ШКІЛЬНІ ТВОРИ за творчістю Лесі Українки

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(1871 — 1913)

Справжнє ім'я — Лариса Петрівна Косач. Народилася в м. Новоград-Волинському в дворянській родині. Батько — адвокат, мати — письменниця, відома під псевдонімом Олена Пчілка, дядько — відомий громадський діяч Михайло Драгоманов зробили багато для розвитку дівчини, Родина мешкала в Луцьку та Ковелі. У 1881 році Леся застудилася і важко захворіла, недуга не полишала її більше ніколи. Освіту здобула самотужки, за допомогою батьків. Була надзвичайно здібною: грала на фортепіано, складала музику, рано почала писати вірші, у 19 років для молодшої сестри написала підручник "Стародавня історія східних народів", що в 1918 році був виданий як підручник для національної школи. Через важку хворобу доводилося їздити на лікування до Єгипту, в Крим, Грузію, але це не дало належного результату. Поетеса померла в м. Сурамі (Грузія), похована на Байковому кладовищі в Києві.

Перша книга "На крилах пісень" (1893} отримала високу оцінку критиків, зокрема Івана Франка. У творчому доробку Лесі Українки поетичні збірки "Думи і мрії" (1899), "Відгуки" (1902), драми "Лісова пісня", "Камінний господар", "Одержима", "Бояриня", "Оргія" та інші, переклади творів Байрона, Данте, Шекспіра, Гюго, Гейне, Міцкевича, Надсона. Провідна тема творчості письменниці — роль мистецтва і місце митця в житті суспільства. Поет, художник, на думку поетеси, — це будитель душ, вартовий рідного краю, для якого слово — зброя.

Безсмертна Леся Українка

Шкільний твір

Леся Українка… Її ім'я золотими літерами закарбувалося на скрижалях нашої літератури, нашої історії. Ми споруджуємо їй пам'ятники, будуємо меморіальні комплекси, влаштовуємо урочисті концерти на її честь і не підозрюємо, що дух її завжди присутній серед нас. Жінка-борець, жінка, яка «в серці має те, що не вмирає».

Життя Лесі Українки — це боротьба впродовж довгих років не тільки із суспільним ладом, що душив культуру народу, а й боротьби з хворобою, яка вразила її ще в тисяча вісімсот вісімдесят першому році. Перебуваючи в стані постійного напруження, вона продовжувала писати свої безсмертні твори. Її горда вдача, її самокритичність, принциповість, працелюбність, сила волі і вірність слову давно стали ідеалом для багатьох сучасників.

Леся Українка завжди була оптимісткою, вона мріє про щасливе життя свого народу в майбутньому. За це майбутнє вона готова була пожертвувати собою:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть ще раз на рідну країну...

Україна стала її душею. Поетеса не бажала змиритися з підневільним становищем своєї нації. Бажання перемогти хворобу злилось у Лесі Українки з бажанням звільнити дух земляків із кайданів рабства. У поезії «Contra spem spero!» видбиті всі порухи душі поетеси, основою яких був протест проти власного безсилля і безсилля співвітчизників. Ідея духовного об'єднання з метою визволення країни знайшла своє втілення у багатьох її творах:

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою.

У своїх творах поетеса прославляє борців, які здатні на будь-які тортури заради щастя народу. Читаючи поему «Давня казка», я дивувалася стійкості й мужності поета у боротьбі за волю рідного краю. Адже він готовий і на смерть заради щастя народу.

Хто не жив посеред бурі,

той ціни не знає силі,

той не знає, як людині

боротьба і праця милі.

А скільки щирості й любові до рідного краю у пейзажній ліриці Лесі Українки:

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро,—

Там жити чи вмерти, мені все одно...

Леся Українка написала багато творів, але якби в її поетичному доробку була тільки «Лісова пісня», то саме це вже забезпечило б їй безсмертя. Ніжний, чарівний образ Мавки навіки увійшов у моє життя. Мавку чарує в людині її духовна краса. Вона сама не помічає того, що стоїть вище за користолюбивих і заздрісних людей, які виросли в прагматичному суспільстві й стали його жертвами. Воля для Мавки є найнеобхіднішою умовою в житті. «Ну як таки, щоб воля та пропала? Се так колись і вітер пропаде»,— дивується вона. Лісова красуня вражає мене своєю мужністю у боротьбі за людину, готовністю прийти на самопожертву заради її щастя. Мавка пішла до людей, але не змирилася з обставинами, а вступила у боротьбу за людину, щоб вона змогла «своїм життям до себе дорівнятись». І саме в цьому, на мою думку, її велич.

Проблеми, порушені у «Лісовій пісні», хвилюють і наших сучасників. Адже і зараз є люди, які не розуміють, що справжнє щастя залежить не від матеріального забезпечення, а від духовного світу людини. Я не розумію тих, хто обманює самих себе, говорить про свої високі почуття, яких насправді немає. І мені хочеться звернутися до них словами Мавки: «Не зневажай душі своєї цвіту...»

Леся Українка залишила нам світлу зброю, своє чисте слово, ніжну музику. Життєвий і творчий шлях поетеси щедро пересипаний тернами, однак вона вперто йшла до мети і здійснила свій подвиг.

"Лісова пісня" Лесі Українки — прекрасна пісня про любов і зраду

Шкільний твір

До написання "Лісової пісні" Леся Українка, можна сказати, готувалася все життя. У неї вона вклала "цвіт душі" і вилила зі свого серця "те, що не вмирає". Це не звичайна драма, це не тільки драма-поема, а драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра.

"Лісова пісня" вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних, "безупинного руху жагучих" силах природи. Це пісня пісень не лише Лесі Українки, а й усієї української драматургії. Жагуча й пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду.

Свій твір поетеса назвала драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, у якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. У "Лісовій пісні" Леся Українка поєднала фантазію з дійсністю, буденне життя із світлими поетичними мріями.

Місце дії поеми — густий предковічний ліс на Волині. Сюди напровесні прийшов до лісу юнак Лукаш і заграв на сопілці. Полилася дивна мелодія, краща від пісні весни — "весна ще так ніколи не співала". Сила пісні чарівна, незвичайна. Під її звуки оживає навіть природа. Дивно, прекрасно, солодко грає Лукаш, а ліс вторить цій мелодії своїм життям. "На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріша дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти".

Музика Лукаша розбудила від зимового сну Мавку, викликала в ній нові, незнані поривання. У музиці юнака лісовій дівчині розкрилася безмежна краса людської душі, радість життя і творчості. Саме в цю весняну пору зароджується кохання Мавки й Лукаша. Проста мелодія пісні перевертає все в душі Мавки, на поцілунок парубка вона скрикує: "Ох! Зірка в серце впала!" Не звідане досі почуття і окрилює Мавку, і приносить болісні страждання, бо вона прагне не лише пристрасті, а й духовної спорідненості й любові на все життя. Глибоке й самовіддане кохання до Лукаша — найкращий цвіт її душі. Мавка перша запитує: "Чи гарна я тобі?", захоплюється, що люди, як голуби, паруються "навік" Заради коханого вона залишає ліс і йде між люди.

Ти сам для мене світ, миліший, кращий,

ніж той, що досі знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались.

Мавка робить усе, щоб полегшити долю Лукаша: працює в його господарстві, прагне підтримати його музичний дар, розкрити очі на хитру Килину, врятувати від буденного життя, заснованого на розрахунку. Трагедія героїні твору в тому, що вона не змогла перебороти власницькі почуття Лукаша, уберегти нев'янучим цвіт його таланту.

Лукаш любить Мавку, але не має сили протистояти власницьким інстинктам, які розпалювала мати, не виявляє достатньої сміливості, Щоб захистити свою кохану від несправедливих докорів матері, щоб не піддатися на залицяння Килини, з якою одружується без любові, з розрахунку. Отже, зраджує своє кохання.

Кохання ж Мавки — світле, щире й чисте, що приносить велике щастя. Мавка не знає каяття, фальші. Її кохання не сумісне з жодним розрахунком, компромісом. Відштовхнута Лукашем, лісова красуня має почуття власної гордості, тому й не стоїть йому на дорозі. Зате її кохання досягло такої глибини, що воно стало вічним, безсмертним.

За зраду Лукаш був покараний: Лісовик перетворив зрадливого коханця своєї дочки на вовкулаку. Але любов Мавки, що падала, як вічний вогонь, знову повернула Лукаша до життя, вона знайшла "те слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає". А Мавка ж, заклята Килиною, перетворюється на вербу. І все ж в образі загубленої долі з'являється перед Лукашем, вказує йому на вербову сопілку, як на останній шанс спокутування вини. Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і "збавив її тіла", та душу дав.

Мавка — це символ вірного кохання, поезії, символ прекрасної мрії. Це перемога правди над неправдою, добра над злом, величного над низьким, мізерним, краси над потворним, волі над неволею.

Отже, "Лісова пісня" — прекрасна казка про любов і зраду. Вона приваблює людей глибоким філософським змістом, закликом до гармонії буття, до миру з власною душею.

Образ Мавки в «Лiсовій пiсні» Мавка – лісова дівчина, що живе серед дивної природи, серед своїх братів і сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому й не дозволяє Мавка Лукашу надрізати ножем березу: «Не вбивай! » Своїм серцем вона відчуває навколишню красу: відчуває її в шелесті дерев, щебетанні птахів, навіть у тім, як Лукаш грає на сопілці: «Як солодко грає, Як глибоко ріже, розкриває білі груди, серденько виймає». Іде із самої глибини душі Мавки той дивний мир, що змінює всі навколо, роблячи чарівним. Змінюється й Лукаш, що бачить у ній «королевну», і намагається стати подібним їй. Але, як говорить Мавка: «смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятися». Вона – дивна «королевна» лісу, що є власником серцевих кольорів, «що скарбу створює». Саме ці кольори дає їй відчуття прекрасного, не дає загинути її чистому серцю. Має вона в серце «те, що не вмирає». Це її духовна краса, це її чисті почуття, які не зміняться ніколи, як не зміниться й сама Мавка: «Або то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки цілюще улюбленого обдарило ними… ». Не вбивають її щедре серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні сміх глузливий Килини. Вона – Мавка, а значить вільна, незалежна, хоча ніколи й не забуде своєї любові. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли улюблений відвернувся від її: «Дай мені святкове одіяння, дід! Я буду знову, як лісова царівна. І щастя впаде мені до ніг, благаючи мого пещення! ». Не вмерло її живе серце, вона не вдалася у відчай; її душу хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ.

"Лісова пісня" Лесі Українки як фольклорна скарбниця української літератури

Шкільний твір

Коли для зміцнення здоров'я Лесі Українці довелося проживати на чужині, в далекій Грузії, народилася в її душі велика туга за лісами, серед яких вона провела найкращі дні свого життя. Письменниця була закохана не тільки в природу Полісся, айв народ, серед якого жила. Вона вивчала його мову, пісенну творчість, обряди і звичаї, культуру й побут, уважно слухала й запам'ятовувала різні перекази, цікавилася історією поліського краю.

В далекому Кутаїсі згадалися геніальній співачці "Досвітніх огнів" ті чудові місячні ночі, коли вона, зачарована поліськими легендами, крадькома бігала по лісу з надією зустріти справжню золотокосу Мавку, з якою "познайомилася" в селі Жабриця, щоб потім все життя не розлучатися з нею. У дитячому віці була не одна цікава подорож Лесі до вічного, невичерпного джерела — фольклору, яке збагатило її чудовим матеріалом, що потім перетворився під її чудодійним пером на високомистецькі твори. Звернувшись до фольклору рідного народу, письменниця сягнула вершин поетичного мистецтва, написавши драму-феєрію "Лісова пісня".

Усі мелодії, що поетеса вибрала для "Лісової пісні", — то все мелодії Полісся, мелодії вічної живої музики в природі, що чула вона їх в дитинстві. Саме такими піснями пробуджує Лукаш весну. Вже в пролозі ми потрапляємо в царство фольклорних образів, витворених фантазією мешканців Волинського Полісся. Перед читачами постають Потерчата, Русалка, Водяник. Кожного з них Леся Українка зображує відповідно до легенд і повір'їв, але вносить і свої деталі в їх характери. Далі читач має нагоду зустрітися з Лісовиком, Мавкою, Перелесником та іншими мешканцями лісу.

Головною дійовою особою є Мавка. За народними повір'ями, Мавка — це казкова істота, лісова русалка, що заманює хлопців у ліс та залоскочує їх до смерті. Але Лесина героїня є втіленням ніжності й доброти. Вона постає перед нами красивою дівчиною, з розпущеними косами, в ясно-зеленому одязі. У народній творчості Водяник — це злий дух, що живе в річках, озерах, болотах і приносить людям нещастя, злидні тощо. У "Лісовій пісні" Водяник не такий вже і злий, але змальований так само, як і у фольклорі: "Він древній, сивий дух, з довгим волоссям і бородою". Лісовик — це також міфічна істота.

Він — малий бородатий дідок, меткий рухами, з поважним обличчям. А ось і Злидні, що за народними переказами, приходять до тих, хто не любить природу. Отже, і Мавка, і Лісовик, і Куць, і Потерчатка, і Русалка та інші дійові особи -— не вигадані. Нічого випадкового в творі Лесі Українки немає. Про це свідчить і той факт, що Мавка перетворилася "у вербу з сухим листям та плакучим гіллям", а не в якесь інше дерезо. Адже верба має здатність воскресати. Навіть із порубаного і недбало кинутого на землю вербового кілка виростає дерево:

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Отже, "Лісова пісня" — це гімн природі, загадковість і таємничість якої завжди вабили і лякали людину. Це гімн повір'ям, переказам, легендам, що створювалися народом, який мав світ за "казку, повну чудес, таємничу, цікаву".

Ідея єдності людини і природи в драмі-феєрії Л. Українки "Лісова пісня"

Шкільний твір

У чому сенс людського буття? Для чого живе у світі людина? Споконвіку замислюється над цим людина й віками не може знайти остаточної відповіді, тому що скільки людей, стільки й відповідей. Людина ж з творчим духом, з розумом, який ніколи не б/вас в спокої, намагається усім своїм життям розв'язати це болюче питання.

Драма-феєрія "Лісова пісня" створена на основі фольклорних українських джерел. Крім того, твір написаний у руслі романтичних традицій, пошуків зв'язку між природним і людським началом. Саме цей конфлікт стає провідним у "Лісовій пісні", визначаючи художні особливості, специфіку образів та ідейне наповнення твору.

Конфлікт між природним і людським, між лісом і селом уяскравлений у творі міфологічними сюжетами, взятими з українського фольклору. З іншого боку, поетеса не могла не бути знайома і з тими Творами загальноєвропейської літератури, у яких так само піднімається проблема протистояння природного й цивілізаційного. М. Зеров так писав про творчість Лесі Українки: "Справжнім "пафосом" її творчості було розв'язання загальнолюдських проблем та вічних колізій, найулюбленішою сферою був світ ідей. Мандрівні образи через те й були її постійними супутниками, що більше простору давали її думці, гострій, сильній, вразливій, мимо якої не проходило без відгуку ні одно значне ідейне зворушення сучасності. В неї справді була еолова арфа, що підхоплювала своїми струнами всі повіви ідейних вітрів та бур".

Образи твору немовби утворюють два табори, що протистоять один одному. Одні — природні (Мавка, Лісовик, дядько Лев), інші протистоять природі (мати Лукашева, Килина). Але до якого ж табору віднести Лукаша? І чи є Мавка тільки втіленням природного начала? Саме ці питання нам слід розв'язати протягом нашого твору.

Коли ми спостерігаємо першу зустріч Мавки та Лукаша, то помічаємо, що, незважаючи на таку схожість їхніх натур, у Лукашеві спостерігається все-таки певна заземленість, побутовість інтересів. Так, він є поетичною натурою, та в ньому ніби поєднуються обидві стихії — природна (у цьому випадку музична) і цивілізаційна (побутова). Мавка ж цілком закорінена в світ поетичної природи, що є втіленням "справжнього", чистого світу:

Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні...

Мавка прагне кохання і сприймає його знову ж таки як річ природну, не пов'язану з якимись інтересами, вигодами. Вона не уявляє, що коханого можна зрадити, полишити його. Але почуття кохання до цього часу було невідоме лісовій дівчині, оскільки вона кожної весни немов народжувалася заново, не знаючи зупину, як і світ природи. Для підтвердження нерозривного зв'язку Мавки з природою можемо згадати, як виглядає героїня навесні, влітку і восени. Кожного разу її вигляд відображає стан природи. Восени вона юна й розквітла, немов пуп'янок, влітку уквітчана й стигла, як колос. А восени краса її в'яне, немов трави й дерева. Так і її кохання немов переживає фази розвитку природи. Навесні воно розквітає і пишається собою, даруючи сили й поетичне натхнення, влітку стає зрілим, врівноваженим і спокійним. Адже саме в цей час Мавка наважується одягтися у селянську одежу і стати до роботи в господарстві, восени кохання починає в'янути разом з почуттями Лукаша.

… До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося...

У Лукашеві прагнення жити — звичайним селянським життям перемагають порив до чистого справжнього кохання. Під впливом матері, що постійно гризе його і лає Мавку, хлопець починає задумуватися, чи не є господарські інтереси важливішими за кохання. Його натура двоїться, він стає грубим до Мавки, принижуючи її гідність:

Так, отже, слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Недарма Лукаш згадує саме село, протиставляючи його лісові, намагаючися продемонструвати Мавці, що цей світ закритий для неї, там вона чужа. Мавка вже й сама почуває це, стикаючися з Лукашевою матір'ю та Килиною, заглибленими тільки у пошук

вигоди. Бачить вона і те, що люди — чужі рідному для неї світу, сповненому щирих почуттів, справжніх, а не удаваних поривів, правдивості й щастя бути самим собою. Однак Мавка вже "отруїлася" коханням до людського сина, вона вже не може повернутися у світ природи. Так само, як і Лукаш, що пізнав щире кохання, не може тепер задовольнятися його сурогатом. Дві людини зробили крок одна до одної, два світи на деякий час зблизились, та до чого це призвело? До трагедії, до зламу обох особистостей. Мавка іде до Того, що в скалі сидить, а Лукаш перетворюється на вовкулаку.

Але невже надії на поєднання людського й природного немає, невже немає надії для людства вийти зі світу штучного і повернути собі справжнє, чисте почуття? Ні, надія є, і звучить вона наприкінці твору, у монолозі Мавки — своєрідному апофеозі романтичного струменя твору, наповненому силою віри у духовність, у добро, у вічне почуття, у вірність собі і коханому.

"Впала квіткою ломикаменем, щоб імперію розвалити" (громадянсько-політична лірика Лесі Українки)

Шкільний твір

Світ поезії Лесі Українки різноманітно-багатий, яскраво індивідуальний, емоційно піднесений. Її талант лірика найповніше розкрився в громадянській поезії. Розглядаючи жанри громадянсько-політичної лірики в контексті свідомості епохи, переконуємось, що образна думка поетеси органічно пов'язана з реальним життям, з найважливішими подіями того часу. Саме тому двосічні мечі і блискавиці, вогнисті пісні і дзвін кайданів, громи весняної бурі і борці-прометеїсти з'являються у творчості поетеси.

Прагнення до боротьби за свободу — один із провідних мотивів патріотичної поезії Лесі Українки. Він яскраво звучить у вірші "Contra spem spero!":

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

У поезії злилися особисті болі й настрої з горем народу. Цей вірш, як і вся творчість письменниці, — яскраве свідчення титанічного духу Лесі Українки, яка забувала про власний біль, для визволення народу готова була виконувати найважчу працю. Поезія пройнята оптимізмом. Героїня вірша, поставивши запитання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння. Викликає захват рішучість героїні позмагатися з чорними, реакційними силами:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Контрастні символічні образи "квітки на морозі", "серед лиха співати пісні", "ясна владарка темних ночей" відтворюють неволю народу і його світлі сподівання на визволення. Улюбленими образами поетеси є "зірка провідна" і "весела весна", що в різних творах сяють новими ідейно-емоційними гранями. Вірш "Contra spem spero!" пройнятий твердою вірою в перемогу життєдайних сил — світла над темрявою, веселої весни над лютою зимою.

Від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть — і настане

Ще й для мене весела весна.

Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, проте подолання особистої недуги під пером поетеси переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах.

Гучним акордом громадянсько-політичної лірики Лесі Українки був цикл віршів "Сльози-перли", в якому поетеса "піднімає важке голосіння вже не над своєю долею, не над долею якогось героя, але над цілим рідним краєм, над тим народом, забитим у кайдани", — як образно висловився про цей цикл віршів І. Я. Франко:

Або погибель, або перемога —

Сі дві дороги перед нами стане...

Котра з сих двох нам судиться дорога?

Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Наступним твором, що мав широкий резонанс ще за життя автора, була поезія "Досвітні огні". Виняткову прозорливість виявила поетеса, відчувши і побачивши народження досвітніх вогнів серед темної самодержавної ночі. У цьому вірші два головні, контрастні за змістом, символічні образи — "ніч темна" і "досвітні огні". "Ніч темна", "владарка ніч", з її чорними, широкими крилами символізує реакційні сили царської імперії, що прагнули навіки утвердити своє панування: "Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі". Всеімперський характер самодержавного гніту підкреслюється анафорою:

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Так передані поетесою відчуття задушливої, мертвотної атмосфери царської Росії. На боротьбу з "темнотою тяжкою" виступають світлі, передові сили суспільства:

Досвітні огні переможні, урочі

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, —

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Провідна ідея твору — полум'яний заклик світити досвітні огні, зневажаючи небезпеку, мужньо боротися проти ненависного рабства:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, —

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

У поезії Лесі Українки нерідко важко розрізнити особисте й громадське. Справді, тільки поєднання особистого болю в органічному сплетінні з уболіванням громадським міг зродити такі вистраждані, такі карбовано-пекучі слова:

У чорную хмару зібралася туга моя,

Огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився,

Ударив перуном у серце...

Нехай там збирається гірша, страшніша негода,

Нехай там узброїться в гостру огненную зброю,

Я вийду сама проти бурі

І стану — поміряєм силу!

Тема боротьби проти соціального й національного гноблення розроблялася поетесою на різному життєвому матеріалі (сучасному й історичному), часто втілювалася в несподівано прекрасні образи. Так, письменниця розповідає, що 1897 року під час лікування в Криму, на вершині гори Ай-Петрі, де "наче льоди на північному морі… усе задавило каміння, наче довічна тюрма", вона побачила "наче пломінь" велику й чарівну квітку:

Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

Що задавив і могутні дуби,

І терни непокірні.

Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

І шанувать її більше від пишного лавра.

("Уривки з листа")

Такою чарівною квіткою була й сама Леся Українка, яка в алегоричних образах ствердила ідею перемоги живих, прогресивних суспільних сил над "довічною тюрмою". Цей твір дав їй ще одне ім'я — Ломикамінь, а Андрію Малишку — право сказати про поетесу-борця:

Встала квіткою Ломикаменем, Щоб імперію розвалити...

("Лесі Українці")

"І все-таки до тебе думка лине" Леся Українка

Шкільний твір

Кажуть: ти не вмирала ніколи,

Кажуть: ти, наче, пісня живеш.

Ніби юність ясна, смаглочола,

По країні в майбутнє ідеш.

Я. Шпорта

Лесю Українку називають у народі дочкою Прометея, бо саме вона перейняла від Тараса Шевченка і понесла далі естафету правди, добра і людяності. Її лірика сповнена глибокої пристрасності, ніжної задушевності, щирої любові до рідної землі, до свого нескореного народу.

Провідне місце в ліриці Лесі Українки займає тема любові до рідного краю, який вона хотіла бачити вільним й щасливим.

Безмежною була любов письменниці до України. Вона любила землю, духовні скарби рідного краю, вивчала його минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим. Митця чарували українські народні мелодії, "дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелі ніде на всім світі...".

З ніжністю і безмірною любов'ю писала Леся Українка про рідну землю: ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, південні степи України, узбережжя Криму, "де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане", чудові Карпати і вічно мінливу красу Чорного моря.

Та над усе вона любила свій народ. Уже в ранній творчості поетеса-патріотка висловлює мрії про незалежність, волю краю:

Вільні співи, гучні, голосні

В ріднім краю я чути бажаю...

Поезія Лесі Українки звучала як голос знедоленого народу, як голос нескореного рідного краю.

Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно тягнув ярмо неволі Разом з національною гідністю кожен народ повинен мати рятівний національний сором, почуття самокритики, яке охороняє як від приниження, так і від егоїзму, що виявляється уприписуваннісобіякихосьособливихякостей, месіанськоїролівісторіїлюдства. Немало людей з рабською душею бачила Леся Українка й народу, особливо панства і інтелігенції, братів-слов'ян.

Тепер, куди не глянь, усюди слов'янин

На себе самохіть кладе кайдани

І кажуть всі: варт віл свого ярма,

Дивіться, як покірно тягне рало!

Ні, ймення слов'янина недарма

Синонімом раба між людьми стало!

Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси описанням України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга". Її патріотизм почав мати дійовий характер. Прокляття рукам, що спадають без сили!" — писала вона у циклі "Сльози — перли", засуджуючи бездіяльність лжепатріотів. Так у творчості Лесі Українки з'явились вірші, в яких вона змальовує наростання народного гніву, пробудження людства від духовного сну. У вірші "Досвітні огні" Леся Українка змальовує алегоричну картину темної ночі, яка полонила людство:

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні широкії крила,

Погасли вечірні огні,

Усі спочивають у сні,

Всіх владарка ніч покорила.

Але поетеса вірить, що на зміну темній ночі неодмінно прийде ясний день, який засвітять робочі люди:

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене,

— Досвітні огні засвітили!

Вірш закінчується вірою в те, що всі люди доброї волі стануть до боротьби за краще життя, про яке так мріяла Леся Українка: Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мгли, —

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

Полум'яного оптимізму сповнений вірш "Contra spem spero", в якому Леся Українка закликає не коритись долі, а боротись за своє щастя, уміти відстоювати його. Будучи тяжко хворою, все життя борючись з невиліковною хворобою, поетеса завжди була мужньою, стійко витримувала удари долі, сміялась крізь сльози:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

У вірші "Напис в руїні" поетеса стверджує безсмертя народу та велич його творчої праці. Народ є творцем всіх цінностей і багатств — така основна думка поезії. Письменниця протиставляє силі владного тирана силу народу і проголошує: "Хай згине цар!"

Леся Українка прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народні. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя: Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пламінь засіяє

Вночі запалений, горітиме удень.

"Не поет, хто забуває про страшні народні рани..." (за твором Лесі Українки "Давня казка")

Шкільний твір

Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему "Давня казка". Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане.

У кінці XIX — на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на "чисте мистецтво", "мистецтво для мистецтва". В українських літераторів ідея "чистої краси" і відмови від зв'язків митця з суспільством пов'язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше — заглиблення у власне "я" чи зв'язок з іншими людьми, з суспільством. Поема "Давня казка" стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: "… постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів — без сумніву стан хворобливий..."

У "Давній казці" Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так:

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям:

… Возвеличу,

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово...

Головний герой поеми "Давня казка" — поет. Він не красень, хоч і не поганий, "от собі — людина божа!" Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо "розходилась по світу стоголосою луною". Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.

Зав'язкою сюжету поеми є перша зустріч поета з лицарем Бертольдом, який виїхав на полювання. Конфлікту між ними ще нема, але перед читачем постають антиподи. Лицар — самовпевнений, пихатий, "лихий такий, крий Боже". Поет же скромний, сповнений гідності, готовий допомогти всім, хто в біді.

Сцена другої зустрічі поета з Бертольдом — зародження конфлікту між героями поеми. Поет вважає себе багатим, бо йому належить все навколо: діброва, поле, небо, синє море. Він вільний, адже його думи-чарівниці не бояться ніяких заборон і кордонів. Поет може створити все, що захоче, і на крилах думки полинути "в таємні світи надхмарні". Бертольд цього ніколи не зможе зрозуміти, адже його мрії приземлені і реальні. Та навіть він, послухавши пісню поета, вражено говорить:

Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!

Пісня, яку придумав поет для коханої Бертольда, заворожила її настільки, що горда дівчина згодилась вийти заміж за пихатого лицаря.

Весілля було гучне, "тільки нашого поета пан забувся запросити". Бертольд добре знає, кому він зобов'язаний своїм щастям, пам'ятає, що обіцяв поету золоті гори, але не може перебороти свій егоїзм і невдячність.

Ще раз силу поетового слова пізнав Бертольд тоді, коли перед його військом, яке довго і безуспішно стояло в облозі і вже було готове до бунту, вийшли "співці славутні", заспівали і піснею вселили волю до перемоги:

Раптом зброя заблищала,

І гукнуло військо хором:

"Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!"

Так поетова пісня знову допомогла лицарю, вберегла його від смерті. Бертольд обіцяє щедро нагородити поета:

Знаю я сього поета

І його величну душу,

І тепер йому по-царськи

Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам Бог щасливо

Повернутися додому, —

Срібла-золота насиплю

Я співцеві дорогому!

Як уже було раніше, пихатий Бертольд "забув" виконати свою обіцянку. Він отримав королівську винагороду, став графом і повним володарем земель, втішався життям. Звикнувши на війні до грабунку, Бертольд жорстоко поводився з людьми і на власних землях:

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, —

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку,

У ярмі стогнали люди

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде.

Але на сторожі людських прав на життя стояв поет. Справжній митець не лише спостерігає за подіями, а й глибше за всіх відчуває усі проблеми. Ось тому поет почав складати пісні, в яких підносить ідеали волі і рівності.

Бертольд вже не може спинити вільних співів і намагається підкупити поета. Але це йому не вдається, і граф вирішує погрозами скорити вільний дух поета. У відповідь він чує:

Та й в темниці буду вільний, —

Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Погрози розправитися з поетом лише додали йому наснаги, а народ, окрилений його піснями, підняв повстання і вбив Бертольда. Але історія боротьби ще не закінчена:

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Так поемою "Давня казка" Леся Українка визначила роль поета в суспільстві. Молода поетеса була впевнена, що справжній митець не повинен відгороджуватися від життя чи навіть показувати його таким, як воно є. Справжній поет мусить вести людей за собою, будити силу духу, кликати до бою за волю і людські права.

Слово в житті нашого суспільства має величезну силу. Правду сказав поет-емігрант XX століття Євген Маланюк: "Як в нації вождів нема, тоді вожді її — поети".

Ці слова свідчать про те, що думки-мрії Лесі Українки справдилися і наші поети були і залишаються поводирями народу.

Роль митця у суспільстві (за поемою Л. Українки "Давня казка")

Шкільний твір

Питання ролі митця в суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть. Тому на ньому лежить надзвичайна відповідальність і за свою позицію та вчинки, і загалом за долю свого народу.

Розуміючи це, Леся Українка створює поему "Давня казка", в якій з великою художньою майстерністю розробляє тему служіння поета народові в час боротьби проти поневолювачів, у найважчу годину національної історії. Тому особа поета підноситься у творі до таких моральних і соціальних вершин, що, гадаю, не відчути це серцем неможливо. Може, саме через це образ поета (а через нього — усього народу) гостро пронизує й хвилює свідомість читача, викликаючи гарячий відгук у його душі.

За своїм сюжетом поема не складна: скориставшись перемогою своїх бійців над ворожим військом, непоказний лицар Бертольдо дістає в подарунок від короля разом з графським титулом цілу околицю і починає нещадно визискувати народ. У країні спалахує народне повстання, якому великої сили надавали пісні поета. Свого часу вони були натхненні народом, скрашували йому відпочинок, виховували мужність та волелюбність, а у лихоліття народної боротьби стали грізною зброєю проти кривдників:

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров проллється,

Як пробити пану груди?

Ми читаємо ці рядки — і чуємо Шевченкове:

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

Чи не є це яскравим прикладом того, як полум'яне слово Кобзаря відбилося на творчості Л. Українки? Стає зрозумілим, що саме живі приклади героїчного служіння народові митців слова — передових письменників, якими так багата історія світової і зокрема української літератури, надихнули поетесу на створення образу народного поета-громадянина. її герой, непідкупний, відданий народові, не спокусився на золото, що йому пропонував у обмін на вільне слово пан Бертольдо, не злякався у в'язниці. Тому так гордо звучать слова безкомпромісного висновку:

Не поет, хто покидає

Боронить народну справу,

Щоб своїм словам блискучим

Золотую дать оправу;

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Своєю ідеєю поема "Давня казка" звернена і до сучасної дійсності, коли наша Україна, ставши на шлях незалежності, долає численні політичні, економічні й соціальні труднощі. Справжній поет не має права стояти осторонь цих негараздів, доки його народ буде виборювати щасливе життя для рідної землі.

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

Давня казка.

Стислий переказ, виклад змісту

В одній країні жив талановитий поет. Його пісні розходилися по сьому світу, були й порадою й розвагою. Якось поет лежав у гаю прямо на стежині. А тут їде лицар на полювання, кричить, щоб звільнили дорогу. Поет відповів, що так від нього втечуть рими-соколята, І якими він може вполювати кого завгодно й що завгодно, тому нехай верхівець сам зверне. Лицар розсердився, але звернув, сказавши, що не хоче зв’язуватися з божевільним.

Гурт мисливський за цілий день нічого не вполював, і лицар сам повертався стежиною. Побачивши поета, посміявся, що той, напевне, чекає гостинця. Поет же відповів, що в нього є більше багатство — поле, небо, синє море і його думки, які скрізь гуляють на волі. Граф засміявся й сказав, що віддав би увесь той химерний, таємний світ за справжнє графство й замок.

Коло них зібралася сільська молодь послухати поетових пісень, заслухався й лицар, подивувавшись, яка ж велика сила слова.

Якось приїхав лицар Бертольд до поета й попросив допомогли йому завоювати серце прекрасної донни Ізідори. Поет написав серенаду, лицар проспівав її, здобув прихильність дівчини й одружився з нею. На весіллі було багато людей, тільки поета забули запросити.

Пройшов час. Король послав військо на чолі з Бертольдом на Війну. Спочатку йому щастило, а потім лицарство потомилося, стало ремствувати, ніяк не могло взяти бусурманське царство. Почали нарікати на графа, навіть кинулись до зброї. Але тут виступили співці й проспівали про боягузів. Військо засоромилося, кинулося на штурм і здобуло перемогу. Бертольд повернувся зі славою та багатством, але одразу ж забув про обіцяну нагороду для поета, який склав ті підбадьорливі пісні.

Пройшло багато часу. Бертольд зажив щасливо разом із дружиною, був справедливим і добрим паном. Але розкішне життя вимагало коштів, тож граф почав уводити різні мита, панщину, податки. Люди жили, як у пеклі. Одного разу пан почув, що по місту ходять співці й закликають до непокори. Бертольд здогадався: ці бунтівничі думки — від його знайомого поета, і відправив до нього слуг. Посланці передали, що граф нагородить його, якщо він стане придворним поетом і припинить підбурювати людей. Поет відповів, що не хоче надіти на вільні руки золоті кайдани. Тоді граф звелів посадити поета в темницю, де той і загинув. Але залишилися його молоді нащадки, які продовжували боротися з нащадками графа Проти "діла соромного" виступає "слово праве". А коли це змагання скінчиться, закінчиться й давня казка і настане "правда нова".

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

Поема Лесі Українки "Давня казка" піднімає проблему ролі митця й мистецтва в житті людей. Гарне, правдиве поетичне слово допомогло графові полонити серце коханої, здобути вороже місто, розбагатіти. Воно ж привело й до повстання, непокори пригноблених селян. Вільне, справедливе, щире слово важко заховати в темницю, надіти на нього золоті кайдани. Своє слово, як зброю, поетеса підносить на захист пригноблених та знедолених.

Поема "Давня казка" як поетичний маніфест Лесі Українки

Шкільний твір

З давніх часів література і, зокрема, поезія відігравала важливу роль в житті людей. Змалку дитина чує колискові, народні пісні, вірші, які протягом віків створювали справжні майстри слова. Ми можемо не помічати цього, але поезія супроводжує весь наш життєвий шлях. Саме тому всіх поетів так хвилює тема призначення поета і поезії.

Леся Українка, українська поетеса, відома далеко за межами нашої Батьківщини, в 1893 році написала поему "Давня казка". Хоча цей твір написаний досить просто для сприйняття, проблеми, яких торкається авторка, простими не назвеш. У центрі поеми Леся Українка зобразила поета, який у своїх піснях висловлює найзаповітніші мрії народу про волю та щастя. Прості люди любили й поважали поета:

І не був поет самотнім, -

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

З такої поваги та любові народу до співця можна зробити висновки, що той був дуже талановитий. А одного разу поет навіть написав серенаду на замовлення лицаря Бертольдо, за допомогою якої багач завоював серце своєї коханої. Але не тільки для Бертольдо вірші поета відігравали велику роль. У них розповідалося про народне життя, тому весь народ запам'ятовував та повторював ці вірші.

… Співці по місті ходять

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю

У піснях вони торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає,

їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає. За сюжетом поеми, лицар Бертольдо з військом вирішив захопити неприступні мури одного з міст. Але місто було могутнім, а воїни Бертольдо вже втомилися. У цей час перед військом вийшли співці та заспівали пісню, написану головним героєм — поетом. Слова цієї пісні так надихнули воїнів, що вони продовжили боротьбу та захопили неприступне місто. Бертольдо пообіцяв поетові велику нагороду, але вчинив безчесно та обіцянку свою не виконав. Втім, поет не потребував якоїсь матеріальної нагороди за свої вірші, тому що ця велика людина була здатна на самопожертву заради інших. Він знав: що б з ним не сталося, його вірші будуть жити вічно. Навіть під час перебування у в'язниці поет відчував, що його думка лишилася на волі:

Та й в темниці буду вільний, -

Маю думи-чарівниці,

Що для них немає в світі

Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

На жаль, за життя поета його мрія про вільне життя народу не здійснилася, проте народ пам'ятав його та його творчість.

Тема призначення поета і поезії — ось основа поеми Лесі Українки "Давня казка". Авторка переконливо доводить нам, що можливості правдивого поетичного слова безмежні. Для справжнього поета головне — не матеріальний світ та його перевага, а свобода слова та вільність думки.

Поет — головний герой "Давньої казки" Лесі Українки

Шкільний твір

Поему "Давня казка" Леся Українка написала в 1893 році. Основною темою твору є утвердження ролі поета й поезії в суспільному житті.

Яким же постає в творчій уяві славнозвісної письменниці провідник народних прагнень, талановитий провісник майбуття?

Зовнішність головного героя твору звичайнісінька:

На обличчі у поета

Не и ціла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий,—

От собі — людина Божа!

Таким чином, авторка підкреслює, що талановита людина зовнішньо може й не відрізнятися від інших. Тож скарби духовності слід шукати у вчинках. Поезії співця приносили справжнє задоволення людям, бо допомагали у радощах та горі, "розходились по світу стоголосою луною".

Зростання почуття громадського обов'язку поета відбувалося поступово. Спочатку, в юності, в його віршах панував опис краси природи, чистих почуттів дружби й кохання. На крилах думки поет часто линув у світи "таємні надхмарні". Але пізніше, приглядаючись до людського лиха й перенісши фізичні страждання, намагався зброєю сміху знищувати кривду.

Поет мав дар впливати словом на думки й почуття інших людей. Спочатку він служив графові, завоювавши для нього віршами серце красуні та здобувши славу у походах. Але пізніше співець зробив вибір, спрямував гостре слово на боротьбу за свободу народу. Поступово його поезія набуває сатиричного спрямування. Нарешті постає питання:… Чи блакитна кров проллється, Як пробити пану груди? Поет перетворюється у лицаря духу, захисника трудящих, що ставало досить небезпечним для графа, який запропонував співцеві безбідне життя та славу. Деспот одержав таку відповідь: Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки, Золоті надіть кайдани! Змалювавши образ незламного борця за народну справу, Леся Українка утверджує незаперечну думку: митець повинен спрямувати свій талант на служіння людям. До речі, в образі поета ми пізнаємо незламну постать дочки Прометея.

Біблійні сюжети й антична міфологія у творчості Лесі Українки

Шкільний твір

"Якби на той час у якійсь із європейських країн з'явився поет такого масштабу, то він би мав усесвітню славу, творчість його була б піднесена на найвищий щабель репрезентації того народу", — писала про Лесю Українку не менш знана поетеса сучасності Ліна Василівна Костенко. Дійсно, високоерудована, з її безпомилковим слухом і хистом до музики, мов, живопису, освітою, здобутою самотужки, Леся Українка ознаменувала цілу епоху в житті нашого суспільства кінця XIX — початку XX століття. Її неповторний стиль, образність творів, всеохоплюючі мотиви зачаровують читача. Мені хотілося б зупинитися на тих образах, які талановита письменниця черпала зі скарбниці античної міфології та Книги книг — Біблії, надаючи їм коли узагальненого світового звучання, а коли й виразно національного.

Багата на зазначені поетичні образи і мотиви поетична спадщина Лесі Українки. Найбільше мене вразила поезія із циклу "Осінні співи" "Ніобея", у якій поетеса розкриває страждання матері, що втратила всіх своїх дітей. Монолог Ніобеї (за грецьким міфом, горда своїми численними дітьми, вона посміялася з Латони, яка мала лише двох, за що і була покарана Артемідою та Аполлоном, які вбили всіх дітей Ніобеї) — це потік болю, але не каяття. Згадуючи кожну дитинку, ридає закам'яніла страдниця, прагнучи забуття і смерті, а не вічних мук у вигляді кам'яної статуї: "Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози..."

Не менше насичений стражданнями жінки вірш "Дочка Ісфая", написаний у 1905 році під впливом біблійного переказу про одного із ізраїльських суддів, який за перемогу в бою над ворогом дав слово принести в жертву свою єдину дочку і виконав свою обіцянку. Хоч і покірна волі батька, проситься дівчина востаннє поглянути на сонце, гори, зустрітися з подругами, заспівати прощальну пісню про прекрасне життя:

Даруй мені, мій батеньку, той час;

якщо ти хтів би, щоб твоя дитина

одважно йшла на ту дочасну страту,

очей в сльозах до гір не обертала

і з сонцем не прощалася риданням...

Поетеса переймається стражданнями кожного свого ліричного героя, розуміє їх, бо й сама приречена була все життя на муки.

Мабуть, найбільше біблійних та античних образів і сюжетів є в драматичному доробку Лесі Українки. Згадати хоча б такі твори, як "Одержима", "Вавілонський полон", "На руїнах", "В катакомбах", "Іфігенія в Тавриді", "Оргія", "Кассандра" тощо. Особливо хочеться зупинитися на двох із них. У драматичній поемі "Одержима" письменниця по-новому осмислює образ Христа. Вона пише про нього як про чоловіка, в якого можна закохатися і віддати життя, але не за вчення, а за саму людину. Міріам дорікає всім тим, хто дозволив розіп'яти Ісуса, не врятував його, в безсиллі кидає вона в натовп прокльони, знаючи, що за це її заб'ють камінням, і гине з іменем коханого на устах:

Мессіє! коли ти пролив за мене...

хоч краплю крові дарма… я тепер

за тебе віддаю… життя… і кров...

і душу… все даремне!.. Не за щастя...

не за небесне царство… ні… з любові!

Надзвичайно цікавим і оригінальним філософським художнім твором, у якому показані трагічні події з історії Троянської війни, є драматична поема "Кассандра", у якій Леся Українка переосмислює роль пророка в суспільстві. Згідно з міфом, Кассандра була проклята богами: її пророцтвам, які завжди здійснювались, ніхто не вірив. Авторка писала в листі до Ольги Кобилянської про свою героїню: "… вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо". Хоч і чує вслід лише прокльони за пророкований жах, але не може Кассандра приховувати правду. І зовсім по-іншому робить Гелен, віщуючи людям те, що вони хочуть почути: "Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть". Леся Українка подала глибоку психологічну характеристику своєї героїні. Драматична поема "Кассандра" стала одним із найкращих філософських творів письменниці, високо оцінених критикою.

Отже, Леся Українка широко використовувала біблійні сюжети та античну міфологію у власній творчості, часто докорінно переосмислюючи певні образи. Такі твори, як "Оргія", "Одержима", "Кассандра" є перлинами української літератури.

Інтимна лірика Лесі Українки

Шкільний твір

Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла повністю розкрити свою душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання:

Горить моє серце, його запалила

Гарячая іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?..

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею, зі страшним болем. І перемагала.

Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мережковський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала хворобу свого любого товариша. Невимовна туга звучить у цей час у її поезії:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мережковського, доглядати його. Два з половиною місяці Леся самовіддано б'ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:

Уста говорять: "Він навіки згинув!"

А серце каже: "Ні, він не покинув!"

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б'ються враз зі мною:

— Я тут, я завжди тут, я все з тобою!..

Тяжко і довго сумувала Леся за коханим, але не піддалася розпуці, не похилилася. Пізніше вона писала:

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

Та, попри всі життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика. Так цикл "Мелодія" нагадує великий музичний твір, який починається картиною тривожної передгрозової ночі, яка гармоніює з переживаннями юної героїні твору:

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла...

Спалахнула далека зірниця...

Наступний вірш "Не співайте мені сеї пісні..." звучить як елегійна мелодія, що обіцяє перепочинок від душевних мук, а у вірші "Знов весна, і знов надії..." народжуються "сни щасливі". Поступово зростає і набирає сили світлий мотив ("Дивлюсь я на яснії зорі...", "Стояла я і слухала весну..."), щоб у поезії "Хотіла б я піснею стати..." вилитися в розлогу, вільну, сонячну мелодію. Ще змагаються мотиви смутку і радості (вірш "Перемога"): "темний гай" "красує в зеленім наряді", "темна хмарка" "освітилась огнем блискавиці", "темна земля" вкрилась "зіллям-рястом дрібним". Але з тієї боротьби постає перед нами ніжна, стійка, мужня авторка (вірш "У чорную хмару зібралася туга моя..."), яку не зломили невимовна туга та гіркі ридання, "до землі не прибили", а, навпаки, загартували волю і серце:

Весняная сила в душі моїй грає,

Її не зломили зимові морози міцні,

Її до землі не прибили тумани важкі,

Її не розбила і ся перелітная буря весняна.

Я вийду сама проти бурі

І стану, — поміряєм силу!

ШКІЛЬНІ ТВОРИ за творчістю Лесі Українки

Похожие статьи:

Учебный зал → СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДЛЯ КРОСВОРДИСТА. Кв - Са

Учебный зал → СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДЛЯ КРОСВОРДИСТА. Са - Я

Учебный зал → СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДЛЯ КРОСВОРДИСТА. А - Кв

Учебный зал → УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ СЛОВНИК.

Учебный зал → СОЧИНЕНИЯ по творчеству А. И. Куприна