ТВОРИ за повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»

         

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Михайло Коцюбинський. Тіні забутих предків.

Стислий переказ, виклад змісту.

<o:p> </o:p>

 

Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він часто плакав, погано ріс і дивився на неньку таким глибоким, розумним зором, що та аж тривожилася — чи не підмінила його нечиста сила.

<o:p> </o:p>

Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту).

<o:p> </o:p>

Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати На сопілці і все намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася.

<o:p> </o:p>

У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом.

<o:p> </o:p>

На храмові свята Палійчуки, вдягнувши найкращий одяг, сідали на коней і їхали до церкви. Одного разу вони зустрілися з ворожим родом Гутенюків. Почалася бійка. Іванові теж хотілося з кимось битися. Він побачив дівчинку, що тряслася зі страху біля воза, І вдарив її. Дівча побігло, хлопець за нею. Зірвав стрічки й кинув у річку. Тоді дівчинка подивилася спідлоба й сказала, що в неї є ще кращі кісники. Потім подумала, дістала довгу цукерку, розділила її навпіл і пригостила Іванка. Хлопець був вражений. Вони почали розмовляти, і погляд "чорних матових очей" Марічки "м'яко поринав у Іванове серце".

<o:p> </o:p>

На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі часи. З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі.

<o:p> </o:p>

Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні. Але дитинство минуло, Іван "був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка", Марічка теж стала дівкою на виданні. Зустрічалися вони тепер лиш< в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі. Вона ж відповідала йому співанка ми, яких знала безліч і складала сама.

<o:p> </o:p>

Марічка питала, чи будуть вони в парі, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Іван відповідав, що й питати не стане. Що б там не було, а Марічка мусить бути його.

<o:p> </o:p>

Але ґаздівство (господарство) Івана занепадало, треба було йти в найми. Юнак потішав дівчину, казав, щоб співала, а він почує ті співанки.

<o:p> </o:p>

Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом з іншими пастухами повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен мав свої обов'язки — один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг "священнодіяв" над головками овечого сиру.

<o:p> </o:p>

Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні.

<o:p> </o:p>

Коли захворів Микола, який доглядав за вогнищем, Іванові доручили пильнувати ватри. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою.

<o:p> </o:p>

Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився перед прірвою.

<o:p> </o:p>

Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму.

<o:p> </o:p>

Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дів чину, понесла, кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли.

<o:p> </o:p>

Іван не повірив, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов Став блукати лісами, не тямлячи себе з туги. З'явився у селі тільки через шість років — худий, зчорнілий і постарілий, але спокійний, через рік умовили його одружитися, бо треба ж було ґаздувати (хазяйнувати). Жінка Палагна була з багатого роду, горда й пихата. Але господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних турботах. Іван весь час проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише інколи згадував Марічку, і тоді пропадав. Жінка сердилася, чоловік відчував провину лише перед худобою. На Свят-вечір готували, за традицією, дванадцять страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли ворожі сили. Коли сідали вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й плаче.

<o:p> </o:p>

На Теплого Юрія Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра — чарівник і планетник. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що пропало ворожіння.

<o:p> </o:p>

Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він вдавався їй набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього.

<o:p> </o:p>

Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до чарівника з радістю й стала його "любаскою".

<o:p> </o:p>

Усі говорили про Палагну та Юру, але Іван був до того байдужий. Жінка розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу він побачив, як Юра разом із Палатою ворожать проти нього. І пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку.

<o:p> </o:p>

Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею, знаючи, що то не його дівчина, а нявка (лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі). Дівчина нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку.

<o:p> </o:p>

Дійшла до галявинки. Марічка здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, і до нього, замість дівчини, прийшов чугайстир, добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок. Де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у танок. Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити Марічку. Почувши її голос, побіг і віки у провалля.

<o:p> </o:p>

Ледь живого на другий день його знайшли пастухи.

<o:p> </o:p>

Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та голосила. А людей збиралося все більше. Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

<o:p> </o:p>

Мої враження від повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків".

Шкільний твір

 

Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.

 

Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу.

 

З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню.

 

Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди.

 

Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село".

 

Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне.

 

Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя.

 

Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається.

 

Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності.

 

 

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

<o:p> </o:p>

Твір М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" називають ще чарівною казкою про любов, а героїв Івана та Марічку —українськими Ромео та Джульєттою, в образах яких утілено романтичну ідею незнищенності кохання. Утворі використано багатий фольклор Гуцульщини, показані звичаї, обряди й традиції українців-гуцулів, прекрасну, дику й часом жорстоку природу Карпатських гір. Багатий духовний світ героїв протиставлений досить жорстоким реаліям світу.

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Картини життя і праці гуцулів у повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків"

Шкільний твір

<o:p> </o:p>

 

     Гуцули — оригінальний народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психологією. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води.

  М. Коцюбинський

    

     Повість М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" посідає особливе місце у творчості М. Коцюбинського. Це художнє відкриття письменником загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини, тієї чарівної частини української землі, яка протягом століть була відірвана від Великої України. Повертаючись з Італії, де перебував на лікуванні, письменник на кілька днів зупинився в селі Криворівня на Гуцульщині, яке вразило його своєю незвичайною красою й самобутністю. За рік, 1911 року, М. Коцюбинський знову їде до Криворівні, тепер уже не для відпочинку: він збирав матеріал для свого майбутнього твору. Відвідавши Карпати, Михайло Коцюбинський був зачарований їх величною красою, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів. Письменник починає ретельно вивчати життя й побут гуцулів, їхні звичаї, знайомиться з фольклором, записує говірку, назви рослин. У листі до Євгена Чикаленка Михайло Коцюбинський писав про свої враження: "Якби ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою". Письменника надзвичайно захопила самобутність і неповторність цієї чарівної гілки на дереві життя українського народу.

     У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, населена добрими і злими духами.

     Письменник не ідеалізує життя в Карпатах. Немає в повісті і сліпого замилування екзотичною етнографією. Навпаки, ми бачимо, які нелегкі, навіть суворі умови життя в цьому краї: часто трапляються трагічні випадки з лісорубами, тяжка праця вівчарів та скотарів, важке господарювання в постійній боротьбі з природними стихіями. Земля Гуцульщини небагата на посівні площі, тому головним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство, і через те вони особливо ставилися до худоби, яка їх годувала, охороняли від злих духів, ворожили на неї. У сім'ях гуцулів завжди було багато дітей. Усі члени родини були дружними.

     Здавна дотримувалися гуцули і народних звичаїв. Наприклад, трембіта збирала горян і на похорон, і на весілля. А за давнім звичаєм, на похороні, біля труни небіжчика, його родичі танцювали і співали пісень, бо вважали, що проводжають людину в інший, кращий світ.

     Властиве було також гуцулам почуття прекрасного. Вони мали добре розвинені чудові естетичні смаки. Досить згадати лише деякі мистецькі вироби, зроблені ними: вишиті рушники чи сорочки з незвичайними мережками і візерунками, майстерно і зі смаком оздоблені криниці, чудові іграшки та різні предмети побуту, вироблені з дерева і розписані яскравими фарбами, незвичайний, чудово розшитий національний одяг. А любов до музики, коломийок, які супроводжують гуцула все його життя! Здається, у цьому співучому краї, серед квітучих полонин, співають всі — від сивого шумливого Черемоша до старої гуцулки. Добре вміє фати на флоярі Іванко. Складає й співає пісень і Марічка своєму Іванкові. Вони з'являються в неї ніби самі по собі.

    

     Ізгадай мні, мій миленький,

     Два рази на днину,

     А я тебе ізгадаю

     Сім раз на годину.

    

     І ще одна дуже важлива риса характеру гуцулів. Вони народ гордий: захищати гідність роду, честь родини наказує їм голос предків. Це яскраво зображено письменником у повісті на прикладі одвічного кровного ворогування родин Палійчуків та Гутенюків, всупереч якому закохалися їхні діти — Іван та Марічка.

     Гуцули — справжні діти природи, яку вони сприймають як живу істоту, чарівну і загадкову. Деякі люди розуміли світ духів, уміли ворожити, вірили в силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град, громи. Тому в повісті невипадково живуть і нявки, і чугайстер, і градовик Юра, і відьма Хима. Демонологія в повісті — це світосприйняття гуцула.

     Майстерно показано у творі і такі народні звичаї та обряди: святий вечір, ворожіння в ніч перед Юрієм, весілля.

     Але автор не задовольняється тільки описом найчарівнішої та найоригінальнішої етнографії казкового краю — Гуцульщини. Йому треба зазирнути у душу людини, зрозуміти, чим вона живе і чого прагне. Отже, "Тіні забутих предків" — це поетична і глибоко психологічна, лірична і філософська повість, у якій письменнику вдалося майстерно й правдиво відтворити картини життя і праці гуцулів, цього самобутнього народу. Повість стала вершиною мистецької майстерності письменника, окрасою всієї української літератури.

<o:p> </o:p>

Карпатські Ромео і Джульетта (за повістю "Тіні забутих предків")

Шкільний твір

<o:p> </o:p>

 

"Тіні забутих предків" М. Коцюбинського — один з найпоетичніших творів української літератури. Основою її став фольклор Гуцульщини, закарпатської частини України. Під час написання повісті Гуцульщина вже кілька століть була відірвана від України, там сформувався окремий діалект, своєрідні обряди, свій побут та традиції. Коцюбинський відкрив цей самородок для всієї країни, підкресливши у назві, що герої — це наші спільні предки, хоч і забуті нині.

<o:p> </o:p>

Герої повісті — Іван та Марічка, діти ворогуючих родів. Марічка на початку повісті — маленька дівчинка, що ласкою та добротою розтопила лід ворожості малого Іванка, Тендітна та довірлива, вона запала хлопчикові в душу. Марічка співає, обзиваючись співанками на гру Іванкової сопілки "як самичка до дикого голуба". Ліс бринить її піснями, наче вона їх засіває.

<o:p> </o:p>

Іван — дев'ятнадцята дитина у родині — ріс, сприймаючи світ як казку, і казка відкривається йому. Уже в сім років він може розшукати помічне зілля, порозумітися із лісовим народом. Нерозривний зв'язок з природою, осмисленою у дусі гуцульської казки, зближує Івана та Марічку. Кохання народжується, росте разом з малими. З тринадцяти років Марічка віддається Іванові, вірячи у вічність кохання.

<o:p> </o:p>

Але судилося інакше. Батько Івана гине, син змушений іти у найми, лишаючи кохану. А коли повертається, живою вже її не застає: Марічка загинула у повінь. Іван не вірить, кидається її розшукувати, бачить тіло і ледве не втрачає розум. На шість років Іван зникає з очей односельців, шість років його душа намагається одужати. Іван таки повертається, намагається жити, як усі, одружується, господарює, та зламати себе не може. Цільна натура не розуміє -компромісного існування, кохання до першої і єдиної дівчини перемагає. Туга та сум тьмарять розум, відвертають Івана від людей, від жінки, приводять до загибелі.

<o:p> </o:p>

Твір Коцюбинського проникнутий своєрідною поезією Карпат, унікальним фольклором, фантастичною природою і своєрідним сприйняттям життя. Образи Івана і Марічки трагічніші за шекспірівських Ромео та Джульетту. Веронські коханці гинуть випадково, а гуцульські юнак та дівчина приречені долею, бо їх кохання надто повне, самодостатнє, воно більше за життя. Розлучає їх та сама казка, що звела: Марічку зносить ріка, а Івана занапастила Нявка, що прийняла образ Марічки.

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Вічні теми життя і кохання і повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків"

Шкільний твір (план)

<o:p> </o:p>

 

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

І. "Тіні забутих предків" — лебедина пісня кохання (ненадумана, природна, чиста, щира, прекрасна; поєднання української міфології з реальним життям).

<o:p> </o:p>

II. Життя є щастям, якщо є любов.

<o:p> </o:p>

1. Головний герой твору Іван Палійчук (потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань, вважав, що в світі панує нечиста сила, править злий дух, в лісах блукає веселий чугайстер, але в природі існують й божественні сили, в цьому поєднуються язичницькі і християнські уявлення про Бога).

<o:p> </o:p>

2. Велике кохання Марічки та Івана (порівняння з чистим струмком, сонячним промінням, свіжою росою, квітами; серця закоханих сповнені красою, чистотою, чутливістю, щастям).

<o:p> </o:p>

3. Страшна розлука коханих (Марічку "взяла вода", Іван пішов за коханою — "тіло живе, але бездушне").

<o:p> </o:p>

4. Зміни, що сталися з Іваном (втратив відчуття реальності, бажав смерті заради зустрічі з коханою).

<o:p> </o:p>

5. Протиставлення поетичного кохання до Марічки і життя Івана з Палатою (Палатна любить пишне вбрання, дбає лише про господарство та тілесні потреби, заклопотана своїм ворожінням і худобою, обмежена людина; після смерті чоловіка не відчуває своєї вини).

<o:p> </o:p>

III. Головна думка твору (світом править любов; любов — велика сила, бо вона робить

<o:p> </o:p>

людину більш досконалою, чутливою, щирою, здатною на високі звершення).

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Єдність природи і людини (за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

Шкільний твір

<o:p> </o:p>

 

Тема стосунків людини і природи — одна з провідних у літературі. До неї зверталися і Т. Г. Шевченко, і І. Я. Франко, і Леся Українка, і ще багато талановитих митців. І все ж розкриття теми М. Коцюбинським має особливий характер. Природа у його творах не фон, на якому розгортаються дії, а живий учасник подій. Ми добре пам'ятаємо чудові психологізовані пейзажі в «Intermezzo», філософські образи «Fata morgana».

<o:p> </o:p>

У повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський подає картини життя людей, які віднайшли свій шлях і живуть у гармонії з природою. Письменник точно відтворив характер світовідчуття гуцульського етносу, його філософію, центральним місцем якої була природа.

<o:p> </o:p>

Не позбавлений романтизації в зображенні світу людей і природи, твір відтворює і реальний перебіг суворого життя в горах, змагання з природою за виживання:

<o:p> </o:p>

«Так ішло життя худоб'яче й людське, що злилось докупи, як два джерельця у горах в один потік». У поле зору автора потрапили руйнування ґаздівств, голод, наймитування, ворогування родів (гуцульська вендета Гутенюків і Палійчуків). Як і в дійсності, життя людей і природи показане за принципом світлотіні. З одного боку зображено неповторну красу Карпат, первісну поезію обрядів (свят-вечір, ворожіння на Юрія, поховальний обряд), звичаїв (колорити картини літування на полонині). З іншого — бідність, дитячі смерті, кривава помста, влада атавізмів давнини, постійна боротьба за виживання. Та поетична самобутність твору не лише в екзотичних пейзажах дивовижного краю, а в тому, як життя природи стало часткою життя людини, невід'ємною рисою її світосприймання. Здається, що смерека й людина тут виростають з одного кореня, бо відчувають однаково і кам'янисту гірську землю, і подихи вітрів, і живлючу силу води. Може, тому і оживає природа в людській уяві дивними образами. І тоді з'являються різні видіння, творяться легенди і казки.

<o:p> </o:p>

Це незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальована через сприймання малого Іванка. Про щезників, нявок, русалок не те щоб говорили повсякчас, але жили цим, вірили, і цією вірою зростала душа малого Палійчука. Довкілля було для нього продовженням казки, яку чув з народження. Він був таким, як багато хлопчаків його віку, але разом з тим особливим — людина з багатою уявою має цікавіше внутрішнє і зовнішнє життя. Наділений тонкою чутливою душею, Іван сам навчився грати на флоярі, ніби це дано було йому від Бога. Так само він навчився вірно і ніжно кохати. М. Коцюбинський зрозумів, що казка не йде від людини разом із дитинством. По-новому оживає вона в повір'ях і обрядах, у побожному ставленні до сил природи, в поетизації праці. Досить пригадати, як незвичайно поводяться пастухи в перший день на полонині: ватаг обходить стоїще з вогнем, разом із чоловіками видобуває саме живий вогонь. Справжнім чаклуванням можна назвати процес виготовлення сиру, який «родиться» в зеленій купелі сироватки. Раз по раз натрапляємо у творі на незвичайні описи, художні штрихи чи деталі. Ось Черемош: він то «сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем», то «простягався в долині, як срібна нитка», то, «як ситий віл», лежав у тих місцях, «там, де йому твердо лежати, він скаче скажено з каменя на камінь». Таку багатобарвність зустрічаємо у змалюванні всієї величної природи карпатського краю. Недарма в ці описи часто вплітається мелодія коломийки.

<o:p> </o:p>

Поезія буття природи і людини, поміж якими ходять духи й привиди, веде нас у світ, схожий на казку, повний чудес, таємничий, цікавий і по-дитячому страшнуватий. Але ця романтична казка — висока правда про гармонію людини і природи, про вічність життя.

<o:p> </o:p>

"Тіні забутих предків" М. Коцюбинського — роздуми про добро і зло, любов і ненависть

Шкільний твір

<o:p> </o:p>

 

Є край, у якому царюють сині гори, запаморочливо пахнуть смереки й гірські трави, збігають у долини дзвінкі чисті потоки. У тім краю розкотисто рокочуть громи, розсипається по вершинах гір сонце, ридають дивного лосі трембіти. У тім краю живуть нявки і щезники, лісовики і чугайстри, русалки і перелесники. І серед того загадкового лісового народу, серед того розмаїття дивовижних створінь живуть люди, що вміють вірити в казку.

<o:p> </o:p>

З тими цікавими людьми ми знайомимось, гортаючи сторінки неповторної повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків". Наповнений дивною красою гір, цей твір дихає особливим настроєм, формує специфічну атмосферу— атмосферу тонкого світовідчуття. Смисл цього світовідчуття, його найвищий вияв — любов. До цих величних гір, до високого неба, до пахощів пишного зілля, до голосу трембіт і до співів, і до людей.

<o:p> </o:p>

Саме такими люблячими і чутливими до краси є Іван та Марічка, головні герої твору. Дітям ворогуючих родин судилося полюбити одне одного. Ще з дитячих років крилися вони зі своїм почуттям від людського ока у смерекових борах. Як Ромео і Джульєтта, герої своїм дивовижної сили коханням виконували вічний закон добра і закон любові. За цими законами вони мали виправити батьківські незгоди, укласти мир між своїми сім'ями. Іван та Марічка, діти свого краю, зростали і уподібнювалися його чистій красі.

<o:p> </o:p>

Марічка знала безліч пісень, мала співуче серце і дивний голос. Вона безперервно придумувала співанки, розповідаючи у них про світ довкола, про себе, про свою любов. А часом слухала чаруючу музику Іванкової флояри, і гірський вітер голубив цих незвичайних закоханих, таких духовно високих у своїй любові. Кохання не знає ворожнечі. Іван та Марічка прийшли в цей світ, щоб любити його і щоб дарувати себе одне одному. Вони не хочуть іншої долі.

<o:p> </o:p>

Кожне високе почуття — це політ духу, воно завжди має подолати земні перешкоди. Іван та Марічка пережили розлуку, яка виявилася довшою, ніж вони думали. Це випробування почалося, коли пішов Іван високо в гори пізнавати ремесло чабана. А повернувшись, не застав Марічки живою. Забрали її з собою бурхливі весняні потоки.

<o:p> </o:p>

Далі парубок не жив. Його душа вмерла разом з його коханою дівчиною. Він одружився з Палатною, примножував добро, святкував свята, їв, пив. Плин життєвої круговерті обертав ним безупинно. Іван проживав свої земні дні без любові, без польоту духу. Його денне існування закінчувалось, коли він забувався сном.

<o:p> </o:p>

Тоді, ночами, приходила Вона. Прекрасним видінням, привидом незабутої любові, кликала до себе зі своєї одинокості, з незнаного потойбіччя. Для Івана переставало існувати довкола все, і в цілому світі мала значення лише ця струнка й тендітна дівоча постать, до якої він ішов та й йшов через роки. Одержимий єдиною в житті мрією, він кидався в глуху ніч, дерся через хащі, "калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його кличе дорогий голос: — Іва-а!.."

<o:p> </o:p>

Після однієї з таких ночей пастухи знайшли його, ледь живого, у далекому урвищі. А згодом трембіта повідомила горам про те, що розлучені стрілися.

<o:p> </o:p>

Душа Івана знайшла, нарешті, довгоочікуваний спокій. Невідомо, чого було більше в тій смерті: печалі чи глибокого умиротворення. Трагічна історія Івана та Марічки утверджує думку, що зовнішнє, земне буття не є визначальним. Людина повинна бути щасливою, а щастя не можна купити. Справжні, високі почуття— це джерело духовності, яке робить людське буття осмисленим.

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Коріння життя людського (за повістю "Тіні забутих предків")

Шкільний твір

<o:p> </o:p>

 

Твори, як і люди, мають свою біографію, долю, характер Є твори, які легко читаються — і так само легко забуваються, не лишаючи сліду ні в думках, ні в серці, а є такі, які не можна просто перебігти очима, над ними треба думати, а часом — мучитись. Зате їх ніколи не забудеш. Таким твором є "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського.

<o:p> </o:p>

Розгортаються перед нами картини незвичайної, незайманої гірської природи, неначе казкової країни, яка, схована від усього світу, живе своїм відокремленим життям. Усе тут наповнене відчуттям присутності надприродних істот, лісовиків, щезників, русалок. Тому й люди сприймають усе дещо інакше, ніж жителі рівнин. З раннього дитинства звикають вони вірити в казкові сили природи, яка може допомогти або згубити.

<o:p> </o:p>

Головний герой твору — Іван Палійчук — з самого дитинства дивував своїх близьких таємничим поглядом очей, задумливістю, своєю несхожістю на інших людей. Навіть мати з острахом ставиться до нього. Самотній хлопець захоплюється музикою, шукає відради в природі, серед якої росте. Скоро він знайомиться з Марічкою, дівчиною з ворожого роду Гутенюків. Діти проводять разом увесь час, копаючись, дражнячи жаб, зазираючи у прірву, підіймаючись на гору й слухаючи "голос сокири". А коли підросли, щиро покохали одне одного.

<o:p> </o:p>

Іван та Марічка знайшли одне в одному величезну душевну відраду, разом співали вони пісень, разом раділи, слухаючи музику. "Най що хоте роб'є, а ти будеш моєю", — говорив Іван дівчині. Як же її не любити?! Тоненька, як гінка смерічка, чепурна* вона і співала, і пісні складала, і ніжно Іванка обіймала. А коли заграє хлопець на трембіті, то немає кращої слухачки, ніж вона. Молоді дійсно були щасливі, бо їхнє кохання перемогло ворожнечу родів. Таким чином позбавилися вони самотності серед людської черствості та заклопотаності власними проблемами.

<o:p> </o:p>

Жорстока соціальна дійсність руйнує щастя молодих. Іван мусив піти у найми. Засмучена Марічка все повторювала: "Така нам доля судилась..." Лише зірка над полониною кожного вечора єднала їх. Дивлячись на неї, згадували закохані одне одного.

<o:p> </o:p>

Що то кохання? То є святиня для кожної людини. Хто не кохав, той не знає, як це — чекати, надіятися, вірити.

<o:p> </o:p>

Автор надзвичайно вміло розкриває тугу серця юнака, якому вчувся заклик Марічки, коли вона тонула в Черемоші. Щось підказувало йому біду, і тільки потім дізнався, що Марічки немає.

<o:p> </o:p>

Не міг зрозуміти, чому "взяла її вода?" Чи то зло людське, чи сили надприродні розв'язали проблему двох ворогуючих родів? Та кохання не загинуло, воно жило у серці Іванка. У страшній розпуці хлопець іде "світ за очі".

<o:p> </o:p>

Шість літ юнак блукав у лісі, як ведмідь, голодував, але до людей не повертався. Шість літ він "зализував рани". Дівчата на селі співали співанки про їхнє величне кохання і смерть. А Іван жив, бо любов Марічки продовжувала зігрівати його душу.

<o:p> </o:p>

Худий, зчорнілий, але змужнілий повернувся хлопець у рідне село. Заспокоївся, та рана не загоїлася. Почалося сіре, буденне хазяйнування з дружиною Палагною, яку не кохав, не допускав у своє серце і свою душу. Увесь час чув з глибокого лісу незабутній голос:

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Ізгадай мні, мій миленький,

<o:p> </o:p>

Два рази на днину,

<o:p> </o:p>

А я тебе ізгадаю

<o:p> </o:p>

Сім раз на годину…

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

Чи був щасливий Іван з Палагною? Ні? Він більше радів лісові, морю овець. Але заради "ґаздування" мусив жити з нелюбою жінкою. Перші роки терпів, а потім груба, зрадлива Палатна стає Іванові ненависною.

<o:p> </o:p>

Іван — людина, що прагне краси, добра. Він не може примиритися з сірою буденністю. Коли йому тяжко, покидає свою оселю і йде туди, де колись ходила Марічка. Тоді линули спогади, наливаючи радістю порожні груди. Іванко знову бачив свою Марічку, її миле обличчя, її просту душу і щиру ласкавість. Він чув її голос, її співанки. Кохана приходила до нього, вела розмову з ним:

<o:p> </o:p>

— Чогось так змарнів? Чи ти недужий?

<o:p> </o:p>

— За тобою, душко Марічко…

<o:p> </o:p>

Іванко марив Марічкою. її велике кохання зігрівало його, кликало за собою. І він ішов далі, у ліс, туди, де вони були щасливі.

<o:p> </o:p>

— Іва!.. — чує він то в одній стороні, то в другій.

<o:p> </o:p>

Іван біг. Дрібне каміння сипалося під ногами. Але він звик до гір, умів спускатися з кручі.

<o:p> </o:p>

— Іва!.. — стогнала Марічка десь із глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки. Іван забув про обережність. Він лише чув дорогий йому голос Марічки. Злії природні сили зводять його зі світу.

<o:p> </o:p>

Ледве живого знайшли Іванка, а потім трембіта сповістила всіх про смерть. Тепер він був разом із Марічкою, тепер нарешті став щасливий. А їх кохання і по сьогодні оспівується в піснях, бо любов —то найчистіше джерело людської духовності.

<o:p> </o:p>

Зів'яла ще одна прекрасна душа. Найкращі почуття, найрадісніші хвилини, найніжніші паростки добра, любові по-злодійськи вбило прокляте бездушшя.

<o:p> </o:p>

"Тіні забутих предків" — це справжня пісня про любов, добро, зло і ненависть. Михайло Коцюбинський заповідав нам думати про все це, іти через зло і ненависть до любові і добра, до всього прекрасного, до світлої гармонії душ.

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

<o:p> </o:p>

 

Похожие статьи:

Учебный залШкільні твори за творчістю М. В. Гоголя

Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Гоголя «Тарас Бульба»

Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ. Людина, професія, суспільство

Учебный залШкільні твори. Лірика П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри

Учебный залШКІЛЬНІ ТВОРИ за творчістю Т. Г. Шевченка