкін не людина, не батько, але "щедрий" дідусь, якому не шкода для улюбленого онука старого ґудзика, але дати грошей — понад його силу.      Плюшкін — найстаріший з усіх поміщиків (йому 73 роки), але вік не додав йому ані досвіду, ані розуму, а тільки сприяв виродженню людських якостей і збільшенню знаменитої купи, під якою поховані минуле, сьогодення і майбутнє. Що вище піднімався Плюшкін сходами власних прожитих років, то нижче опускався він і фізично, і морально. Він уже забув, що Чичиков приїхав до нього як до багатого поміщика, і, торгуючись, просить "заради убогості" дати не по 25, а по 40 копійок за кожну мертву душу. Плюшкін і не підозрює, що наймертвіша душа — він сам. От чому саме він завершує галерею поміщиків, кожний з яких якоюсь мірою теж "діра на людстві".  "Мертві душі" М. В. Гоголя — "гірке нарікання сучасній Росії, але не безнадійне"Шкільний твір  Можна по-різному розповісти про те ж саме явище. Можна поставити його в тінь, можна — на яскраве світло, розвернути, роздивитись з усіх боків. Можна показати все велике, що одразу кидається у вічі, а можна зробити портрет із дрібниць, висвітити навіть найдрібнішу рисочку. Якщо вміло створити портрет із дрібниць, то він набагато краще відбиватиме характер, ніж риси, що лізуть у вічі, але бувають не головними, оманними. Так робив і Гоголь. Він не став писати про всю країну, не зобразив гомінке життя столиці, а відкрив нам "глибинку", справжню Росію, з усіма подробицями. Уявляєш собі чомусь старовинний ляльковий театр, де серед декорацій — жовтих кам'яниць та сірих від дощу дерев'яних хат по брудній бруківці їдуть коляски, повільно проходять люди. Все як у справжньому місті: свій вищий світ з його інтригами, свої охоронці порядку, урядовці й поміщики, свої люди й розмови. Гоголь змальовує нам маєток, а ми вже бачимо портрет поміщика й інтер'єр його будинку. Це міцно пов'язано: замрійливий нікчема, що багато планує і нічого не доводить до кінця, Манілов живе в кімнаті з випадковими меблями, з книжкою, що кинуто вже давно на чотирнадцятій сторінці; багатий скупердяй Собакевич і його міцний, на віки будинок з кремезними столами та стільцями; обідраний Плюшкін і купа сміття різного походження поруч з колишніми коштовностями; Коробочка з її вузликами, скриньками, шухлядами, млинцями й пиріжками і такою ж дріб'язковою недовірливістю, прискіпливістю: "А скільки коштують мертві душі у місті?"; бешкетник і брехун Ноздрьов. Вони здаються якимись двомірними, несправжніми, наче дійсно є ляльковими, бо також рухаються, розмовляють, навіть продають, вимінюють, купують, але не мають душі. За законами державними й людськими вони не тільки мають право користуватися своїми кріпаками, виплачуючи мито до державної казни, — вони повинні й відповідати за них, за їхнє життя, добробут. Манілов живе собі, не звертаючи уваги на злиденні кріпацькі хатки, навіть підрахунок живих та померлих переклавши на управителя. А у Плюшкіна надміру не тільки померлих селян, але й втікачів. Собакевич із живими та з померлими поводиться як з корисним товаром: хоч одну жіночу душу та й припише до списку чоловіків, підставивши до прізвища чоловіче закінчення — "Єлізаветь Воробей". І роз'їжджає по їхніх маєтках Чичиков, що ладен був продати за копійку і довірливе дресироване мишеня, і старого вчителя, і шкільних товаришів, і митницю з її установами, і саму батьківщину… І останні краплини совісті — за копійку, бо тільки вона, копійка, на його думку, не зрадить, тільки вона допоможе... Саме на них, на цих мертвих душах, тримається оцей жахливий, божевільний світ, що виправдовує систему володіння однієї людини іншою, що утримує нікчем-службовців, що ладен забути про заслуги й чесноти капітана Копійкина. Світ, де на вищих сходинках, у вищих лавах ще більше підлоти. Світ, де ті, що годують Росію своєю працею, здатні злякатися простого поліцейського кашкета навіть без самої особи охоронця порядку. Світ, де не зустрінеш жодного ясного обличчя, жодного позитивного героя. Недарма ж Гоголь, створюючи свій роман, вирішив "припрягти підлоту"... Письменник кидає гірке дорікання сучасній йому країні, гірке й болісне для нього самого, але не безнадійне. Навіть у тих засмучених, забитих, нещасних кріпацьких душах, що потерпають від фізичних, і моральних знущань, що є предметом купівлі-продажу, коли діти не знають, де праворуч, де ліворуч, та в усяку пору року ходять босоніж, одягаючи чоботи лише у панських покоях, жевріє вогник тієї сили, що розгориться великим полум'ям. Пережила слава померлих кріпацьких майстрів теслю Степана Пробку та каретника Міхеєва, залишили по собі добру згадку та світлу заздрість селяни-хлібороби. Став легендою простий російський мужик, що навіть на півночі, у чужому місці не розгубиться — скине рукавиці, візьме сокиру і побудує нову хату. Лунають пророцькі гоголівські слова про птицю-трійку, про народ і країну, якій "дадуть дорогу інші народи й держави". Треба тільки, щоб сила ця прокинулася, щоб цей вогник не згас. А сили до цього докладатиме і наш земляк — письменник Микола Гоголь, і кілька поколінь вихованих та збуджених його книгами читачів. Жива Росія в поемі М. Гоголя "Мертві душі"Шкільний твір  М. В. Гоголь ненавидів кріпосне право, тому в поемі "Мертві душі" він гнівно викриває кріпосництво, яке веде до зубожіння країни, до економічної і культурної відсталості її, до вимирання селянства. Письменник створює цілу галерею живих людських типів, узагальнених і водночас яскраво індивідуалізованих, людей, позначених печаткою духовного зубожіння. "Мертві душі" — це поема про Росію. Автор вдало вибрав сюжет і зумів показати Русь в усій її протирічності, красі й потворності. Герой поеми Павло Іванович Чичиков побував у багатьох місцях Росії: і в поміщиків, і в чиновників, зустрічався з селянами, бачив безкраї російські простори. Ось вона, убога мила Русь із похилими мужицькими хатами, занехаяними поміщицькими садибами. Усього багато в Плюшкіна, але добро й хліб гинуть без користі для людей, хазяїна й держави. Манілов безгосподарний, безтурботний, його садиба занедбана. Ноздрьов — гравець і п'яниця, його господарство в повному занепаді, нікому не приносить користі. А на цих поміщиках тримається царське самодержавство. Чи тривка ця опора? Чи щасливий народ? Чи багата держава? Ні, тут усе побудовано на гнобленні народу. У поемі світові гнобителів — "мертвих душ" — протиставлений талановитий багатостраждальний російський народ, протиставлена бідна, але повна прихованого життя і внутрішніх сил Русь. Батьківщина — це насамперед народ. М. В. Гоголь із великою майстерністю зобразив у поемі простих російських селян. Ось ми бачимо двох мужиків біля дверей шинку. Вони прийшли утопити вікове горе у вині, вони ще не знають, що робити, як змінити життя, але в них уже зародилася ненависть до гнобителів. Читаючи поему, ми знайомимося з кріпаками поміщиків Манілова, Коробочки, Ноздрьова, Собакевича, Плюшкіна. Це безправні люди, їх продають, як речі. Але всі люди, живі й мертві, постають перед нами великими трудівниками. Ці кріпаки своєю працею створили багатство поміщикам, але самі живуть у злиднях, мруть, як мухи. Вони безграмотні і забиті самими ж поміщиками, не намагаються що-небудь зробити для поліпшення свого життя. Так, слуга Чичикова Петрушка, кучер Селіфан, дядя Митяй і дядя Миняй, Прошка, дівчинка Пелагія, яка "не знає, де праворуч, де ліворуч", — усі вони безправні, принижені, дійшли до отупіння. Обмежений внутрішній світ цих затурканих людей. Їхні вчинки викликають гіркий сміх. Петрушка, читаючи книгу, стежить за тим, як з окремих букв утворюються слова, дядя Митяй і дядя Миняй не можуть розвести коней, що заплуталися в посторонках; плюшкінські Прошка й Мавра затуркані до крайності, не здатні мислити. Але й у цій соціальній пригніченості Гоголь побачив живу душу "жвавого народу" і розторопність ярославського мужика. Він із замилуванням і любов'ю говорив про здібності народу, його сміливість, завзятість, працьовитість, витривалість, прагнення свободи. "Російська людина здатна до всього й звикне до всякого клімату. Відправ його жити на Камчатку і дай тільки теплі рукавиці, він поплескає руками, сокиру в руки, і пішов ставити собі нову хату". Кріпосний богатир, тесля Пробка, "у гвардію годився б". Він пройшов із сокирою за поясом і чоботями на плечах усі губернії. Каретник Митяй робив екіпажі незвичайної тривкості й краси. Пічник Милушкін міг поставити піч в будь-якому будинку. Талановитий швець Максим Телятников — "що шилом кольне, то й чоботи, то й спасибі". Єремій Скоропльохін тільки оброку приносив по п'ятсот рублів! Та й "… погано на світі! Немає життя російській людині, все німці заважають", і російські поміщики шкуру деруть. Кріпаки показані вмілими робітниками, із захопленням виконують вони усяку справу, з таким же захопленням віддаються веселощам. М. Гоголь цінував у народі природний талант, живий розум, гостру спостережливість: "Як влучно все, що вийшло з глибини Росії… жвавий російський розум, що не лізе в кишеню за словом, не висиджує його, як квочка, а уліплює відразу, як пашпорт, на вічне носіння". Гоголь бачив у російському слові, у російській мові відбиток характеру свого народу. У поемі показані селяни, що не миряться зі своїм рабським становищем і біжать від поміщиків на окраїни Росії. Абакум Фиров, не витримавши утиску і неволі в поміщика Плюшкіна, біжить на широкий волзький простір. Він "гуляє гучно й весело на хлібній пристані, підрядившись із купцями". Але нелегко йому ходити з бурлаками, "тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню". У піснях бурлаків М. Гоголь чув вияв туги і прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього. "Ще досі загадка, — писав Гоголь, — цей неосяжний розгул, що чується в наших піснях, несеться кудись повз життя і саму пісню, ніби згораючи бажанням кращої вітчизни, за якою тужить від дня створення людина". Тема селянського бунту виникає в дев'ятій і десятій главах. Селяни сіл Вшивая Спєсь, Боровки і Задирайлово вбили засідателя Дробяжкіна. Судова палата справу зам'яла, тому що Дробяжкін мертвий, нехай буде на користь живих. Але серед мужиків не знайшли убивцю, не виказали мужики нікого. Не дочекався правди від можновладців і капітан Копєйкін, що був покалічений на війні. Він не міг працювати і поїхав у Петербург клопотати собі поміч, але йому вельможа велів чекати, а коли набрид йому Копєйкін, то грубо відповів: "Шукай сам кошти для життя", — і ще загрожував викликати справника. І пішов капітан "кошти" шукати в дрімучі ліси, у ватагу розбійників. Неспокійно в кріпосницькій державі. Повна прихованого життя і внутрішніх сил Русь "з іншого боку", і невідомо, чим обернеться "розгул широкого життя" народного… Не бачать цього байдужі очі поміщиків і правителів, зайнятих своїми інтересами, далеких від любові до батьківщини, що відмахуються від патріотів порадами "шукати самим собі засобів"... Ну, що ж, Росія знайде засоби зрушити з місця своє бідне життя, яке безпритульно розляглося на широких просторах. М. Гоголь не знає, які це будуть засоби, він не знає, як люди зможуть зробити батьківщину і себе щасливими, але в поемі автор висловлює впевненість у силі російського народу і великому майбутньому Росії: "Русь! Русь! Бачу тебе, із мого чудесного, прекрасного далека тебе бачу: бідно, розкидано і безпритульно в тобі, відкрито, безлюдно і рівно усе в тобі;… але яка ж незбагненна… сила притягує до тебе? Чому чується і звучить твоя тужлива… пісня? Що пророкує цей неосяжний простір? Хіба тут, у тобі не народитися безмежній думці, коли ти сама без кінця? Хіба тут не бути богатирю, коли є місце, де розгорнутися і пройтися йому?" Палка віра в приховані до часу, але неосяжні сили свого народу, любов до батьківщини дозволили Гоголю уявити її велике й прекрасне майбутнє. У ліричних відступах він малює Русь у символічному образі птаха-трійки, якого не можна випередити. Цей образ втілює могутність невичерпних сил батьківщини. Думою про Росію закінчується поема. "Русь, куди ж мчишся ти, дай відповідь? Не дає відповіді. Дивним дзвоном заливається дзвіночок; гримить і стає вітром розірване… повітря; летить повз усе, що є на землі, і, дивлячись скоса, відступаються і дають їй дорогу інші народи і держави". Минуло чимало років з того часу, як написана поема. І ми бачимо, як знав російський народ М. В. Гоголь, як любив неосяжну Русь і вірив у її велике майбутнє. Казковість гоголівського циклу "Вечори на хуторі біля Диканьки"Шкільний твір        І. Реальність і казка у "Вечорах на хуторі біля Диканьки".      1. Ліричний образ України — реальність. (У "Вечорах" М.Гоголь правдиво створив ліричний образ України, описавши деталі побуту і звичаї українців, змалювавши пейзажі української землі. У "Вечорах" зображено український народ через образи конкретних героїв, наділених найкращими якостями — любов'ю до рідного краю, почуттям гідності, живим розумом, людяністю, шляхетністю. Гоголівські герої легко впізнаються, вони типові для свого часу й обставин, а отже, реалістичні.)      2. Казковість — форма подання матеріалу. (Казкова форма давала письменнику певну свободу, і цим викликане її використання в першу чергу. Крім того, елементи казки, демонології завжди дуже точно відображають ментальність народу. Саме тому М. Гоголь вводить до своїх повістей чортів, відьом, русалок. Але й ці казкові герої представлені своєю побутовою, часом смішною стороною. Та й поводяться фантастичні герої, як люди: відьми в пеклі, куди потрапляє запорожець у "Зниклій грамоті", грають у карти, ще й обдурюють одна одну; чорт з "Вечора перед Різдвом" — боягуз, здатний лише на дрібні капості тощо.)      ІІ. Значення "Вечорів на хуторі біля Диканьки". (У кожній казці завжди велика частка правди. Власне, заради правди, заради моралі вона й створюється. Змальовуючи життя і побут, звичаї й казки рідного краю. Гоголь знайомить світ з українським народом як частиною людства. Письменник створив образ життєрадісного волелюбного народу, який не боїться посміятися з себе, який живе у злагоді з природою, наповнивши її фантастичними, казковими істотами, бо так відчувають спорідненість із природою. Так казковість форми "Вечорів на хуторі біля Диканьки" не заважає зрозуміти суть повістей Гоголя, а допомагає побачити набагато більше через емоційне сприйняття казки.)      ІІІ. Мова "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Казка і реальність. (Цикл "Вечори..." написано російською мовою, але читач, знайомий з українською, не може позбутися ілюзії, що мова тут саме українська. Цей ефект виникає завдяки широкому використанню Гоголем живої розмовної мови свого краю. Та й оповідачем він обрав пасічника Рудого Панька, людину звичайну, селянина, наділеного лукавством, гумором, доброго оповідача й співбесідника. Багато в чому саме образ Рудого Панька диктує стиль мовлення. І в його устах казковість сюжетів виглядає природно. Він зі своїм живим мовленням і казкар, що вміє зацікавити, і просто мудра людина, якій є що сказати світові.)      ІV. Фантастичність — спосіб оцінки життєвих явищ. (Казковість сюжетів відіграє роль і в сприйнятті образів, і в оцінці життєвих явищ. Зображуючи казкових персонажів у знижено-побутовому вигляді, Гоголь сміється із забобонів, закликає ставитися до життєвих явищ із гумором і добротою.) Чудеса в «Вечорах на хуторі біля Диканьки» Талант Миколи Гоголя був по-справжньому оцінений із появою «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Цей дивовижний твір викликав буревій емоцій: від здивування до заздрощів колег по перу. Міфологічний світ, реальне та уявне, минуле і сучасне – все це обрамовувало літературну репутацію письменника. Українська народна творчість і спадщина надихали його на створення унікальних витворів літератури. Одним із них стали «Вечори на хуторі біля Диканьки». По-перше, як справжній митець, автор знайомить читачів із мовою, якою розмовляють в Диканьці, і відповідно – герої його твору. В описах побуту, традицій, природи відчувається справжня пристрасть до «всього свого». Читач просто не може залишитися байдужим до героїв твору. Автор має надзвичайний хист до інтриг! У повісті велика кількість всіляких”чарів”, але вони так оригінально переплітаються із реальними подіями, що читач починає сприймати їх як щось звичайне і не помічає різницю між ними. У цю чарівну ніч мають відбутися чудеса, всі чекають на них, і вони таки трапляються: Солоха збирає зірочки з неба, чорт викрадає місяць, Вакула дістає царицині черевички.Повість також цікава народним духом. Гоголь знайомить нас з національним побутом, фольклором, віруваннями українців. Червоною ниткою в тексті прошита любов автора до своїх персонажів: Вакулою, Оксаною, Солохою. Оксана – не лише примхлива красуня, але здатна на віддану любов українська дівчина. Думаючи, що вона навік втратила Вакулу, Оксана щиро журиться за юнаком. Вакула – простодушний, добрий та довірливий український парубок, який заради кохання всього свого життя готовий співпрацювати навіть із самим чортом. Здається, героїв навіть не дивує втручання «інших сил» у їхнє життя, вони, навіть, нібито чекають допомоги від них. Щаслива розв’язка робить повість ще більше схожою на казку. Гоголь створює дивовижне єднання казкових персонажів, чарівної нечисті і героїв, що реально існують. Йому вдається створити позитивні образи навіть таких негативних героїв, як чорт, п’яниця диякона, легковажна солоха. Повість буде цікавою і дітям, і дорослим. Кожен знайде у ній “щось своє”. Зв'язок із «нечистою силою» як метафора злодіяння (за твором «Вечір проти Івана Купала»)Шкільний твір  Літературна діяльність М. Гоголя припадає на першу половину XIX століття. Останнім часом навколо імені, безсумнівно, великого письменника точаться запеклі суперечки: «чий М. Гоголь, російський чи український?» Очевидно, передбачаючи таке питання, сам Микола Васильович у листі до Олександри Осипівни Смирнової-Россет написав: «Скажу Вам одне слово щодо того, яка в мене душа. Знаю лише те, що ніяк не віддав би переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровано Богом, і, як навмисно, кожна з них окремо вміщує у собі те, чого немає в іншій, — явний знак того, що вони повинні доповнювати одна одну». Тож не дивно, що така українська творчість Гоголя є настільки російською і навпаки. Ціла низка творів про Україну, написаних російською мовою, є неоціненним внеском у скарбницю літератур обох країн. Гоголь у своїй російській мові зберігав світоглядні українські фольклорні моделі. Відомо, що письменник із великою увагою ставився до народної української творчості, знав вірування, обряди, казки й легенди українського народу. Так, легенда про цвіт папороті покладена в основу оповідання «Вечір проти Івана Купала». В одному хуторі з'явився химерний чоловік, «бісівська людина» на ім'я Басаврюк, що є уособленням нечистої сили, диявола, який спокушає людей, зводить з розуму. Дарував він людям коштовні подарунки, а на наступну ніч із людиною відбувалися страшні речі, однак позбутися тих подарунків не так легко було: кинеш у воду — пливе бісівська каблучка або намисто по воді — і до тебе ж у руки. У тому ж хуторі жив Петро Безродний, бідний робітник, що мав «усього-на-всього одну сіреньку свитку». Він покохав красуню Підорку, дочку свого заможного хазяїна. Звичайно ж, старий Корж, батько Підорки, розлютився, побачивши, що його дочка цілується з Петром, який не має нічого за душею. Дізнавшись про те, що до Підорки сватається інший заможний пихатий лях, безнадійно закоханий парубок намагається втопити своє горе в чарчині. Не маючи вже жодної надії повернути свою кохану Підорку, Петро зустрічає в шинку Басаврюка й укладає з ним угоду, фактично угоду з самим дияволом. Парубок має піти в ніч на Івана Купала на Ведмежу балку й зірвати цвіт папороті попри всі страхіття, що йому ввижатимуться. Однак Петро й не здогадувався, що виконавши таке завдання, він повинен піти ще далі — пролити людську кров, кров невинної дитини — Івася — меншого брата коханої. Спочатку людське єство Петра запротестувало, він замахнувся ножем на відьму, але Басаврюк іззаду загримів: що, мовляв, обіцяв виконати? А відьма тупнула ногою — і Петро побачив у розверзнутій землі коштовності. Тоді очі в хлопця загорілися, розум йому ніби затуманився, і він убив Івася. А наступного дня прокинувся, не пам'ятаючи нічого, але з мішками, повними багатства. Проте скарби, здобуті нечесно, за допомогою диявола, як відомо, щастя не приносять. Так і сталося: як навіжений, Петро намагався весь час щось пригадати, але не міг. Змарніла його кохана Підорка, силуючись допомогти чоловікові, вилікувати його, врятувати затьмарений розум. Але коли Петро побачив стару відьму, то все пригадав, дико засміявся, кинув у неї сокиру, а на місці відьми з'явився привид Івася. Жахливі речі коїлися в зачиненій хаті, а замість Петруся й грошей люди знайшли купку попелу й черепки. Такою є плата за багатство, отримане ціною невинної крові. Персонажі оповідання змальовані у фольклорних традиціях із використанням епітетів, порівнянь; пейзажі ніби доповнюють фантастичний світ, у якому діє нечиста сила. У народному стилі зображено відьму, усі чарівні перетворення й дива. І хоча твір написаний російською мовою, М. Гоголь майстерно передав саме український колорит, цілком виправдано вводячи до тексту українські слова, приказки («свитка, монисто», «бреше, сучий москаль», «Що то вже, як у кого чортма клепки в голові!») Художньо переосмислюючи народну легенду, М. Гоголь створив цілком оригінальний мистецький твір, який із цікавістю читають уже багато поколінь, переймаються трагічною долею героїв, зачаровуються чудовою мовою розповіді, шукають відповіді на вічне питання — як протистояти диявольській спокусі, що у всі віки переслідує людей. Доля «маленької людини» у повісті «Шинель»Шкільний твір   Тема твору «Шинель», — це людські страждання, що заздалегідь є соціально визначеними, оскільки багато що в житті залежить від чину (посади). Головний персонаж твору — Акакій Акакійович Башмачкін. Підкреслюючи типовість життєвих доль «маленьких людей», Гоголь навмисно дає нам непевні характеристики Акакія Акакійовича: в «одному департаменті», «один чиновник», «трохи рябуватий», «трохи рудуватий» влаштувався на службу, і «цього ніхто не міг пригадати». Його життя вже запрограмоване чиновницькою ієрархічністю стосунків у суспільстві. Чиновник щоденно ходить на службу, ретельно переписує папери. Здається, сам автор вражений тим, що духовний світ Башмачкіна настільки обмежений, — чиновник бачить сенс свого існування в переписуванні літер. Він з приємністю пригадує день, що минув, сподівається на завтрашній, зворушено посміхається. І коли Гоголь повідомляє читачеві про низький чин свого героя («вічний титулярний радник»), то цим ніби визначає фатальність усіх подій, що будуть пов'язані з життям цієї людини. Та ось у житті «маленької людини» з'являється мрія: придбання нової шинелі. Ця мрія настільки захопила героя, що він ладен терпіти від колег і насмішки, і образи. У всьому відмовляє собі Башмачкін, щоб накопити грошей на омріяну річ. І ось нарешті шинель у нього в руках — яка безмежна радість! Та щастя чиновника було недовговічним: шинель украли. Це стало справжньою трагедією для Акакія Акакійовича. Куди тільки він не звертався за допомогою — усюди зустрічав лише байдужість, зневагу й крик, бо своїм виглядом «маленької людини» він створював враження жалюгідного створіння. Наляканий прийомом у «високої особи», Башмачкін захворів і помер: «І Петербург залишився без Акакія Акакійовича, нібито в ньому його ніколи й не було. Щезла і зникла істота, ніким не захищена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула увагу і природознавця, який не пропускає нагоди посадити на шпильку звичайну муху та роздивитися її в мікроскоп...» Чи випадково Гоголь назвав Башмачкіна Акакієм? Напевно, що ні, бо в перекладі з грецької ім'я Акакій означає «незлобливий». Зважаючи на те, що таким самим є і батьківське ім'я, можна вважати, що автор ніби подвійно підкреслює характеристику персонажа, акцентуючи увагу на його непротивленні злу. Фраза головного героя «Облиште мене, для чого ви мене ображаєте?» створює сумне враження, Башмачкін не міг протистояти нахабству й брутальності в реальному житті. Протест його виявляється після смерті — таким фантастичним прийомом Гоголь скористався, щоб привернути увагу знов-таки не стільки до Акакія Акакійовича, як до тих, хто має високий чин — до «високих осіб». Мрець в образі чиновника з'являється вночі в місті й здирає шинелі, незважаючи ні на чин, ні на звання. Зрештою, нічний привид знайшов «високу особу», здер із генерала шинель і відтоді перестав з'являтися. Таким чином, автор ніби відновлює справедливість. Однак його задум був набагато глибшим: він застерігає людей від того, щоб чин не робив безликими особами людей в суспільстві, бо від цього втрачається набагато більше — втрачається особистісна цінність, лишається машкара, що приховує і порухи душі, і мрії, і гідні вчинки. Фінальна частина — це своєрідне застереження для «сильних світу цього». Можна твердити, що подібні стосунки в суспільстві й сьогодні зустрічаються не рідко, — розмова гоголівського генерала з нижчим за рангом, що звелася до трьох фраз: «як ви посміли? чи знаєте, з ким розмовляєте? ви розумієте, хто стоїть перед вами?» може бути почута і в наш час від деяких пихатих можновладців. «Гоголя мучило те, що Росія віддалась духам зла й неправди, що скрізь повно фізіономій і пик, і важко знайти в ній людину… Його пригнічувало зло, він ніде не міг віднайти добро, не бачив образу людини», — зазначає М. Бердяев. Саме в такому пошукові й з'явився твір «Шинель», який вважається неперевершеним і щодо письменницької майстерності, і щодо вибору теми та засобів творення образів. Хто винен у смерті Акакія Акакійовича? (За повістю М. Гоголя "Шинель")Шкільний твір             Почнемо не зі смерті, а з народження, що припало на 23 березня. Рік значення не мав, тому що не він, а саме число визначає вибір імені при хрещенні.      З цього все і почалося. Скільки не гортали календар — поблизу жодного нормального імені не виявилося. Доля обділила Башмачкіна з дня появи на світ, не подарувавши нічого, що б особисто йому належало. Ім'я — батька. Прізвище — батька. Нікому не дано було знати, що Акакій Акакійович виявиться останньою, тупиковою гілкою свого фамільного древа. Але це було вже запрограмоване: адже не даремно після хрещення "він заплакав і зробив таку гримасу, наче передчував, що буде титулярним радником".      Отже, відомо минуле, визначено майбутнє. А поки Акакій Акакійович живе сьогоденням. Але чи живе? Та ні — він служить. Безмовно, ревно. У департаменті. Неважливо, у якому. Важливо — як. За страх і за совість. Але тільки цим поваги не заслужиш, хоч вік проходи у віцмундирі. Важливо — у якому. По ньому і визначають місце в суспільстві. А яке місце в Акакія Акакійовича, якщо він "вічний титулярний радник"? Він насолоджується роботою, не одержуючи за це ніяких подяк — ні усних, ні письмових. Він зразковий працівник, але не від самовідданості, а "від робити нічого". Забрати в нього роботу — все одно що забрати життя. Ніколи нічого творчого він у роботу не вносив і панічно боявся навіть змінити відмінки слів. Шаблон, стандарт, точне виконання чиєїсь волі і чиєїсь фрази формує характер Башмачкіна.      Життя його пливло розмірено доти, поки не продірявилася єдина шинель, стала більше схожа на капот. З Башмачкіним і в шинелі ніхто не вітався, а вже у капоті… Цей капот остаточно вбивав людське достоїнство Башмачкіна, вже вбитого одноманітною роботою і життям, самотністю і неможливістю пошити нову шинель. Петрович вселив у нього надію, повернувши Акакія Акакійовича до реального життя, що вже вислизало з-під ніг. Тепер він жив мрією. У нього з'явилася мета. Він начебто воскрес для нового життя в майбутній новій шинелі. У жертву їй він приносить відрізок життя від старої до нової шинелі. Він не п'є чаю, не запалює свічок. Він рухається до заповітної мети навшпиньках, економлячи підметки.      І ось — шинель готова! Нова шинель не просто одяг — вона символ! Це підсумок усіх його страждань і надій. А може, і перепустка в інший, тепер доступний і йому світ...      Уперше він "трохи посибаритствував". Уперше за багато років відчув себе не частиною роботи, а частиною міста, у якому живе, частиною іншої, не паперової реальності. Ця реальність і позбавить його життя. Реальні злодії зняли з нього реальну шинель.      Шинель дала Башмачкіну почуття людської гідності. Відняли її — і повернули в колишній принижений стан. І він починає нерівну боротьбу за повернення цієї своєї шинелі. Сили явно нерівні. Державна машина перемелює Башмачкіна. Не він перший, не він останній. Витримати двобій з державною машиною та здобути перемогу неможливо, нереально.      Акакій Акакійович — жертва цієї нерівної боротьби. Але він ще й жертва власного характеру, точніше, безхарактерності. Він дозволив собі бути жалюгідним. Він працював над каліграфією, але не працював над собою і цим убивав себе щодня протягом багатьох років.      Гоголь співчуває своєму герою, вболіває за нього. Але ж і сама людина, незважаючи на свою маленьку посаду, не повинна бути маленькою. Він повинен завжди залишатися людиною. Стислий переказ повести Гоголя«Вій» Сама довгоочікувана подія для семінарії — вакансії, коли бурсаки (казеннокоштні семінаристи) розпускаються по будинках. Групами вони направляються з Києва по великій дорозі, заробляючи їжу духовною піснею по заможних хуторах. Три бурсаки: богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тиберий Горобец, — збившись у ночі з дороги, виходять до хутора. Баба господарка пускає бурсаків переночувати з умовою, що покладе всіх у різних місцях. Хома Брут уже збирається заснути мертвецки в порожньому овечому хліву, як раптом входить баба. Блискаючи очима, вона ловить Хому й сплигує йому на плечі. «Эге, так це відьма», — догадується бурсак, але вже несеться над землею, піт котиться з його градом. Він починає пригадувати всі молитви й почуває, що відьма при цьому слабшає. З быстротою блискавки встигає Хома вистрибнути з-під баби, підхоплюється їй на спину, підхоплює поліно й починає охаживать відьму. Лунають дикі крики, баба падає в знемозі на землю — і от уже перед Хомой лежить із останніми стогонами молода красуня. У страху бурсак пускається бігти щодуху й вертається в Київ. Хому призиває до себе ректор і наказує їхати в далекий хутір до найбагатшого сотника — читати відхідні молитви по його дочці, що вернулася із прогулянки побитої. Передсмертне бажання панночки: відхідну по ній три ночі повинен читати семінарист Хома Брут. Щоб він не втік по дорозі, прислані кибитка й чоловік шість здорових Козаков. Коли бурсака привозять, сотник запитує його, де він познайомився з його дочкою. Але Хома сам цього не знає. Коли його підводять до труни, вона довідається в панночці ту саму відьму. За вечерею бурсак слухає оповідання Козаков про витівки панночки-відьми. До ночі його замикають у церкві, де коштує труна. Хома відходить до криласу й починає читати молитви. Відьма встає із труни, але натикається на обкреслений Хомой навколо себе коло. Вона вертається в труну, літає в ньому по церкві, але голосні молитви й коло захищають Хому. Труна падає, що позеленів труп встає з нього, але чується віддалений лемент півня. Відьма падає в труну, і кришка його захлопується. Удень бурсак спить, п’є горілку, тиняється по селищу, а до вечора стає усе задумливіше. Його знову відводять у церкву. Він креслить рятівне коло, читає голосно й піднімає голову. Труп коштує вже поруч, вперив у нього мертві, що позеленіли очі. Страшні слова ведьминых заклинань вітер несе по церкві, незліченна нечиста сила ломиться у двері. Лемент півня знову припиняє бесівське дійство. сивим Хому, Що Став, знаходять ранком ледве живого. Він просить сотника відпустити його, але той загрожує страшним покаранням за неслухняність. Хома намагається бігти, але його ловлять. Тиша третьої пекельної ночі усередині церкви вибухає тріском залізної кришки труни. Зуби відьми стукають, з вереском несуться заклинання, двері зриваються з петель, і незліченна сила чудовиськ наповнює приміщення шумом крив і царапаньем пазурів. Хома вже співає молитви з останніх сил. «Приведіть Вія!» — кричить відьма. Приосадкувате клишаве чудовисько із залізною особою, проводир нечистої сили, важкими кроками вступає в церкву. Він наказує підняти йому віка. «Не дивися!» — чує внутрішній голос Хома, але не втримується й дивиться. «От він!» — указує Вій на нього залізним пальцем. Нечиста сила кидається на філософа, і дух вилітає з нього. Уже другий раз кричить півень, перший прослухали парфуми. Вони кидаються ладь, але не встигають. Так і залишається навіки стояти церква із завязнувшими у дверях і вікнах чудовиськами, обростає бур’яном, і ніхто не знайде до неї тепер дороги. Довідавшись про долю Хомы, Тиберий Горобец і Халява поминають у Києві його душу, містячи після третього кухля: пропав філософ тому, що побоявся.                           Сполучення трагедії й комізму, реальності й фантастики в збірнику повістей «Миргород» Н. В. Гоголя Як і “Вечора на хуторі біля Диканьки”, збірник повістей «Миргород» складається із двох частин: у першу ввійшли повести “Старосвітські поміщики” і “Тарас Бульба”, а в другу — “Вий” і “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”. Фантастичну лінію “Вечорів на хуторі біля Диканьки” продовжує повість “Вий”, у якій знайшли відбиття багато древніх вірувань, характерні не тільки для українців, але й для багатьох інших народів Як пояснив сам автор, Вий, по народних повір’ях — це начальник гномів, у якого віка надзвичайно довгі, до самої землі. Тому він і наказує своєму воїнству підняти йому віка. Казковий сюжет “Вия”, що Гоголь запозичив з українського фольклору, як і всі фантастичні перекази древнього походження звичайно ж, як і всі подібні історії, має глибокий сенс, що не завжди помітний за зовнішніми ефектами. Хома і його супутник збилися зі шляхи — досить звичайний початок багатьох легенд. Справді як часто людина блукає по життю, не знаходячи вірного шляху! Зустріч із відьмою — це зіткнення людини з реальністю, дійсність існування якої періодично оспаривается. Перемогу, що Хоме вдалося одержати над відьмою, ще потрібно підтвердити. Моторошні співтовариші загиблої панночки знову й знову є на духовну битву з нещасливим філософом. Коло, що Хома накреслив на підлозі — древній атрибут магів, свого роду границя, через яку сили інший світу переступити не можуть. Чудовиська, які обступають Хому — подоби людських страхів. “…Пропав він… тому, що побоявся А якби він не боявся, то б відьма нічого не могла з ним зробити” — до такого висновку приходять товариші героя. Попутно з лиховісними образами відьми, чудовиська, Вия в повісті зустрічаються й смішні мотиви — наприклад, згадування про звичку одного з товаришів Хоми тягти все, що погано лежить, будь те навіть стара підошва від чобота. У повісті “Тарас Бульба” автор звертається до історичного минулого України, особливо Запорізької Січі. У цьому творі Гоголь показує побут і вдачі козаків Безстрашний у військових набігах, головний герой повести в сімейному побуті виявляє себе грубим самодуром, що звертається із дружиною як з рабинею, що анітрошки не вважається з її почуттями. Цій людині далека жалість до сина, що перешли на сторону ворогів. Той же самий Бульба готовий ризикнути всім на світі, аби тільки врятувати іншого свого сина, що потрапив у полон. Неприборкана вдача, ні в чому не відає удержу, будь те гульня, війна, помста — от який Тарас Бульба, гідний син свого часу й народу. Розпачлива відвага в бої з ворогами й нещадне винищування жінок і дітей, прихильність християнській вірі й забуття головної її заповіді, заповіді прощення… У повісті “Тарас Бульба” автор вірний жорстокій історичній правді, він не прикрашає й не виправдує свого героя. Болісна смерть Бульби, спаленого на багатті ворогами, — така ж помста за вбитих їм, яку він затворів за свого страченого сина “Око за око, і зуб за зуб”. Бульба і його вороги, що однаково фанатично вважають себе прихильниками щирої Христової віри, до кінця вірні саме цьому язичеському закону. Але в очах своїх земляків Бульба залишається героєм. Образ його дій такий, яка епоха. Особисті достоїнства, що найчастіше переходять у свою протилежність, сприймаються прихильниками героя в дусі ідеалів, що панують у їхніх розумах. Зовсім інше звучання у двох інших повістей, що ввійшли в збірник “Миргород”. Повість “Старосвітські поміщики” — це історія подружньої пари, через все життя пронесшей почуття взаємної любові й турботу друг про друга. Однак зі зворушливою сільською ідилією гостинних дідків сусідить їхня безгосподарність (слуги ледарюють, об’їдаються й крадуть) і вузькість інтересів — вся їхня увага спрямована головним чином на те, щоб смачно поїсти. Комічне враження роблять розмови Панаса Івановича й Пульхерии Іванівни про те, чого б з’їсти, або безглузді міркування Панаса Івановича щодо того, що він має намір піти на війну, де вони з Пульхерией Іванівною будуть жити, якщо будинок раптом згорить. Автор з розчуленням малює доброту, привітність і привітність цих людей У той же час невигадливе оповідання про їхнє життя-буття дає можливість відчути одноманітність і безцільність їхнього існування, поглиненого дрібними турботами. Гоголь показує й високі моральні достоїнства своїх героїв: Пульхерия Іванівна перед смертю повна занепокоєння про свого чоловіка. Панас Іванович, що прожив після її ще п’ять років, постійно тужив за дружиною. “Покладете мене поруч із Пульхерией Іванівною”, — були його останні слова. В “Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем” Гоголь продовжує тему затхлого й сірого провінційного побуту, безцільного й дозвільного існування. Два сусіди довгі роки були закадичними приятелями, але випадково вимовлене в суперечці лайка зробила їхніми ворогами не на життя, а на смерть Із цього моменту обоє поважних чоловік одержимі однією думкою, як нашкодити сусідові. Зрештою справа доходить до судового розгляду. Головною радістю для колишніх приятелів стає звістка про те, що швидко справу зважиться — кожний упевнений, що на його користь. “Нудно на цьому світлі, добродії! ” — цією фразою Гоголя завершує й “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”, і збірник “Миргород”.  Однак неважко помітити, що “Старосвітські поміщики” і “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем” набагато ближче й тематично, і за часом описуваних подій. Однак автор помістив їх у різні частини збірника. Гоголь починає “Миргород” з повісті про життя закуткових поміщиків, своїх сучасників, а потім показує яскраві й неохватні картини історичного минулого, немов для контрасту Подібний же контраст проглядається й у сюжетах повістей із другої частини збірника: історія протистояння людини злим парфумам і оповідання про дурну сварку двох приятелів. Дана композиція збірника дозволяє авторові провести думка про здрібніння людської душі: на зміну мандрівкам і боям приходить нудне існування на одному місці, позбавлене серйозних занять.  Повести Н.В.Гоголя в циклі в «Миргород» Повести Н.В.Гоголя, що увійшли до «Миргорода», були опубліковані уперше в 1835 році окремим виданням, а потім перевидані в 1842 році, увійшовши до другого том зібрання творів письменника. Збірка «Миргород» багато в чому є продовженням першої збірки, «Вечори на хуторі біля Диканьки». Письменник розвиває тему життя і побуту українських селян і козаків («Вий», «Тарас Бульба») і дрібномаєтного дворянства («Старосвітські поміщики», «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»). У манері Гоголя зберігається прагнення до яскравого опису картин української природи, читач знайде в цій збірці елементи фантастики, чисто гоголевский лукаво-іронічний гумор.Письменник, даючи «Миргороду» підзаголовок «Повісті, що служать продовженням »Вечорів на хуторі біля Диканьки«, і сам оцінював його так само. Але в той же час »Миргород« істотно відрізняється від »Вечорів«. Друга збірка повістей свідчить про те, що в творчості Гоголя запанував реалістичний метод зображення дійсності.Письменник відбиває життя в типових характерах, відтіняючи в них найбільш суттєве з соціально-психологічної точки зору. Такі Хома Брут і сотник («Вий»), Опанас Іванович і Пульхерия Іванівна («Старосвітські поміщики»), Іван Іванович і Іван Никифорович («Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»). Вираженням величі народного духу є образ Тараса Бульбы з однойменної повісті, в якій Гоголь з епічною широтою зображував один з найбільш драматичних періодів в історії українського народу, — період боротьби за незалежність проти панської Польщі (см «Тарас Бульба»). Фантастика в «Миргороді» (повість «Вий») не є самоціллю, а служить певним засобом вираження життєво правдивих обставин і характерів: так, нечисті сили в повісті «Вий» знаходяться в підпорядкуванні аристократичної верхівки села і протистоять народу. Зазнає зміни в «Миргороді» і гоголевский гумор.Він стає гостріше, різкіше, часто переходить в сатиру. Саме тут гумор Гоголя починає звучати, по вірному зауваженню Белинского, як «сміх крізь сльози», свідчивши про глибоке розуміння письменником суті протиріч дійсності, що оточувала його. Письменник бачить, що життєві контрасти не випадкові, а мають соціальну природу. Характери миргородських поміщиків і чиновників — породження певного життєвого устрою. Обивателі Миргорода не можуть вийти за рамки цього устрою, і в цьому трагізм їх положення. Містичні мотиви в добутках H. В. Гоголя 1. Фольклор як джерело містичних образів у творчості Гоголя. 2. Погань у збірниках повістей. 3. Містика в повісті “Портрет”. У словниках можна відшукати кілька визначень поняття “містика”, але всі вони сходяться на тім, що під цим словом маються на увазі вірування в іншу реальність, населену надприродними істотами, а також у можливість спілкування з ними людей. Фольклорна традиція різних народів зберегла історії про різних істот інший світу, як добрих і світлих, доброзичливо настроєних стосовно людей, так і злому, ворожих Богові й людям У добутках Н. В. Гоголя в мир людей проникають в основному злобливі сутності, так ще діють їхні пособники — злі чаклуни й відьми. Лише зрідка людям зустрічаються доброзичливі істоти з інший світу. І все-таки в добутках письменника злісних вихідців з інший світу куди більше, ніж добрих. Можливо, у подібному “розподілі сил” відбилося насторожене відношення людей до загадкового миру, зіткнення з яким може привести до непередбачених наслідків. У збірнику “Вечора на хуторі біля Диканьки” містичні мотиви звучать практично у всіх повістях, за винятком однієї — “Іван Федорович Шпонька і його тіточка”. В інших повістях ступінь зіткнення людей з інший світом різна. У повісті “Сорочинская ярмарок” оповідання про таємничу червону світку ще можна порахувати жартом, вдало підхопленої закоханим парубком. Але адже марновірний козак Солопий Черевик не сумнівається, що нещасливий червоний рукав, на який він раз у раз натикається, не що інше, як рукав від порубаної світки чорта! Однак у цій повісті діє не сама погань, а людська віра в її існування, причому ця “тінь” погані приносить куди більше користі, чим шкоди Помаялся Солопий, перетрясся, але все обійшлася благополучно, його дочка й козак Грицько дістали згоду Черевика на шлюб, а сам він вдало продав привезені на ярмарок товари. Зустріч із русалкою — панночкою, що утопилася через утиски своєї мачухи-відьми — зненацька міняє життя парубка Левко і його улюбленої Ганни. Русалка щедро винагороджує парубка за те, що він допоміг їй відшукати її мачуху. Завдяки могутності утоплениці Левко й Ганна нарешті-те стають чоловіком і дружиною незважаючи на заперечення батька юнака. У повістях “Зникла грамота”, “Ніч перед Різдвом”, “Зачароване місце” погань досить активна й недружелюбно настроєна стосовно людей. Однак вона не настільки могутня, щоб її не можна було перемогти Можна сказати, що герої повістей “Зникла грамота” і “Зачароване місце” легко відскіпалися. Подшутила над ними нечиста сила, але й відпустила з миром, кожний залишився при своєму. А в повісті “Ніч перед Різдвом” зустріч із чортом для коваля Вакули виявилася навіть корисною — пристрахавши чорта, коваль використовував його як транспортний засіб і виконав доручення своєї примхливої коханої, привіз їй царі-цини черевички. Але в повістях “Вечір напередодні Івана Купала” і “Страшна помста”, а також у повісті “Вий”, що ввійшла в інший збірник, “Миргород”, погань і її помічники — злі чаклуни по-справжньому страшні Ні, навіть не погань ужаснее всього, за винятком, може, моторошного Вия. Набагато страшнее люди: чаклун Басаврюк і чаклун з повісті “Страшна помста”, що погубила всіх своїх близьких. Та й лиховісний Вий з’являється не просто так. Він приходить до тіла відьми, щоб погубити людини, її що убили. “Не так страшний чорт, як його малюють”, — говорить розхоже вираження. Дійсно можна погодитися з тим, що у творах Гоголя погань найчастіше не виявляється такий вуж страшної, якщо сама людина її не боїться. Часом вона виглядає навіть досить комічно (згадаємо чорта, посадженого в мішок відьмою Солохою й побитого її сином Вакулою). Набагато страшнее й небезпечніше людина, що сприяє проникненню зла в наш мир… Містичні мотиви звучать і в повісті “Портрет”, що ввійшов у збірник “Петербурзьких повістей”. Однак у ній вони знаходять ще більш глибокий філософський зміст. Талановитий художник мимоволі стає винуватцем того, що зло проникає в душі людей. Ока лихваря, портрет якого він написав, впливають на людей. Однак художник не мав дурного наміру, як ті чаклуни, які по власній волі допомагали погані бешкетувати. Зрозумівши, що він накоїв, ця людина випробовує глибоке каяття И сама робота була йому не на радість — він почував щось таємниче й страшне в людині, що будь-що-будь хотів бути відбитим на полотні: “Він кинувся до нього в ноги й молила скінчити портрет, говорячи, що від цього залежить доля його й існування у світі, що він уже торкнув своею кистю його живі риси, що якщо він передасть їх вірно, життя його сверхъестественною силою удержиться в портреті, що він через те не вмре зовсім, що йому потрібно бути присутнім у світі. Батько мій відчув жах від таких слів… “. Як отут не згадати про моторошний, мертвущий погляд Вия! Ким, справді, був цей лихвар? На це питання Гоголь не дає прямої відповіді. Художник, що написав портрет і в каятті сделавшийся ченцем, так говорить про цьому своєму синові: “Донині не можу зрозуміти, що був той дивний образ, з якого я написав зображення. Це було, точно, якесь диявольського явище… я з відразою писав його… “. Так, ока зображеного на портреті лихваря стали свого роду дверима, через які в мир людей входило зло: і художник, що необачно дозволив цим дверям залишатися відкритими, просить свого сина, якщо представиться можливість, знищити лиховісне зображення, перекрити шлях злій марі, що калічить людські душі й долі. Однак зло, проникнувши в мир людей, не хоче його залишати: дивний портрет зненацька зникає із залу, де проводиться аукціон, і син виявляється не має змоги виконати волю свого батька. Яких ще лих накоїть лиховісний погляд?.. Отже, можна підбити підсумок всьому вищесказаному. Інтерес Гоголя до містики безсумнівний: письменник неодноразово розробляв сюжети, у яких значне місце відведене нечистій силі і її помічникам. Гоголь показав і різні результати від зіткнення людини з надприродними силами — від цілком нешкідливого жарту до страшної трагедії, при цьому підкресливши й роль людського фактора в діяльності вихідців з інший світу       

 

   

Похожие статьи:

Учебный залРЕФЕРАТ: Анализ комедии Гоголя «Ревизор»
Учебный залСОЧИНЕНИЯ по творчеству М. Горького
Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»
Учебный залСОЧИНЕНИЯ по творчеству А. И. Куприна
Учебный залРЕФЕРАТ: Анализ поэмы Гоголя «Мертвые души»