Шкільні твори. Лермонтов, "Герой нашого часу"

Печорін — герой свого часу.Шкільний твір             Роман "Герой нашого часу" — вершина творчості Лермонтова. Робота над цим твором (сучасники називали його збірником повістей) продовжувалася з 1837 по 1840 рік. У 1841 році друге видання було доповнене передмовою. У ній автор відповідав своїм критикам, які стверджували, що Печорін — порочне явище, нетипове для російського життя, наклеп на молодь Росії. Образ Печоріна — одне з найбільших художніх відкриттів російської літератури… На думку Лермонтова, "це портрет, складений з пороків усього нашого покоління в повному їх розвитку".      Печорін — герой перехідного часу, представник дворянської молоді, що вступила в життя після розгрому декабристів. Він обдарована та глибока людина, змушена жити в похмурі роки миколаївської реакції. У молодості Печорін ганявся за світськими розвагами, пересичившись ними, намагався зайнятися наукою, але "науки теж набридли", і його охопила нудьга. Розчарованість у житті, відсутність високих суспільних ідеалів — риса багатьох мислячих людей того часу.      Печорін приходить до усвідомлення своєї нікчемності, непотрібності. От його судження про самого себе: "Моє життя було тільки ланцюгом смутних і невдалих протиріч серцю або розуму"; "Я давно вже живу не серцем, а головою"; "У мені душа зіпсована світом".      Понад усе на світі Печорін цінує свою волю, можливість робити все, що йому хочеться, не приносячи нікому ні користі, ані завдаючи шкоди. І тільки наприкінці життя він розуміє, чим обернулася для нього ця воля. Наприкінці роману ми бачимо його зовсім самотнього, без друзів (згадаємо його холодну зустріч з Максимом Максимичем), без коханої.      Печорін — скептик. Безпристрасність бореться в ньому з почуттям, розум із серцем (оце вже точно "розум із серцем не в ладу"!) "Я іноді відчуваю презирство до себе… чи не я нехтую іншими?"; "У мене нещасливий характер… якщо я роблю нещасливими інших, то і сам не менш нещасливий", — говорить він про себе. Дійсно, Печорін — причина нещасть багатьох людей. Гине Бела, застрелений на дуелі Грушницький, з вини Печоріна зруйнований побут "мирних контрабандистів", розбиті серця Віри і княжни Мері. Печорін визнає, що в ньому живуть дві людини: одна щось робить, інша це судить. Але чи потрібно так суворо судити Печоріна? Адже він до останньої хвилини вірив у шляхетність Грушницького, у той час як той із друзями спокійно готувався убити його на дуелі. Печорін, безумовно, винний у смерті Бели, але лише побічно. При цьому він сам глибоко страждає, хоча і ховає свої почуття під маскою байдужості. Щодо Мері, то любов до Печоріна розбудила душу світської панночки, адже любов — не тільки радість, але і (найчастіше) страждання! Так що не такий уже він і "лиходій", Григорій Олександрович Печорін.      Так, нам зовсім очевидні недоліки героя Лермонтова, його егоїзм, байдужість. Але доля Печоріна чомусь хвилює нас. Ми співчуваємо його словам: "Навіщо я жив? З якою метою я народився?.. А, напевне, вона існувала, і, напевне, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі сили неосяжні". Для високого призначення Печоріна час ще не прийшов: час декабристів уже минув, епоха демократів ще не настала.      Лермонтов зробив образ Печоріна збірним для свого покоління, наділивши його рисами, типовими не тільки для свого часу, але і для самого себе. Одним із перших, хто усвідомив непроминуще значення лермонтовського роману, був В. Г. Бєлінський. "Ось книга, якій судилося ніколи не зістарітися… — писав він. — Ця стара книга завжди буде нова".  Печорін як «герой нашого часу» в романі Михайла ЛєрмонтоваШкільний твірВ основу психологічного портрета Печоріна Лєрмонтовим покладена «теорія пристрастей, коли душевні сили, якщо не знайдуть позитивного виходу, псують хорошу природу людини. Герой викликає в читача бажання замислитися над проблемою: що таке людина, що рухає нею, чи може вона відповідати 351 вчинки, а чи може діяти якось інакше. За словами Лєрмонтова, Печорін — портрет, «який малювався з хиб цілого покоління, якому довелося жити в умовах «жорстокого століття». Письменник багато уваги приділяє людським пристрастям. Помічає, що людина добра і зла, заздрісна і великодушна. Печорін — ніби людина без серця, але сльози його щирі. Він здійснює погані вчинки тому, що від нього їх чекають. Він убиває людину, але перед цим пропонує їй мирову. Він особа виняткова, Життя його важче й важче. Зло його тягне до себе, хоча він був народжений для добра, любові, порядності. У світогляді Печоріна переважає воля до влади, яка руйнує особистість. Захоплення злом — це хвороба століття, так вважав сам пибьменник. Печорін має в собі риси органічно розвиненого покоління, він жертва свого важкого часу. Характер героя, як і його епоха, складний і суперечливий. Його байдужість до людей, нездатність до справжнього кохання, дружби, індивідуалізм і егоїзм створюють портрет особистостей в умовах жорстокого негармонійного життя. Небажання спілкуватися з людьми привело Печоріна спочатку до самотності, а потім зробило його «зайвою» людиною у суспільстві, а по тому породило в ньому індивідуалізм та егоїзм. Бажання втекти від людей спустошує навіть Незвичайну особистість. Лєрмонтов малює поступове утрачання Печоріним найкращих рис його характеру. В повісті «Тамань» він зацікавлений навколишніми подіями, в ньому ще нема розладу із самим собою. В повісті «Княжна Мері» він вже грає життям людей, але це не приносить йому ні втіхи, ні щастя. Слово «нудьга» все частіше з'являється на сторінках йога щоденника. Життя героя стає дедалі пустішим, і в повісті «Максим Максимович» ми бачимо людину, яка тільки нагадує Печоріна. Це людина недружелюбгіа, байдужа до всього і до всіх, безнадійна. Навіть зовнішність його змінилася. Роман «Герой нашого часу» відповідав на питання: хто винний в тому, що молоді люди 30-х років XIX століття, сильні і розумні, стали моральними каліками, нікому не потрібними. Лєрмонтов стверджує: винне суспільство, соціальні умови, в яких виховувався і жив герой. Трагічність долі особистості в тому, що гинуть кращі людські прагнення, спотворюються почуття, стосунки між людьми в «жорстокий вік».  Образ Печоріна у романі Михайла Лермонтова "Герой нашого часу"Шкільний твір Герой роману — людина сильної волі, відважна, яка не відвертається від небезпеки, а навпаки, іде назустріч бурям та тривогам, щоб знайти собі діло і заповнити неосяжну порожнечу свого духу, хоча б і діяльністю без певної мети. Його байдужість та іронія — більшою мірою світська звичка, ніж риса характеру. "Нема у світі людини, — каже він, — над якою минуле дістало б таку владу, як наді мною. Усяке нагадування про печаль або радість, що я пережив у минулому, болюче вдаряє в мою душу та витягує з неї ті самі звуки… Я безглуздо створений! Нічого не забуваю — нічого!" Коли Грушницький закохується у "княжну Мері", Печорін каже: "Я внутрішньо реготав і навіть два рази посміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. Певно, що він закохався тому, що став більш довірливим, у нього навіть з'явився срібний перстень з чорнотою, тутешньої роботи… Я почав його розглядати, і що ж?.. Дрібними буквами ім'я Мері було вирізьблене на внутрішньому боці, і поруч — число того дня, коли вона підняла відому склянку. Я приховав своє відкриття, я не хочу вимагати від нього зізнань; я хочу, щоб він обрав мене своїм повіреним, — і саме тут я буду насолоджуватися".Герцен писав про своє покоління, до якого належав і Печорін, наступне: "… Усі ми більш чи менш Онегіни, якщо тільки не воліємо бути чиновниками або поміщиками… Ми займаємося усім: музикою, філософією, любов'ю, військовим мистецтвом, містицизмом, аби тільки розважитися, щоб забути про пригнічуючу нас велику порожнечу".Печорін не займається музикою та містицизмом. У нього діюча душа, яка потребує живого, постійного руху, волі, енергетичного прояву життя — він воліє підставляти лоба чеченським кулям, шукає забуття у коханні, ризикованих пригодах, подорожах.У ньому дійсно щось від "старшого брата" — Онегіна і це робить його стан особливо трагічним. Онегін міг ще міркувати про Адама Сміта, дивувати оточуюче барство своїми ліберальними новопоходженнями, для нього був відкритий шлях до декабристів, ідеали притягували можливістю реалізації. У Печоріні ніщо не видає присутності суспільних інтересів. Лермонтов не дає своєму герою думати про політику. Два-три натяки і все. Проте дух скептицизму, недовіри, заперечення, притаманний внутрішньому складу Печоріна, у жорсткій холодності його нещадних афоризмів, у самому його зануренні у "приватне життя", говорить саме за себе. Тяжкий дух скептицизму володіє його мріями. Недаремно Печорін каже про те, що йому не властивий "запал благородних намірів", що він не здатен "на великі жертви заради блага людства", що він звик "сумніватися в усьому".Все це свідчить про трагічну долю того покоління, в якому Печорін — герой свого часу, хоча критика заперечила реальні риси свого часу, відкинула об'єктивне судження Лермонтова про тогочасне суспільство.Печорін не прислухається до голосу свого серця і не вважає за потрібне йти за ним. Він син свого часу і живе переважно розумом. Якби у його свідомості перемогла думка, що змогла б визнати правомірність та необхідність служіння суспільному добру, гуманістичним ідеалам, то вона б визволила його від тяжких моральних проблем індивідуалізму, у полоні яких він знаходився. І хоча шлях, який він обрав, не приніс йому щастя, він все ж залишається вірним йому. Голос серця, голос людської потреби у коханні, доброзичливість, справедливість, щастя віддавати себе іншим не встигли ще прийти у свідомість Печоріна і сказати йому, що цей шлях і є справжнім для людини. Істина залишилась для нього нерозкритою.Проте будь-яке життя, що є пошуком істини, завжди належатиме духовному досвіду людства. Так і життя героя роману М. Ю. Лермонтова.  Розкриття характеру Печоріна через композицію роману ("Герой нашого часу" М. Ю. Лермонтова)Шкільний твір      "Герой нашого часу" — одна з перших спроб створення в російській літературі психологічного реалістичного роману. Основна задача, що стояла перед М. Ю. Лєрмонтовим при створенні цього роману — намалювати образ свого сучасника, "яким він його розуміє і… часто зустрічав". Людина ця мисляча, талановита, але вона не вміє знайти гідне застосування своїм "неосяжним силам". Лермонтов не просто показує героя, він пояснює й обґрунтовує його характер умовами того життя, що веде Печорін. Для цього автор порушує хронологію оповідання. Роман складається з п'яти частин, дія в яких відбувається в різні часи, у різних місцях. Змінюються дійові особи, змінюються персонажі, від імені яких ведеться розповідь. За допомогою цього творчого прийому авторові вдається дати різнобічну характеристику своєму головному героєві. В. Г. Бєлінський назвав таку композицію роману "п'ятьма картинами, вставленими в одну раму".      Глави в романі розташовані не послідовно за часом, а за внутрішньою логікою, якої дотримується автор. Вони повинні були б випливати в такому порядку: "Тамань", "Князівна Мері", "Фаталіст", "Бела", "Максим Максимич", "Передмова до журналу".      Прагнучи розкрити внутрішній світ героя, автор відмовляється від поступового порядку викладу. Сюжет роману порушує хронологічний хід подій. Повісті розташовані таким чином: "Бела", "Максим Максимич", "Тамань", "Князівна Мері", "Фаталіст". Така побудова роману дозволяє поступово знайомити читача з героєм, з його внутрішнім світом.      У "Белі" ми бачимо Печоріна очима Максима Максимича, старого офіцера. Це досить поверхневий опис характеру героя: "Гарний був хлопець… тільки трішки дивний. Адже, наприклад, у дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, втомляться — а йому нічого. А іншим разом сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що застудився; віконницею стукне, він здригнеться і сполотніє; а при мені ходив на кабана один на один..."      У наступній главі, "Максим Максимич", ми дізнаємося, що Печорін не бажає бачити свого давнього приятеля. Мотиви цього вчинку героя здаються нам зовсім незрозумілими. Лермонтов, створюючи психологічний портрет Печоріна, відкриває над ним завісу таємничості. Потім у журналі, який був власне щоденником, Печорін пояснить багато своїх вчинків і розкриє читачам душу, яка страждає від цих вчинків не менше, ніж його жертви. "Я іноді себе зневажаю… чи не від того я зневажаю й інших?.. Я дивлюся на страждання і радощі тільки відносно себе, як на поживу, що підтримує мої душевні сили… перше моє задоволення — підкоряти моїй волі усе, що мене оточує". Печорін зізнається, що в ньому співіснують дві людини: одна робить вчинки, інша їх судить. Щастя для Печоріна — це вдоволена гордість. Свої почуття герой завжди ховає під маскою байдужості. Зайву емоційність Печорін вважає проявом слабкості, тому воліє здаватися егоїстом і негідником, ніж ліричним і мрійливим дурнем, як Грушницький. Від такої манери поведінки він часом неприємний читачам. Герой задає собі питання: чому руйнується все, до чого він доторкнувся?      Зруйновано побут "мирних контрабандистів", убито Грушницького, розбито серця Віри і князівни Мері, загинула Бела...      У "Князівні Мері" ми зустрічаємо людину, здатну на самоаналіз. Тут Печорін вже характеризує себе сам, він пояснює, як сформувалися в нього моральні вади: "… така була моя доля із самого дитинства! Усі Читали на моєму обличчі ознаки поганих рис, яких не було; але їх припускали — і вони народилися… я став потайливий… я став злопам'ятний… я зробився заздрісний… я навчився ненавидіти… я почав обманювати… я зробився моральним калікою..."      У ніч перед дуеллю Печорін запитує себе: "Навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моїй сили неосяжні..." Це розуміння свого призначення в житті за кілька годин до можливої смерті є кульмінацією не тільки повісті "Князівна Мері", але і всього роману "Герой нашого часу".      Попри все, роман завершується оптимістично. Читач дізнається про смерть Печоріна в середині роману і до кінця твору встигає позбутися неприємних відчуттів, пов'язаних із смертю головного героя. У цьому заслуга саме композиції роману.      Таким чином, порушивши хронологію подій, застосувавши вдалі композиційні засоби, Лермонтов показав характер Печоріна послідовно, відтворив його душу, що було б неможливо, якби події викладалися у історичному розвитку, і саме такий підхід дозволив авторові найвлучніше досягти своєї мети — показати читачам образ сучасної Лермонтову людини, "героя його часу".  Що приваблює в головному герої роману і що викликає осуд?   У Печоріні приваблюють насамперед його незвичайність, самобутній характер, критичний склад розуму, здатність тверезо оцінювати не тільки чужі, але і свої вчинки, сила і незалежність, здатність нічого не сприймати на віру. У нього широкий світогляд. Печорін одержав гарну освіту. Він, безсумнівно, вищий за те середовище, з яким змушений спілкуватися, тому нехтує світом, бачить його вульгарність, вузькість інтересів, лицемірство. Тому Григорій Олександрович залишається чужим у "водному суспільстві", відмовляється від маленького благополуччя заради великих, хоча і неясних цілей. Ці риси характеру приваблюють у Печоріні. Відштовхують його холодність, індивідуалізм, егоїзм, небажання шукати компроміси з іншими людьми, у яких він часто бачить лише засіб досягнення своїх цілей (його "роман" із княжною Мері). Багата натура Печоріна не знаходить свого місця, він "кипить у дії порожній", граючись чужими життями. Не тільки епоха, але і він сам винний у тому, що виявився "зайвою людиною" і несе нещастя тим, з ким зіштовхує його життя.  Тема самотньої людини у творчості М. ЛермонтоваШкільний твір  Я думал: "Жалкий человек. Чего он хочет!.. небо ясно, Под небом места много всем, Но беспрестанно и напрасно Один враждует он — зачем?" М. Ю. Лермонтов. "Валерик"   Лірика М. Ю. Лермонтова ніколи не перестане захоплювати й хвилювати читачів. Останнім часом ми все частіше звертаємося до забутої нами духовної спадщини, відкриваючи в ній нові грані, що змушують нас зовсім інакше подивитися на світ, на ті або інші явища життя. Тема самотньої людини спонукає думати про суть особистості генія, його творчості, що об'єднує нас із цією людиною. Рання смерть матері, розлука з батьком, якого йому забороняли бачити, — такі перші гіркі враження дитинства поета. Необхідно було мати великий запас душевних сил, непереможне прагнення жити, щоб не скоритися обставинам і вийти переможцем із протиборства з ними. Майже в кожного поета є вірші, що вважаються програмовими, тобто такими, в яких творець висловив своє поетичне кредо. Для розуміння суті поезії М. Ю. Лермонтова величезне значення має його знаменита "Дума". Відштовхуючись від особистих переживань, ліричний герой "Думи" переходить до широких узагальнень. Він самотній, але його хвилює і доля покоління. Поет стверджує, що людина не може існувати тільки власними інтересами, відмовляючись від громадянського обов'язку. Відомо, що більшість віршів мала багато варіантів чорнових "нотаток". Поет ніби намагається розглянути тему з різних боків, шукаючи найточніших висловів, влучніших метафор. У вірші "Гляжу на будущность с боязнью..." поет відчуває стан прозріння. Від особистих переживань він переходить до роздумів над долею суспільства. Перші рядки — це ще розповідь про особисте:   Гляжу на будущность с боязнью, Гляжу на прошлое с тоской И, как преступник перед казнью, Ищу кругом души родной...   Тепер дивіться, як розгортається рядок "Гляжу на будущность с боязнью" в трагічну думу про все покоління:   Печально я гляжу на наше поколенье: Его грядущее — иль пусто, иль темно...   Читаємо далі:   Земле я отдал дань земную Любви, надежд, добра и зла...   Читаєш, і відразу виникають у пам'яті слова:   К добру и злу постыдно равнодушы, В начале поприща ми вянем без борьби...   Якою гіркотою наповнені ці рядки! Адже не про фізичну малодушність говорить М. Лермонтов. Не співчуття, а зневагу викликають саме духовні раби. Читаємо далі:   Я в мире не оставлю брата, И тьмой и холодом объята Душа усталая моя.   Надія на своє покоління залишає поета, він вже не вірить, що воно зможе відірватися від того ґрунту, на якому існує, піднятися вище, дати світові щось прекрасне, щоб залишитися в пам'яті нащадків:   Толпой угрюмою и скоро позабытой Над миром ми пройдем без шума и следа...   Поет — один із цієї юрби, але він не хоче злитися з нею. Трагічний голос покоління звучить в унісон із самотнім голосом поета. Таким чином, тема самотності обумовлена не особистою долею М. Лермонтова. Вона відбиває стан російської суспільної думки періоду реакції. Тому-то в ліриці поета і зайняв значне місце самотній бунтар, протестант, що ворогує з "небом і землею", бореться за свободу людської особистості, передчуває власну передчасну загибель. Почуттям самотності наповнені й вірші про природу. Самотньо ростуть сосна й пальма.   На севере диком стоит одиноко На голой вершине сосна...   … Одна и грустна на утесе горючем Прекрасная пальма растет.   Вот старый утес… Одиноко Он стоит, задумался глубоко. И тихонько плачет он в пустыне.   У ліричному, глибоко схвильованому монолозі "Выхожу один я на дорогу...", написаному М. Лермонтовим незадовго до смерті, поет ще раз звертається до теми загальнолюдської, намагаючись зробити підсумок своїм власним прагненням і чеканням, накреслити мету своїх творчих пошуків:   Что же мне так больно и так трудно? Жду ль чего? Жалею ли о чем? Уж не жду от жизни ничего я, И не жаль мне прошлого ничуть; Я ищу свободы и покоя! Я б хотел забыться и заснуть!   Надії немає, залишається тільки спокій, але це не спокій досягнення, а спокій зневіреності й смерті. Той же пафос звучить й у вірші "И скучно и грустно...". Перед нами постає людина з "юрби похмурої", що живе в роки важкого лихоліття. Страшна духовна роз'єднаність з іншими людьми — прямий наслідок тих умов, у які вона потрапила з вини часу. Поет дає нам змогу бачити, наскільки далеко зайшла хвороба суспільства. Уявлення про життя як "про рівний шлях без цілі" породжує відчуття марності бажань — "что пользы напрасно и вечно желать?.." Рядок "И ненавидим мы, и любим мы случайно" логічно приводить до гіркого висновку: "На время — не стоит труда, а вечно любить невозможно". Отже, знову той самий спокій, що є ніби найкращим виходом з гіркого становища. Недарма з'являється у М. Лермонтова й образ Печоріна, що нудить життям, нехтує його й самого себе й у той же час поспішає за життям, жадібно ловить його враження. У вірші "И скучно и грустно..." і в романі "Герой нашого часу" поет, говорячи про дружбу, про вищі духовні прагнення, про сенс життя, про пристрасті, намагається досліджувати причини незадоволеності своїм призначенням у житті. Особливістю лермонтовського генія є напруженість і зосередженість думки на собі, на своєму "я", жагуча сила особистого почуття. Ми не знайдемо у М. Лермонтова тієї прямої відкритості всьому задушевному, що так зачаровує у поезії О. Пушкіна. Ці поезії — неначе болючі рани, що ніколи не заживають.

Похожие статьи:

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»

Учебный зал → СОЧИНЕНИЯ по роману Лермонтова "Герой нашего времени"

Учебный зал → АВТОРЫ И ГЕРОИ. РУССКАЯ ЛИТЕРАТУРА. Шпаргалка, сочинения

Учебный зал → СОЧИНЕНИЯ по поэме Лермонтова «МЦЫРИ»

Учебный зал → ТВОРИ за романом П. Загребельного «Роксолана» та повістю О. Назарука «Роксолана»