ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Образ людини 20 століття в творчості українських письменників

 

Образ "нової" людини в оповіданні Миколи Хвильового "Я (Романтика)"

Шкільний твір

 

Початок двадцятого століття ознаменувався великими перемінами, вслід за якими прийшли нові сподівання, мрії, відчуття наближення нового життя, відродження. Але, на жаль, дуже швидко натомість радості прийшло велике розчарування, спричинене стражданнями людей. Усі ці події визначили основні тенденції і напрямки у розвитку української літератури та суспільно-політичної думки.

 

Рання новелістика Миколи Хвильового відбила захоплення і прийняття письменником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери, початку нового життя, зародження нового суспільства. Але захоплення митця, як і багатьох інших, швидко змінило розчарування. Вже в збірці "Сині етюди" не залишилось нічого від пафосного уславлення "борців за нові революційні ідеали". Так, у новелі "Я(Романтика)" відображено складну революційну дійсність, де панують смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата справжніх цінностей.

 

Немає в новелі нового життя, нового суспільства, є тільки "нові" люди, "нові" герої. Але це не переможці, що завоювали світ, і не будівничі щасливого майбуття, це — жертви революційної дійсності, що втратили мрії і служать ідеалу, сутності якого не розуміють, їх віра в світле майбутнє штучна, проголошена, вона не сягає глибин душі. їх новизна не в щасті, як про це мріялось, а в тому, що вони вже втратили або втрачають свою істинну сутність, самих себе, вони заперечують основи народної моралі, етики, переосмислюють життєві цінності, в результаті чого страждають самі і завдають страждань своїм рідним та близьким, через що руйнуються кровні зв'язки.

 

У новелі Хвильового розкрито сутність "нової" людини. Це гвинтики, заручники страшної системи, що протягує свої щупальці на найсвятіше в житті людини. Автор показав кілька різних типів нових героїв — революціонерів, що у творі називаються дегенератами. Це доктор Тагабат з "холодним розумом і каменем замість серця", жорстокий; на його думку, мета, до якої він іде, виправдовує будь-які засоби. Ще один — вірний вартовий революції, завжди готовий виконати наказ. Оновлення, а точніше дегенерація ще одного відбувається на наших очах — це молодий хлопець, призваний у чека насильно, який поступово звикає "купатися в калюжах крові". І нарешті — головний герой, що не встиг ще позбутися усього людського, який іноді хоче відчути себе людиною і йде до своєї матері, яку ставить дуже високо — на один рівень зі своїм революційним обов'язком. Але ж для "нової" людини справи перш за все. Це призводить до того, що "главковерх чорного трибуналу" власноручно вбиває свою матір.

 

Такими змалював основні типи "нових" людей Микола Хвильовий у своїй новелі "Я (Романтика)", поставивши перед своїми сучасниками питання: "Яким же буде майбутнє їх дітей, якщо його будують такі "нові" люди?"

 

Образ людини-трудівника в повісті "Зачарована Десна" Олександра Довженка

Шкільний твір

 

    Кіноповість "Зачарована Десна" — це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудований на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями — чесними трудівниками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко "зачарованими" дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібороби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.

    Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила "саджати що-небудь у землю, щоб проізростало". Від того город настільки переповнювався різними рослинами, що "десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю". Опис багатого городу, на якому росло все, — то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці виховувала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.

    Батько письменника — яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов'ю згадував: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість".

    Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: "Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи". У праці батько — талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.

    Петро Довженко — високоморальна людина, що самовіддано допомагає селянам Загребелля під час повені. Невтомно рятував він людей і їхнє майно на Пасху. У цьому випробуванні батько уявляється письменникові справжнім героєм праці, відважною людиною: "Батько сидів з веслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем...".

    Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п'єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці. Тому й обурюється О. Довженко тими, хто місцем відпочинку обирає річку чи озеро, на берегах яких кипить робота.

    У "Зачарованій Десні" Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов'ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід "прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок", умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і "пахнув дід теплою землею і трохи млином", що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний "по-церковному", залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.

    Люди праці — величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи — косовиці — бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.

    Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона — символ і джерело натхнення. З цього приводу він писав: "Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи".

 

 

Образ організатора й керівника самочинних дій селян у творі "Салдатики!" Шкільний твір

 

В. Винниченко зарекомендував себе як талановитий письменник вже з першої своєї збірки оповідань "Краса і сила". Він стає літописцем свого часу. Його увагу привертають кардинальні зрушення у свідомості селянства, що досі було покірним і мовчазним, а тепер піднімає повстання, забирає землю та хліб у панів. Таку ситуацію зображує він в оповіданні "Салдатики!", в центрі якого стоїть проблема — ватажок і народ.

 

Ніхто із селян і не знає, як це сталося, що непомітний колись Явтух тепер ніби староста чи старшина. Він був такий, як інші: тяжко заробляв по 10 копійок на день, мовчав, корився

і — голодував. Але щось трапилося із усім селом, коли невідомо звідки узялися листівки, які пробудили у селян почуття ненависті і злості на панів, у яких говорилося про те, що на землю має право той, хто на ній працює. Листівки прочитали усі, але тільки Явтух насмілився скликати збір і виступити перед селянами з промовою, хоча раніше від нього ніхто не чув якоїсь довгої розмови. Він виразив усе те, що відчували його односельці: говорив про те, що нікому заступитися за селян, окрім них самих, що самі селяни роблять неправду, бо працюють за пана, хоч Бог усім наказав в поті лиця їсти хліб, що треба забрати у пана те, що належить селянам, і навіть про те, що треба допомагати іншим селам одбирати у панів хліб.

 

Отже, оскільки він ніби організував усіх селян, то вони і сприймали його за старшого. Він стояв на чолі ватаги, яка приїхала ділити хліб. Його розмова з паном Партнером була спокійною, бо він знав, що чинить по правді: узяти своє — то не крадіжка. Твердість і спокій відрізняли його від усіх селян і наступного ранку, коли вони вийшли зустрічати роту солдат. Ватажок перш за все повинен вірити у те, що робить, тоді свою віру він зможе передати іншим. Там, де з'являвся Явтух, там, де чути було його твердо-спокійний голос, стихали балачки, плачі, зітхання.

 

Найкраще розкривається Явтух у сцені зустрічі із солдатами. Він не став ховатися за спини інших і, хоча не мав освіти і ніколи не був оратором, зміг не тільки організувати селян, але і переконати солдат не стріляти. Йому це вдалося тому, що у серці його була тверда віра у справедливість їхніх вимог, віра у те, що солдати не стрілятимуть. Він зміг знайти потрібне для солдат слово: "Ми не грабували!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!.. Послухайте!.. Хіба ж ви забули? У вас же є батьки, матері!.. Ми ж ваші батьки, ви ж такі, як ми..."

 

І Явтух дотримав слово, дане селянам: солдати не стріляли. Але він сам загинув і таким чином урятував село від страшної трагедії.

 

Отже, справжнім ватажком, якого б слухалися і якому б вірили селяни, повинна бути людина з їх середовища, щоб не тільки розуміла, а і на собі відчула усі страждання, що випали на долю селян. Тільки така людина, хоч і неосвічена, зможе знайти потрібне для народу слово. Тільки така людина зможе не тільки на словах, а й на ділі довести справедливість селянської боротьби.

 

 

"Чи завжди сміливі мають щастя?" (образ Григорія Многогрішного у романі І. Багряного "Тигролови")

Шкільний твір

 

У житті людини іноді настає така мить, коли виникає бажання зупинити щоденний рух подій та замислитися над сенсом усього, що відбувається навкруги й у власній душі. Світом правлять дві сили — сили Зла і сили Добра. Не тільки світ є ареною боротьби цих стихій, найзапекліша і найголовніша війна відбувається в кожному з нас.

 

Від народження всі люди рівні. Мені до вподоби це християнське твердження, особливо коли я зрозумів його справжню суть. З першого погляду видається, що люди аж ніяк не можуть бути рівними: тисячі народжуються із фізичними вадами. Комусь вже з перших днів дарується влада, сила, гроші, а комусь — незмиримі страждання, злидні, розчарування. Але всі ми народжуємося Людьми! Ми маємо право залишатися людьми за будь-яких життєвих умов, ми повинні утверджувати своє право бути людьми на землі.

 

Проблема в тому, що для цього потрібна неабияка сміливість. Тільки від людини залежить, що в ній самій переможе — Добро чи Зло. Тільки від людини залежить, чи подолає Добро одвічне Зло, що панує у світі. А для цього потрібна неабияка сила і сміливість духу. Головний герой роману І. Багряного "Тигролови" належить до тієї когорти сміливців, які попри всі життєві негаразди кожним своїм вчинком, кожною своєю думкою утверджували право бути людиною.

 

Григорій Многогрішний, як і мільйони його співвітчизників, міг пристосуватися до обставин, жити тихо й затишно, робити кар'єру — і не помічати, що навколо коїться лихо. Але суть у тому, що він не був пересічним громадянином. Він не міг вдовольнитися статусом раба. Він не міг вдовольнитися малесеньким щастям для себе самого. Він прагнув щастя для свого "нещасного краю і народу": "І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя. І я мав щастя..." Ми розуміємо, що стрибок Григорія — це не просто стрибок зі "скаженого поїзда", це сміливий протест проти всієї системи, яка пригнічувала і нищила непокірних і вільних духом. Він хотів жити, але жити гідно: "Краще вмерти, біжучи, ніж жити гниючи".

 

Неймовірними з погляду сучасної людини, що звикла жити комфортно і безпроблемно, видаються пригоди Многогрішного. Майже знищений фізично політв'язень виривається з тенет божевільного свавілля, куди його запроторило "найгуманніше у світі" правосуддя. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, фізичну неміч після втечі з етапного ешелону: "Він не впадав у відчай. Лише зціплював дедалі щелепи і йшов, і йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!"

 

У той же час розум констатував, що він гине: їжі немає, зникають і рештки фізичних сил. Він часто перепочиває, але, знайшовши біля потічка мисливський ніж, погострив його і поголився. Поступово сили покинули його зовсім, він знепритомнів. Але з цього забуття його вириває благання про допомогу. І він ніби воскресає, бо бачить, як величезний чорний ведмідь намагається схопити пащею людину. Невідомо звідки з'явилися сили для того, щоб визволити іншу, незнайому людину з пазурів тварини. Григорій встиг, тріумфуючи, побачити, що переміг хазяїна лісу, після чого "повалився на землю під волохатою, чорною масою, що, як ніч, накрила його...". Сміливі завжди мають щастя. Григорій не тільки врятував життя іншій людині, він врятував і епос життя. Здасться, що якась немилими, але справедлива сила підтримували його в цей критичний момент.

 

Та сама сила вивела Григорія на новий життєвий виток. Це був подарунок долі, дяка за цілеспрямованість у просуванні до мети. Він познайомився з незвичайною родиною українських тигроловів і зустрів своє кохання.

 

Уявімо собі, наскільки був вражений герой, коли розплющив очі — і побачив звичайну українську хату. Так, на Далекому Сході була хата з образами, королівськими рушниками, кропилом із васильків, чорними страстяними хрестами на стелі! Біля нього рідні, близькі, хоча й незнайомі поки що люди. Але відразу Григорій відчув, що можна довіряти цій "українській степовій родині на гірському тлі". Не можна не довіряти людям, які відверто і щиро кажуть тобі: "Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата… Такий закон тут. Наш закон". Господарі не розпитували свого гостя, хто він і як у нетрі забився. Він був вдячний, але відрекомендувався так, що ці добрі люди відразу його зрозуміли. "Я чесна людина", — цей життєвий девіз Многогрішного був прийнятний для всіх, хто прагнув жити за законами честі та високої моралі.

 

Дивувало Григорія таке привітне ставлення до нього родини Сірків. Дивувало і те, що вони заробляли собі на життя полюванням на диких звірів. А ще більшою таємницею була для нього гнучка, як пантера, і строга, як царівна, Наталка. Він милується її вродою і не може не милуватися внутрішньою красою. Вона справжня козачка. Наталка вважає, що полювання на тигрів дуже небезпечне, проте вигідне: "Хліба вродить чи ні, а звіря в нетрях повно… Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. Тож виходь перший. "Бог не без милости, козак не без щастя", — казав наш дідусь, а ми його онуки".

 

Парубок і дівчина зближуються, бо душі у них споріднені: "Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий прояв не тільки жінки, а й взагалі людини його крови..." Вони відважні, сміливі, вони люблять і шанують рідну землю, рідний народ. Згадаємо, як страждає Григорій, спостерігаючи руйнацію своєї батьківщини, знущання над рідними душами: "Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості і бруді… розпачі! Голодна!.. Безвихідна!.. Безперспективна!.." Так само і Наталка зневажає тих, хто принижує національну гідність, усіх тих "панів", "що звуть Наталку з її родом "хохлами". Зустріч Наталки і Григорія на краю землі — це справжнє диво. Сміливі завжди мають щастя.

 

У всіх вчинках головного героя простежується внутрішня порядність і культура поведінки. Понад усе цінуючи волю, виборюючи її з останніх сил, ризикуючи життям і безмежно люблячи його, він пильнує найперше, щоб не накликати біди на інших, не завдати комусь найменшої шкоди. Григорій не дозволяє собі бути нахлібником у добрих Сірків, тому опановує складне мисливське ремесло. Недаремно, бо доля готує для нього ще один неприємний сюрприз, ще один, здається, найжахливіший у житті бій із "ведмедем" — катом Медвиним. Можливо, досі, там, у великому світі, поведінка Григорія була засуджена, адже ніхто не має права вбивати людину, тим більше заради помсти, але тут, у нетрях, діють інші закони. Або ти знищуєш того, хто загрожує тобі, або він знищить тебе. Медвин мучив Григорія тортурами два роки: "І все за те, що я любив свою Батьківщину…свій край…свій народ.." Григорій вбиває свого ката, АЛЕ готовий за це відповідати, тому пише на снігу великими літерами: "Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішним Л пі що — цей пес сам знає".

 

Григорій усвідомлює, що із цього моменту смертельна загроза зависла тільки над його головою, але й над головами тих, хто став йому ріднею. Він вирішує податися в Маньчжурію, у Китай, у Японії, проте не може не попрощатися, не подякувати за хліб-сіль гостинним Сіркам. Винагородою за всі страждання Григорія стало кохання Наталки.

 

Сміливі завжди мають щастя! Григорій сміливо поквитався зі своїм катом і так само сміливо відмовлявся від особистого щастя. Він розумів, що влада обов'язково буде переслідувати його за вбивство Медвина. Мабуть, тому жорстко контролював своє серце, намагався не виказати своїх почуттів ані перед Наталкою, ані перед її рідними. Однак Наталка вирішує за обох і просить благословення в батьків: "Не губіть же мене!.. Я не переступила вашої волі, але в мене ваше серце, ви його мені дали таке, то й хай же Бог буде суддею". Юні серця, "приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі за собою, та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях в життя". Важко не погодитись, оптимістичний фінал роману дарує нам, читачам, віру в перемогу добра, честі, високої моралі. І хоча реальне життя не завжди демонструє нам такі високі зразки цілеспрямованості, моральної чистоти, духовної сили, хочеться пірити — сміливі завжди мають щастя.

 

Лихоліття війни та доля людини (за твором Шолохова «Доля людини»)Шкільний твір  Оповідання Михайла Шолохова «Доля людини» присвячене темі Вітчизняної війни, зокрема долі людини, яка пережила це лихоліття. Композиція твору виконує певну настанову: автор робить короткий вступ, розповідаючи про те, як він зустрівся зі своїм героєм, як вони розговорилися, і завершує описом своїх вражень від почутого. Таким чином, кожний читач ніби особисто слухає оповідача — Андрія Соколова. Уже з перших рядків стає зрозуміло, яка тяжка доля цієї людини, бо письменник зауважує: «Бачили ви коли-небудь очі, ніби притрушені попелом, наповнені такою невимовною тугою, що в них важко дивитися?» Головний герой, на перший погляд, — звичайна людина з простою долею, яку мали мільйони людей, — воював у лавах Червоної армії під час Громадянської війни, працював на багатіїв, щоб допомогти сім'ї не померти з голоду, але смерть усе ж таки забрала всю його рідню. Далі працював у артілі, на заводі, вивчився на слюсаря, згодом захопився машинами, став водієм. І родинне життя, як у багатьох інших, — одружився з гарною дівчиною Іриною (сиротою), народилися дітки. Трійко дітей було в Андрія: Настуня, Олечка й син Анатолій. Сином особливо пишався, бо той був наполегливим у навчанні й здібним до математики. Та недаремно кажуть, що щасливі всі однакові, а горе в кожного своє. Воно прийшло в дім Андрія з оголошенням війни. Під час війни Соколову довелося зазнати горя «по ніздрі й вище», пережити неймовірні випробування на межі життя й смерті. Під час бою його тяжко поранило, він потрапляє в полон, кілька разів намагається втекти, тяжко працює в каменоломні, втікає, прихопивши із собою німецького інженера. Зблиснула надія на краще, та так само раптово й згасла, бо прийшли дві страшні звістки: від вибуху бомби загинула дружина з дівчатками, а в останній день війни загинув син. Соколов вистояв серед цих жахливих випробувань, які йому послала доля. Він мав життєву мудрість і мужність, що спиралися на людську гідність, яку неможливо ні знищити, ні приборкати. Навіть тоді, коли він за мить був від смерті, усе одно лишався гідним високого звання людини, не поступився своєю совістю. Це визнав навіть німецький офіцер Мюллер: «Ось що, Соколов, ти — справжній російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я — теж солдат і поважаю гідних супротивників. Стріляти в тебе я не буду». Це була перемога життєвих принципів, бо війна обпалила його долю, та не змогла спалити душу. Для ворогів Андрій був страшним і незламним, та зовсім іншим постає він поруч маленького сироти Вані, якого зустрів після війни. Соколова вразила доля хлопчика, бо він сам так багато мав болю в серці. Андрій вирішив прихистити цю дитину, яка навіть рідного тата не пам'ятає, окрім його шкіряного пальто. Він стає рідним батьком для Вані — турботливим, люблячим, яким уже не міг бути для своїх дітей. Звичайна людина — це, мабуть, занадто спрощено сказано про героя твору, точніше було б зазначити — повноцінна людина, для якої життя — це внутрішня гармонія, що заснована на правдивих, чистих і світлих життєвих принципах. Соколов ніколи не принизився до пристосуванства, це суперечило його натурі, однак як самодостатня особистість він мав чуле й добре серце, і це не додавало полегкості, бо він пройшов усі жахи війни. Але й після пережитого не почуєш від нього нарікань, тільки «… серце вже не в грудях, а в горлянці б'ється, і важко стає дихати». Михайло Шолохов порушив проблему тисяч людей — малих і дорослих, — які стали сиротами після війни, втративши своїх близьких і рідних. Головна думка твору формується впродовж знайомства з головним героєм — люди мають допомагати один одному в будь-якій біді, що буває на життєвому шляху, саме в цьому — справжній сенс життя.

 

 

 

Похожие статьи:

Учебный зал → СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДЛЯ КРОСВОРДИСТА. Кв - Са

Учебный зал → СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДЛЯ КРОСВОРДИСТА. Са - Я

Учебный зал → УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ СЛОВНИК.

Учебный зал → СОЧИНЕНИЯ по роману Лермонтова "Герой нашего времени"

Учебный зал → СЛОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДЛЯ КРОСВОРДИСТА. А - Кв