ШКІЛЬНІ ТВОРИ за творчістю Т. Г. Шевченка

 

"Заповіт" Тараса Шевченка. Чи виконуємо ми його?

 

Зі свого власного, нехай поки що незначного життєвого досвіду я зрозумів, що всі люди справді дуже різні. І це не банальна фраза, а правда життя. Кожна людина прагне різного, має свої заповітні мрії, таємні сподівання та бажання. І не так вже легко розібратися в них комусь сторонньому, майже неможливо збагнути людську душу. Часом — навіть свою. Ще складніше з людьми творчими, бо люди з мистецьким талантом, з природним обдаруванням ніби стоять осторонь від загалу, вони не схожі на інших. Свої думки вони висловлюють у своїх творах.

 

Тарас Шевченко — геніальний поет, який підніс українську літературу на новий рівень, його творчість неможливо переоцінити. Нам ніколи не збагнути всієї духовної величі цієї геніальної людини, тільки з його творів ми можемо дізнатися про його внутрішній світ, сподівання та прагнення.

 

Однією з вершинних поезій Т. Шевченка є його "Заповіт" — прекрасний емоційний твір, в якому поет виклав свій заповіт нащадкам, тобто і нам з вами. Про що ж він мріяв? Я ще дужче захоплююсь силою духу та красою душі Тараса Шевченка, коли розумію, що більше за власну долю йому боліла доля Батьківщини, така позиція варта того, щоб назвати його національним поетом-проро-ком. Як ми бачимо із "Заповіту", понад усе Шевченко хотів бачити свою країну вільною та незалежною, хотів добробуту і щастя своїм нащадкам, прагнув бачити Україну рівною серед інших світових держав.

 

І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано "Заповіт", варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у "небесній канцелярії" складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу "національність". Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є "обов'язковою для заповнення", але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час… Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.

 

Але я з надією спостерігаю за тим, як останніми роками ситуація поступово виправляється: дедалі частіше ми чуємо українську на вулицях східних міст, розвивається наше мистецтво і спорт, вони безперечно здобувають визнання і в світі.

 

Наразі кожен свідомий українець розуміє, що є багато проблем, які тільки належить вирішувати, ми маємо пришвидшити розвиток нашої країни і спрямувати його в необхідному напрямку. А у виборі напряму руху, напряму розвитку нам, безумовно, допомагають твори рідної літератури, а серед них і полум'яний та емоційний, сповнений болю та віри у майбутнє "Заповіт" генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

 

 

Твір за поемою Т. Г. Шевченка "Катерина"

 

    "Не слухала Катерина ні батька, ні неньки".

      Коли читаєш твори Шевченка, починаєш розуміти, яким згустком болю була для поета жіноча доля. Він, здається, зібрав у своєму серці воєдино всі страждання поневолених і скривджених жінок, їх відчай, надії, прагнення. Зібрав, щоб схвильовано розповісти про них цілому світові.

      Одним з перших жіночих образів у Т. Шевченка стала Катерина з однойменної поеми, прообразом якої була кохана поета Оксана Коваленко.

      У літературі до часу написання "Катерини" було багато творів на тему зведення простої дівчини паном-спокусником. Та Шевченко висвітлив цю трагедію відразу у декількох планах: моральному, соціальному і національному. І все це подав нам, наче випестував дитину, вклавши у свою розповідь увесь біль за власне нездійсненне кохання. Принаймні мені так здалося.

      Катерина була не першою і не останньою серед сотень таких же дівчат, що, покохавши, замість щастя вже з першої хвилини зустріли лише сором та осуд від громади. Ми бачимо, що віра у щирість почуттів коханого, прагнення до щастя і переконаність, що любов не може бути гріхом, поступово призводять дівчину до трагедії. І ця трагедія полягає не в покаранні за те, що "не слухала Катерина ні батька, ні неньки", і не в тому, що, як твердять деякі сучасні літературознавці, Катерина віддала себе "москалю", знехтувавши українським парубком. Гадаю, що трагедія нашої Катерини — у знівеченні саме душі, а не тіла:

                        А за віщо, Боже милий!

                        За шо світом нудить?

                        Що зробила вона людям,

                        Чого хочуть люде?

                        Щоб плакала! Серце моє!

      Тіло можна вилікувати, а розтоптану душу вже не воскресиш...

      Здається, повчальний приклад подано, тему вичерпано. Та Шевченко, мабуть, не був би геніальним письменником-психологом, якби цим і обмежився. Мене особисто вразив образ Катерини-матері, яку піднесли із сміття, куди її втоптали злі язики, два крила: віра у кохання і материнська свята любов до сина. Розуміючи, що для Івана вона загублена назавжди, Катерина заклинає його:

                        Покинь мене, забудь мене,

                        Та не кидай сина.

      Може, слушно поставити питання: "Чому ж тоді вона покинула немовля напризволяще, а сама наклала на себе руки?" Думаю, тут сплелося все: і крах сподівань, і зневіра у майбутньому, і відчай, і, може, огида до свого становища, і сором, і навіть ненависть до власного минулого. Чи могла Катерина з такою зламаною душею жити далі, ростити у щасті сина, наставляти його на краще? Мабуть, тому підсвідомо дівчина вибрала смерть, віддавши їй перевагу перед жит-тям-пеклом.

      Але я все ж таки здебільшого погоджуюся з думкою, що в основі дівочої трагедії було нехтування батьківськими застереженнями, бо батьки ніколи не бажають дитині поганого, намагаються завжди захистити її від біди. Вони керуються досвідом, батьківським передчуттям. Катерині порадитись би з ними, прислухатися, а вже потім вирішувати свою долю і, як потім сталося, долю ще однієї людини — сина!

      Тим-то й безцінна поема "Катерина", що вона вчить багато чому: честі, гідності, розсудливості, шануванню дорослих, старших за віком, почуттю відповідальності за життя близьких людей.

 

 

Твір за поемою Т. Шевченка "Гайдамаки"

 

Найбільшою історичною поемою Т. Шевченка є поема "Гайдамаки", яка побачила світ 1841 року. В її основу покладено криваві події гайдамаччини 1768 року. Про них поетові багато розповідав дід Іван і це історичне минуле часто відгукувалося болем у його серці:

 

 

 

 

Сини мої, гайдамаки!

 

Світ широкий, воля —

 

Ідіть, сини, погуляйте,

 

Пошукайте долі.

 

 

 

Розпочинає Шевченко поему ліричним прологом, в якому вказує на передумови гайдамацького руху. Основну причину гайдамаччини поет бачить у свавіллі польської шляхти. Далі за прологом іде розповідь про ті історичні події, що складаються з одинадцяти пісень.

 

Герой поеми Ярема Галайда служить у жида Лейби, де виконує чорнову роботу і терпить приниження:

 

 

 

Сирота Ярема, сирота убогий:

 

Ні сестри, ні брата, нікого нема!

 

Попихай жидівський, виріс у порогу;

 

А не клене долі, людей не займа.

 

 

 

На початку поеми Ярема, тихий і покірний слуга, ще не знає, на що здатна доведена до відчаю людина і який нескорений духовний потенціал криється у її серці:

 

 

 

Ярема гнувся, бо не знав,

 

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

 

Що неба достане, коли полетить.

 

 

 

Єдине, що зігріває серце сироти на початку поеми, — його кохання до Оксани — титарівни з Вільшани. Дівчина теж любить бідного юнака. У третій пісні ("Конфедерати") поет розповідає про гуляння конфедератів. Нагодилися вони п'яні з криком і співами до Лейби, б'ють його, змушують танцювати, хреститися і вимагають віддати гроші. Хитрий жид, щоб не розлучатися зі своїми "кревними", веде конфедератів до багатого титаря у Вільшану. Там вони вбивають титаря, а зомлілу Оксану забирають із собою:

 

 

 

Ляхи пропали; нежива

 

Пропала з ними і Оксана.

 

Собаки де-де по Вільшаній

 

Загавкають та й замовчать.

 

 

 

А тим часом Ярема йде до гайдамаків, де, як він вірить, "золото і долю добуде", бо "виріжуть гайдамаки ляхів в Україні". Тоді й запанує Ярема, якщо, звичайно, не загине. Посвятивши ножі, гайдамаки під проводом Ґонти й Залізняка розпочали в день Маковія "червоний бенкет". Між ними лютує Ярема, адже йому є за кого помститися:

 

 

 

"Чом я вчора, поки не знав,

 

Вчора не загинув!

 

А сьогодні, коли й умру,

 

З домовини встану

 

Ляхів мучить. Серце моє!

 

Оксано! Оксано!

 

Де ти?"

 

 

 

Та сироті поталанило: Ярема знайшов Оксану в Лебедині, в монастирі і повінчався з нею, а сам знову поспішив до загону Залізняка. Ця сюжетна лінія Яреми та Оксани, на мою думку, приносить трохи світла і тепла в понурі, грізні та криваві картини жахливих протистоянь. Щоб показати драматизм тих історичних подій, Шевченко нічого не прикрашає, не замовчує, не приховує кривавих моментів (як скажімо, вбивство Гонтою дітей). У цій трагічній безвиході ідилічна і чиста любов Яреми та Оксани дає надію, що недаремно проливаються ріки крові:

 

 

 

Минають дні, минає літо,

 

А Україна, знай, горить;

 

По селах голі плачуть діти —

 

Батьків Немає.

 

 

 

Суцільною руїною стояла Україна після придушення гайдамаччини. Зруйнована була Запорозька Січ, розбрелися бунтівні сини України по чужих краях, немало їх було поховано у високих могилах:

 

 

 

З того часу в Україні

 

Жито зеленіє;

 

Не чуть плачу, ні гармати,

 

Тілько вітер віє,

 

Нагинає верби в гаї,

 

В тирсу на полі.

 

Все замовкло. Нехай мовчить:

 

Така Божа воля.

 

 

 

Насправді не все мовчало. Могутній голос Шевченка розбудив пам'ять і приспану волю. Розбудив гідність поневоленого народу.

 

 

"Слава тобі, Гамаліє… на всю Україну..." (за твором Т. Шевченка "Гамалія")

 

В одній із давніх українських пісень із сумом розповідається про турецько-татарські набіги XVI століття, що кривавили живе тіло України.

 

 

 

Зажурилась Україна, бо нічим прожити,

 

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.

 

Ой, маленьких витоптала, великих забрала,

 

Назад руки постягала, під хана погнала.

 

 

 

Десятки тисяч українців потрапляли в полон. У Каффі їх продавали у рабство. Навіть торговці дивувалися, дивлячись, як ординці приганяли ясир, і запитували, чи є ще люди на Україні.

 

Постійні набіги знесилювали Україну, але і загарбники змушені були бути завжди насторожі, адже на захист рідної землі ставали наймужніші і найвідданіші лицарі — козаки. Не раз відважні запорожці відбивали ясир, завдавали нищівного удару ворогові навіть у турецькій столиці.

 

Історичних свідчень про отамана Гамалію немає, але народна пам'ять зберегла це ім'я у легендах і піснях. Тарас Шевченко настільки захопився образом козацького ватажка, що написав поему "Гамалія" і намалював чудову картину, на якій зобразив розбурхане море, а серед страшенних хвиль — невеликий човен з козаками. На кормі в яскравому одязі стоїть отаман Гамалія. Його постать виражає силу, яку не можна скорити. Козаки міцно тримають весла, і човен, стрімко розсікаючи водяні гори, наполегливо пробивається вперед.

 

Таким само мужнім, сильним, вольовим постає перед нами Гамалія і в поемі. Шевченко починає твір піснею-плачем невільників. Від того козацького плачу "Босфор аж затрясся" і послав хвилю "у синєє море". Море передало "Босфорову мову" Лиману а "Лиман Дніпрові". Та журба-мова докотилася до Лугу й Хортиці. Не витримали хоробрі запорожці, кинулися визволяти братів із неволі. Не злякали їх гори-хвилі Босфору, гармати Скутари, лють яничар. Першим серед звитяжців виступив отаман. Він розбив хурдигу (тюрму), зламав кайдани, випустив бранців на волю. Але Гамалія не задовольняється тільки цим. Він готовий розплатитися з ворогом у його лігві за сльози матерів, за страждання народу. "Неначе птахи чорні в гаї, козацтво сміливо літає" серед вогню в Скутарі, передмісті Царгорода, де був палац султана, багато мечетей, базари і склади. Козаки зруйнували мури, забрали срібло-золото, "люльки з пожару закурили" і разом з визволеними побратимами попливли морем додому. Вони співають про свого отамана Гамалію, прославляють його сміливість, завзятість, рішучість у боротьбі з ворогом. На останньому байдаку пливе Гамалія, який немов орел, стереже своїх орлят. Але перелякана Візантія не сміє простягати свої довгі руки до славних козаків, адже серед захисників українського народу завжди знайдеться лицар, який об'єднає запорожців і зуміє відплатити ворогові.

 

Гамалія — козацький отаман з легенди. Його ім'я згадується тільки в народних піснях та переказах, але завдяки генію Тараса Григоровича Шевченка цей герой посів почесне місце серед борців за волю України. Не раз відважні запорожці вирушали в походи проти турків і татар, на легеньких байдаках перепливали Чорне море, визволяли братів-невольників. В образі Гамалії Шевченко показав лицарську відвагу, мужність, силу всього українського козацтва.

 

 

«Заповіт» Т. Шевченка — патріотичний гімн

 

«Заповіт» Тараса Шевченка є програмним твором автора, бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

 

 

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте «причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30—40-х роках...»

 

 

Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим па могилі, серед широкого українського степу. Він хоче:

 

 

Щоб лани широкополі,

 

І Дніпро, і кручі

 

Було видно, було чути,

 

Як реве ревучий.

 

 

Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного «реве Дніпро» використовує тавтологію «реве ревучий», щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання:

 

 

Поховайте та вставайте,

 

Кайдани порвіте

 

І вражою злою кров'ю

 

Волю окропіте.

 

 

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов'язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім'ю народів поет називає великою і вільною. У «Заповіті» звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше — віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро «… понесе з України у синєє море кров ворожу».

 

 

Мріє Т. Шевченко, як і О. Пушкін у поезії «Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний...», прийняти шану від майбутніх поколінь. Він пише:

 

 

І мене в сім'ї великій,

 

В сім'ї вольній, новій,

 

Не забудьте пом'янути

 

Незлим, тихим словом.

 

 

У поезії «Заповіт» відчувається сила народу, віра в його безсмертя, впевненість у неминучій перемозі. Т. Шевченко не тільки висловлює мрію про майбутнє, а й прагне уявити його собі, закликає до революційної боротьби.

 

 

«Сон» Т. Шевченка — перша в українській літературі політична поема

 

Коли на вирокові, який винесли Т. Шевченку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, цар написав «Із забороною писати й малювати», це означало, що саме протицарські поезії насамперед були причиною найсуворішого (порівняно з іншими членами товариства) покарання поета. Адже саме на зборах братства читав Шевченко свої твори антиімперського спрямування. Одним із таких творів була поема «Сон», написана 1844 р.

 

Назвавши свою поему «комедією», Шевченко, очевидно, мав на увазі, по-перше, сатиричне відображення дійсності у своєму творі, а по-друге, те, що у ньому, як у «Божественній комедії» Данте, йтиметься про пекло — тільки не небесне, а земне. Шевченко добре знав твори цього видатного італійського поета-гуманіста (1265—1321), який від 1302 р. до смерті був політичним вигнанцем. У листі до А.Толстої Т. Шевченко писав: «Данте Аліг'єрі був тільки вигнаний з батьківщини, але йому не забороняли писати, а я був нещасніший флорентійського вигнанця».

 

Обравши своєрідну структуру твору, що складається зі вступної частини і трьох картин сну, в яких автор «пролітає» над Україною, Сибіром і Петербургом, Шевченко намагався всебічно змалювати суспільно-політичне життя миколаївської Росії першої половини XIX ст. Як свідчить епіграф, поет поставив перед собою завдання розкрити людям істину, сказати правду про державу зла і насильства.

 

На початку першої частини твору автор змальовує прекрасну картину української природи (співа «соловейко в темнім гаї», «тихесенько вітер віє», «степи, лани мріють», «сади рясні»), але різким контрастом цьому виступають картини жахливого становища народу, про які згадує Шевченко, називаючи Україну «безталанною вдовою». Суворими фарбами змальовує поет картини знущання панства над селянами. У цьому раї «латану свитину з каліки знімають», беззахисну вдову розпинають за те, що не сплачує податку, а єдиного сина, всупереч закону, віддають у солдати. Найжахливіша картина — опухла дитина, яка вмирає під тином, тоді як мати на панщині. Ще один прояв деспотизму і несправедливості — покритка з байстрям. Змальовуючи ці картини, поет не залишається пасивним спостерігачем. Страждаючи разом зі своїм народом, Шевченко запитує: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» В цьому запитанні і біль душі поета, і грізна пересторога, і заклик до боротьби за свободу.

 

Стомлена душа поета потребує відпочинку. І тому він прагне знайти країну, де земля «не полита сльозьми, кров'ю». Пошуки такої землі в другій картині сну приводять його у далекий Сибір, але^й там перед очима постають не менш жахливі картини стражденного існування каторжників, серед яких «в кайдани убраний», «штемпом увінчаний» «цар волі», тобто політичний в'язень, борець проти насильства і зла, за волю і свободу знедолених.

 

Поет з надією звертається до нього із запитанням, чи подбав він про те, щоб передати ідеї визвольної боротьби прийдешнім поколінням:

 

 

 

А де ж твої думи, рожевії квіти.

 

 

Доглядані. смілі, викохані діти?

 

 

Кому ти їх, друже, кому передав?

 

 

Чи, може, навіки в серці поховав?

 

 

О не ховай, брате! розсип їх, розкидай!

 

 

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

 

 

 

Вражаюче змальовано життя царського двору та вельможного панства в Петербурзі (III картина сну). У столиці відбувається парад, і перед нами з'являються цар і цариця:

 

 

… аж ось і сам,

 

Високий, сердитий,

 

Виступає, обок його

 

Цариця небога,

 

Мов опеньок засушений.

 

Тонка, довгонога,

 

Та ще на лихо, сердешне,

 

Хита головою…

 

 

Поет не шкодує сатиричних фарб, зображуючи підданих царя в палаці. Змальовуючи їхні портрети, він використовує порівняння («мов кабани годовані») й епітети («пикаті», «пузаті»). Шевченко розуміє і їхню внутрішню суть: вони «блюдолизи», кар'єристи, бо «товпляться, щоб ближче стати коло самих». Скільки сарказму в Шевченкових словах, які передають бажання придворних: «Може, дулю дати благоволять». Перед читачем постає картина царського мордобиття, яка є кульмінацією сатиричної поеми. Бити починає цар, а продовжують вельможі від найвищих рангів до найнижчих.

 

Серед прибічників царя зустрічає поет і «землячка» — колишнього українця, який вибився в росіяни і в панство. Це символ переродженця, манкурта, який викликає огиду і співчуття.

 

Поет підводить читача до висновку, що не може бути порядку в державі, якщо керують нею такі нікчемні юди. Згадуючи історичне минуле, Шевченко звертає вагу на те, яку роль відіграли російські царі у долі українського народу. Відомий пам'ятник не викликає у нього захоплення. Петро І, за словами поета, «розпинав нашу Україну», а цариця Катерина «доконала вдову-сиротину». Тим самим поет нагадує, що ці царі зруйнували Запорізьку Січ, запровадили кріпацтво. Вони знищили сотні тисяч українців на будівництві Петербурга. За все це поет називає Петра І «катом», «людоїдом», «проклятим», «поганим».

 

Т. Шевченко у своєму творі не лише зображує карний деспотизму, а й замислюється над тим, як можна змінити жорстокий і несправедливий лад. В останній частині поеми виникає гротескна, фантастична картина перетворення ведмедя у жалюгідне кошеня, хижак перетворюється на «ведмедика»:

 

 

Де ж ділася

 

Медвежа натура?

 

Мов кошеня, такий чудний.

 

 

Цар здається сильним доти, доки у нього є вірнопіддані. Без них самодержавець виявляється безсилим і безпорадним. Тобто деспотизм є породженням самодержавно-кріпосницького ладу, проти якого треба боротись.

 

Характерною ознакою поеми є багатство народної сатири: казки, прислів'я, дотепні анекдоти («Цар цвенькає, а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться»).

 

Складовою частиною сатиричних засобів поеми є іронія (наприклад, у вступі іронічне «у всякого своя доля», «тихий та тверезий»).

 

Висміюючи світ насильства і зла, автор часто вдається до гострої, злої насмішки. Тому іронія і сатира у поемі переростають у сарказм (згадаємо картину царського мордобиття). Для зображення царя використовується алегорична форма (перетворення страшного хижака у безсиле і смішне кошеня), що допомагає у створенні сатиричного символу оманливості царської могутності.

 

У творі немає основних ознак драматичного жанру (діалоги, ремарки, авторський голос). Натомість тут бачимо елементи епосу (переказ сну) та лірики (сон передається від імені ліричного героя). Отже, за основними ознаками жанру — це ліро-епічний твір, а саме: поема. Якщо ж узяти до уваги соціально-політичну направленість твору (викриття суспільного ладу Російської імперії), то маємо зразок політичної сатири.

 

Звідси й загальноприйняте визначення жанру шевченківського твору як політичної поеми — першої в українській літературі.

 

 

Ідея незнищенності справжнього кохання, краси, вірності в баладі Шевченка "Тополя"

     

      Що таке кохання і що таке справжнє кохання? А що таке закоханість? Спробуємо відповісти на ці питання, спираючись на баладу Т. Г. Шевченка "Тополя". Нагадаємо її короткий зміст: дівчина покохала козака, якийсь час з ним зустрічалася. Далі він її залишив, обіцяв повернутися. Минуло кілька років, а дівчина все чекає. Мати збирається її видавати за іншого. Дівчина йде до ворожки, та дає їй зілля. Дівчина випиває його і обертається на тополю. Спробуємо знайти в цьому нехитрому сюжеті кохання, красу і вірність.

      Почнемо спочатку. Дівчина зустрічається з козаченьком. Ось як це показує Шевченко:

                        Стануть собі, обіймуться -

                        Співа соловейко;

                        Послухають, розійдуться, -

                        Обоє раденькі...

      Для дівчини це перші почуття, перший досвід у коханні. Тому вона віддає коханому усе серце, усю довіру, для неї її милий — ідеал. Дівчина ще не знає (на власному досвіді), що кохання буває гірким, що бувають зради та розчарування.

      Минає час радощів і приходить час смутку. Коханий поїхав геть. Що б мала зробити звичайна дівчина за нашою, сучасною, логікою?

      Поплакала б кілька днів чи тиждень і знайшла б собі іншого. Але в героїні балади все не так. Життя втрачає для неї сенс. Навіть батьки не відіграють в її житті таку роль, як раніше. ("Без милого батько, мати — / Як чужії люди"). Далі — гірше:

                        Минув і рік, минув другий -

                        Козака немає;

                        Сохне вона як квіточка...

      Для дівчини життя без милого стає тягарем. Проте вона ладна чекати на нього все життя. Але тут втручається мати. Вона хоче віддати доньку за заможного літнього чоловіка. І тоді дівчина зважується на ризик. Вона йде до ворожки, розповідає про свою недолю, плаче, говорить, що накладе на себе руки. За цих обставин ворожка дає зілля, яке може допомогти в нелегкій справі. Якщо козак живий, то він неодмінно повернеться, якщо ні — то краше не знати, що буде. Закохана має останній шанс побачити свого милого і зважується прийняти зілля. Але козак не повернувся — і дівчина стала тополею. Одразу виникає питання: чому саме тополя? Відповідь можна знайти у зовнішній схожості дівчини з цим деревом: висока, тоненька, струнка. Тополя саме цим вирізняється серед інших дерев. Так само ці характеристики вважаються ознаками дівочої краси.

      Якщо шукати причини трагічної долі головної героїні, то їх принаймні дві. Перша — це тогочасні традиції: дівчина має любити у своєму житті лише одного чоловіка; батьки можуть втручатися у життя дітей, вибираючи за них наречену чи нареченого. Друга причина — це кохання. Наскільки воно справжнє, ми не можемо напевно сказати, адже це вигадана героїня. Але я вважаю, що тут є одна ознака справжності і щирості кохання — це момент перетворення дівчини у тополю. Згадаймо, як починається балада:

                        По діброві вітер віє,

                        Гуляє по полю,

                        Край дороги гне тополю

                        До самого долу.

      Уявіть, десь в полі стоїть самотня тополя. Минають роки, а вона все стоїть. Ми знаємо, що це дівчина чекає на свого коханого. Вже минуло багато часу, а вона все ще чекає. Головною ознакою справжнього кохання є довготривалість почуття. У баладі саме так і сталося. Ця тополя, як символ кохання, буде стояти біля дороги вічно і нагадувати людям про романтичну і трагічну історію і про те, яким має бути справжнє кохання.

 

 

Викривальна спрямованість поеми Т. Г. Шевченка «Кавказ»

 

Т. Г. Шевченко у вірші «Три літа» (1845 року) говорить, що в нього зникло романтичне світосприйняття, що він став більш тверезо сприймати дійсність і тепер лікує «розбитеє серце ядом сатири». Цей період у творчості поета найбільш продуктивний. Центральною є тема сучасної поетові дійсності, сатиричне зображення самодержавно-кріпосницької системи. Вагоме місце посідає ідея національного визволення, на що вплинула участь Т. Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві.

 

Поема «Кавказ» написана саме в період «Трьох літ» (1845 рік) і присвячена близькому другові Т. Шевченка Якову де Бальмену, художнику, який загинув на Кавказі у війні з горцями. Це була несправедлива війна, яку вів уряд царської Росії, прагнучи поневолити народи Кавказу. Війна забрала у Шевченка й близького друга, який став невинною жертвою. Описуючи ці події, поет захоплюється мужнім народом Кавказу, що прагнув зберегти свою незалежність, бути вільним. Розпочинається твір символічною картиною. На тлі Кавказьких гір Шевченко змальовує Прометея, прикутого до скелі; щодня орел мучить титана, розбиває його серце, але «воно знову оживає і сміється знову». Образ Прометея взятий із давньогрецької міфології, він осмислювався багатьма письменниками. У Шевченка Прометей — це символ нескореного народу, уособлення прагнень народів Кавказу до свободи та відстоювання незалежного мирного життя: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля».

 

Розповівши про невмирущість народних прагнень до волі, Шевченко змальовує нам злодіяння царського війська на Кавказі: там «лягло костьми людей муштрованих чимало», самодержавство залило цей край річками сліз і крові. На Кавказі російські завойовники поводяться як господарі. Про це поет розповідає в епізоді, який умовно називають «монологом колонізатора». Він написаний від імені російського завойовника, який хизується перед горцями своєю нібито високою культурою, а насправді виявляє нікчемність, неуцтво, загарбницькі інтереси своїх земляків. Він дивується, чому завойовники не можуть подарувати горцям їхні ж хату й хліб, чому народи Кавказу не повинні платити їм за сонце. Російська імперія постає з цього фрагмента як тюрма народів, у якій «од молдованина до фіна все мовчить, бо благоденствує» — іронічно зауважує автор.

 

Обіцянки завойовників лицемірні, у війні з горцями вони керуються власницькими інтересами, прагненням збагатитися. Симпатії Шевченка повністю на боці поневолених народів Кавказу. Він кидає гасло: «борітеся — поборете!» І хоча розповідається в поемі про війну з горцями, твір сприймається, як застереження проти будь-яких загарбницьких воїн. У «Кавказі» поєднані громадянські сатиричні мотиви викривального характеру та інтимні (пам'ять про загиблого друга), що характеризують твір як своєрідну жалобну симфонію, написану у формі послання. Автор звертається ніби до всього народу, наголошуючи, що роз'єднання слов'ян — то найгірше зло, що може спричинити історичну трагедію. Адресатом цього послання у вужчому значенні є безпосередньо читач — український інтелігент, що зберіг національну гідність, коріння та плекає надії на збереження автономії. Шевченко виступає як поет-пророк, що застерігає про неминучі страшні наслідки насильницької політики.

 

У кінці поеми Шевченко згадує про Україну, про розриті козацькі могили. У народу України схожа доля з кавказькими народами. Поет хотів би, щоб про це пам'ятали. Поема «Кавказ» — це протест проти будь-якого поневолення одних народів іншими. Чи міг Шевченко думати, що і в XXI столітті проблеми Кавказу та інших народів не зникнуть, що твір його будуть читати й бачити у ньому віддзеркалення сучасності?

 

 

Дитинство Тараса (за віршами Т. Г. Шевченка "Мені тринадцятий минало..." та "На Великдень, на соломі...")

 

Тяжким і безрадісним було сирітське дитинство великого українського поета Т. Г. Шевченка. Про це ми дізнаємось з багатьох його творів. Один із них — "Мені тринадцятий минало...". Хлопчик, залишившись сиротою, змушений був пасти чужі ягнята, щоб заробити собі на шматок хліба.

 

Навколишній світ зачаровує його своєю красою, здається добрим, приязним. Забуті всі прикрощі — і хлопчик звертається з молитвою до Бога, бо йому хочеться розділити з кимсь свою радість, поділитись думками, почуттями.

 

Але такий піднесений, радісний настрій тривав недовго — згадалося, що він сирота, немає у нього нічого, навіть рідної хати, він у цьому великому світі одинокий. І залишається тяжко плакати над своєю гіркою долею.

 

Але дитячі сльози і дитяче горе — недовговічні. Знайшлася добра душа, яка пожаліла, приголубила його. Це дівчина, що "недалеко… плоскінь вибирала". Почувши дитячі сльози, вона "прийшла, привітала", розрадила. І знову для сироти світ засяяв, наповнився барвами, став веселим і привітним.

 

З особливою теплотою і любов'ю змалював Тарас Шевченко сироту, яким був сам у дитинстві, у вірші "На Великдень, на соломі..."

 

Великдень — це найбільше, найвеличніше і найрадісніше свято у православних християн. Раніше, за часів Шевченка, як тепер на Новий рік і на день народження, було заведено робити дітям подарунки. Автор розповідає у вірші, як діти на Великдень, граючись крашанками, почали хвалитися своїми подарунками. Усім дітям було чим похвалитися, усі мали до свят обнови, які їм подарували чи батьки, чи хрещена мати, чи інші родичі.

 

Сирітці, що була серед них, теж хотілося бути, як усі діти, хотілося, як вони, чимось похвалитися. Але єдине, що вона дістала в подарунок на свято, — це обід у батюшки для таких, як і вона, знедолених.

 

До сердечного щему стає боляче за цю нещасну дитину, яка була позбавлена найціннішого — тепла і любові рідних.

 

 

Жіночі образи у творчості Тараса Шевченка

 

Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт.

 

Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку «ще молодою — у могилу нужда та праця положила», та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які «у наймах виросли», та в яких «у наймах коси побіліли». Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — «Сова», «Наймичка», «Відьма», «Слепая» — свідчать про невеселе, трагічне їх життя.

 

Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему «Катерина». У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...» Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби.

 

Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему «Наймичка». Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — «мамо»… Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема «Сова»): «І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило». Та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя.

 

Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала...») розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці.

 

Долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і баладах «Причинна», «Тополя», «Лілея», «Утоплена», «Русалка»… Образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості:

 

 

Нічого кращого немає,

 

Як тая мати молодая

 

З своїм дитяточком малим.

 

 

Невмирущі Шевченкові рядки: «І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі» стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.

 

 

Ліризм і гумор у драмі Т. Шевченка "Назар Стодоля"

 

Сьогодні я вперше замислився, чому відомий український актор і драматург, корифей українського театру Іван Карпенко-Карий обрав собі такий псевдонім. Я вирішив дізнатися це. І мої здогадки справдилися: Карпенко — бо батька Тобілевича звали Карпо, а Карий — прізвище одного з героїв Шевченкових п'єс — Гната Карого. Кажуть, ця п'єса мала великий успіх як у читача, так і у глядача, а у виставі брав участь Іван Тобілевич, який так любив цей твір, що обрав собі псевдонім Карий.

 

Як на мене, цей факт є прекрасним підтвердженням таланту та художньої довершеності драматичної творчості Тараса Шевченка. Проте, навіть не знаючи про вподобання Тобілевича, уважний читач зрозуміє і оцінить майстерність письменника, що створив таку драму, як "Назар Стодоля".

 

"Назар Стодоля" — драма, побудована на антагонізмі козацької старшини і звичайних низових козаків. Сотник Хома Кичатий — людина багата, але це багатство він використовує не на користь собі та оточуючим, а використовує його… не знаю, я сказав би навіть, що це скоріше багатство використовує Хому Кичатого, ніж навпаки… Він має прекрасну доньку Галю, яку, безумовно, любить, проте прагне віддати її заміж за багатого полковника, зневаживши інтереси і почуття дівчини. Він вважає кохання у шлюбі — питанням другорядним, тоді як гроші і соціальний статус для Кичатого важливіші за почуття. На противагу Кичатому у твір введено образи козаків Назара Стодолі і Гната Карого, Галі та хитрої ключниці Стехи, яка, як кажуть, "ні вашим ні нашим", бо допомагає то закоханим, то сотникові. Зрештою, сила кохання перемагає, сотник змушений погодитись на шлюб своєї доньки з Назаром.

 

Мені сподобалася ця драма насиченим та динамічним сюжетом, красивою мовою. Я дуже шкодую, що не бачив вистави за цим текстом. Напевне, це було б дуже цікаво! Але не менше мені сподобалися і головні образи твору, майстерно змальовані автором.

 

Назар Стодоля постає перед нами як юнак щирий, здатний на справжні почуття. Він має гостре відчуття справедливості, як, до речі, більшість героїв творів Т. Шевченка. Примітно, що Назар принципово не хоче коритися долі, він прагне вирішувати все сам за себе і правильно вважає, що обставини можна змінити, треба тільки мати достатньо бажання і рішучості. Схожу вдачу має і Гнат Карий, що разом з Назаром уособлює справжню дружбу, яку козаки називали побратимством. Друзі-побратими дійсно були більше схожі на братів, ніж просто на друзів. Вони ладні були віддати один за одного життя… Шкода, що в сучасному житті таких друзів знайти дедалі важче.

 

Глибоку симпатію викликає у читачів Галя — дівчина, чиста серцем, сповнена любові і душевної доброти. Вона сприймає світ серцем, і хоч не аналізує події, але серцем розуміє усіх та усе. Коли я збагнув це, мене дуже здивувало, як Тарас Шевченко, автор-чоловік, міг так тонко і безпомилково-простежити особливості саме жіночого світосприймання, жіночої психології. Мабуть, це одна з ознак справжнього літературного таланту. Бо письменник має бути не тільки літератором, художником слова, але й справжнім психологом, людинознавцем...

 

Драма "Назар Стодоля" має досить динамічний, гострий сюжет, проте вона не тримає читача в напруженні, а сприймається легко. Напевне, це так завдяки легкій і дотепній мові твору, а найбільше, мабуть, завдяки майстерному поєднанню ліризму та гумору в зображуваній Тарасом Шевченком дійсності.

 

     

      Мої роздуми під час читання поеми "Наймичка" Т. Шевченка

     

      У творчості Т. Г. Шевченка багато уваги приділялось і долі жінки: їх безправність, беззахисність, трагізм долі — завжди хвилював поета. Можливо, тому, що рано пішла з життя його матір, можливо, тому, що доля коханої Оксани тяжко зранила душу поета, можливо, тому, що була тяжкою доля його сестер.

      У поемі "Наймичка", яку поет написав 1845 року, розповідається про долю Ганни — матері, яка не в змозі виростити сама дитя, підкидає сина багатим бездітним людям, а сама йде до них наймичкою, щоб бути біля своєї дитини, хоч і не маючи можливості сказати, що вона його мати.

      Коли в класі вчителька читала цю поему Т. Шевченка, було тихо, всіх схвилювала доля Ганни.

      Слухаючи поему, я була вражена силою материнської любові. Як же вміла Ганна глибоко любити, яку мала велику силу волі! Адже вона ніколи не думала про себе — всю себе віддала синові. Ганна любила сина мовчки, і він відчував її любов, дивуючись із почуттів сторонньої, як він вважав, жінки.

      Мені боліло серце, коли Ганна відмовилася бути за матір Маркові на весіллі, хоча й розумію, як би їй це було нестерпно.

      Коли читали рядки поеми про останнє повернення Ганни з Києва, я була схвильована тим, якою доброю жінкою була Ганна, як вона любила не тільки Марка, а і його дружину, і його дітей. Мені здасться, що якби Ганна розповіла Маркові раніше, що вона — його матір, то все у них було б добре. Я впевнена, що Марко зрозумів би свою рідну матір, більше того — він захоплювався би нею, її вчинком.

      Останні рядки поеми не можна слухати без сліз. Усе життя мріючи сказати Маркові, що вона його матір, в кінці поеми, лише перед самою смертю, Ганна відкриває таємницю синові:

     

      "… Прости мене! Я каралась

       Весь вік в чужій хаті...

      Прости мене, мій синочку!

      Я… я твоя мати".

      Та й замовкла...

      Зомлів Марко,

      Й земля задрижала.

      Прокинувся… до матері -

      А мати вже спала!

     

      Жертовність Ганни-матері, її безмежну материнську любов Т. Шевченко підніс до найвищих надбань людства. Поет низько схилявся перед образом Матері, яка оберігає своє дитя.

      Під час читання поеми у мене наверталися на очі сльози — сльози від захоплення образом Ганни, її великим люблячим серцем. Маркові, я впевнена в цьому, дуже поталанило. Бо й сьогодні, на жаль, є діти, які ніколи не звідають такої сили материнської любові. Я сиділа мовчки й думала, чому Ганна — мати-покритка, кріпачка, знайшла вихід для себе, для своєї дитини, чому ж сьогодні є матері, які відмовляються від своїх дітей? Чого ж бракує цим матерям? І ви знаєте, я знаю чого — їм бракує вміння любити, бракує материнської любові.

 

 

Образ матері у творах Т. Г. Шевченка

 

І перед нею помолюсь,

 

мов перед образом святим

 

тієї матері святої.

 

Нічого кращого немає,

 

Як тая мати молода

 

З своїм дитяточком малим.

 

 

Тема трагічної жіночої долі намітилась уже в ранній творчості молодого Тараса Шевченка, і зрештою вона посіла одне з найважливіших місць у його "Кобзарі". Звичайно, що проросла ця болюча тема з трагічних обставин особистого життя поета. Перед його очима повсякчас поставала злощасна доля матері-кріпачки, що "… молодою у могилу нужда та праця положили", раннє сирітство, нужденні поневіряння самого Тараса, безталанне наймитування рідних сестер, що "… в наймах виросли чужих, у наймах коси посивіли".

 

 

"Такого полум'яного культу материнства, — стверджував Максим Рильський, — такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу". Глибоко нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері. Перед нею він схиляв голову, "мов перед образом святим".

 

 

Жіноча недоля для Т. Шевченка — це передусім соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацькою сваволею. Образ нещасної, закріпаченої жінки поет носив, "наче цвяшок у серце вбитий". Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, плюндрували жіночу красу, розпинали материнську радість.

 

 

Знедолена жінка-рабиня стала постійним супутником Шевченкової поетичної музи. Оповиту ніжною любов'ю і ласкою, він проніс її, страдницю, крізь усе своє творче життя, віддав їй величезну наснагу свого таланту, підніс до високих художніх узагальнень.

 

 

У ранніх баладах "Причинна", "Тополя", "Утоплена" жіночі постаті виписані в романтичному плані, оповиті ліричним серпанком народної фантазії.

 

 

У центрі ранніх балад Т. Шевченка — сільська дівчина, яка прагне щастя. Але шлях до нього у героїнь балад, пристрасно люблячих натур з народу, важкий, а часто навіть згубний.

 

 

Вже в ранній творчості Кобзаря чітко помітна еволюція образу жінки-страдниці: тема нещасного дівочого кохання і зображення його трагічних наслідків глибше і ширше розкривається вже в жанрі соціально-побутової поеми.

 

 

Насичений глибоким соціальним змістом, сповнений живої плоті і крові образ жінки в реалістичній поемі Т. Шевченка "Катерина" переростає в образ знедоленої, вкритої безчестям матері-покритки.

 

 

У поемі змальовано трагедію селянської дівчини, обдуреної і скривдженої офіцером царської армії. Тему зведення молодої селянки Т. Шевченко трактує не в моральному плані, як його попередники (М. Карамзін "Бідна Ліза", Г. Квітка-Основ’яненко "Сердешна Оксана"). Поет переносить її на соціальний ґрунт, звабник Шевченкової Катерини — передусім панич, представник того світу, який владарює. Він сильний, бо йому все дозволено. Катерина його щиро полюбила, а він її підступно зрадив. Вона довірила йому свої дівочі почуття, а він над нею насміявся. Вона горнулася до нього, мов квітка до сонця, а він від неї відцурався. Вона народила йому сина, а він його зрікся. Отже, зійшлися дві моралі — простонародна і панська. Зустрілися любов і лукавство, вірність і зрада, щирість і підступність, правда і кривда, добро і зло. Торжествує лицемірство, панська мораль, бо вона в суспільстві всесильна.

 

 

Поета глибоко хвилює доля нещасної Катерини. Він гаряче співчуває їй, мучиться її муками, боліє її болями. Шевченко не раз назве Катерину своєю. Вона — не тільки витвір його поетичної музи, а й рідна йому душа. Пригляньмося ближче до Шевченкової героїні.

 

 

Не слухала Катерина

 

Ні батька, ні неньки,

 

Полюбила москалика,

 

Як знало серденько.

 

 

А воно вміло любити. Адже коли йдеться про любов, про вибір судженого, проста селянська дівчина не могла бути нещирою.

 

 

Катерина — людина кришталево чистої, безкорисної душі. Тільки одному вона довірила свої почуття. Але Катерина глибоко помилилася, полюбивши того, хто був не вартий великої любові. Зовнішню привабливість героїні автор передає через портретні деталі, що мають виразно народний колорит: "чорні брови", "карі очі", "біле личко". Але найбільша її краса — це краса вірного кохання, яке не тьмяніє навіть у розлуці і "за милого, як співати, мило й потужити".

 

 

Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій "гріх" мусить спокутувати. Серце її ціпеніє з болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка, "як ягідку, як пташечку, кохала, ростила" свою доню, свій "цвіт рожевий". У словах нещасної матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Батьки дівчини не можуть знести безчестя дочки і, незважаючи на свою любов до неї, виганяють її з дому. Така була сила звичаїв. Нещастя дочки зводить їх передчасно в могилу. І вони стають жертвою бездушного ставлення панів до селян.

 

 

Від вишневого саду шляхами горя і поневірянь, крізь снігову хуртовину — аж до Ополонки, — таку долину печалі пройшла Шевченкова страдниця — жертва панської розпусти.

 

 

Шевченкова "Катерина" співзвучна з українськими народними піснями про жіночу недолю. Поневолений народ плакав-ридав над безталанням найбільш скривджених дівчат, матерів, дітей-сиріт. Напоєна музикою цих плачів Катерина увійшла в поему і стала Шевченковим народним плачем. Пригадуються слова поетеси Любові Горбенко:

 

 

Вже від того святого жалю,

 

Здається,, світ би скам'янів...

 

Найвищий пам'ятник стражданню —

 

Шевченків плач, Шевченків гнів.

 

Читає мати "Катерину".

 

 

Написана в ранній період творчості поема "Катерина" стала своєрідним прологом до Шевченкової "материнської" теми. Ще будуть знеславлені дівчата з байстрятами попід тином; кріпачка-невільниця, що "на панщині пшеницю жне", а її опухла дитина приречена на голодну смерть.

 

 

У поемі "Сова" показано, яким злом була рекрутчина в кріпосницькі часи. У бідної селянки-вдови забрали в солдати єдиного сина, бо вона не може відкупитися від набору. Мусила нещасна мати йти в найми. Минали роки, знесилена зовсім, пішла старцювати, з горя збожеволіла.

 

 

У поемі "Наймичка" Шевченко підніс вічну тему материнської любові і розробив її з величезною художньою силою. Драма героїні твору Ганни в тому, що вона змушена була підкинути свою єдину дитину бездітним заможнім селянам, а сама стала до них у найми, щоб бачити свого сина і доглядати. Ганна жорстоко страждає, що змушена приховувати своє материнство, що позбавлена права називатися найкращим на землі словом "мати": Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче… Весь свій вік вона не могла нікому зізнатися у своєму материнстві і тільки вмираючи сказала про це синові.

 

 

Ще будуть месниці Оксана і Марина, буде ще Марія, нещасна мати-покритка. Усе це вершини Шевченкового поетичного духу.

 

 

Український Кобзар прославив матір і материнство на весь світ, став щирим і великим заступником найбільше гнобленої серед гноблених жінки-трудівниці, яка в умовах кріпосницького лихоліття була позбавлена найвищого і найсвятішого права — материнського щастя. Муза Шевченкова — в кріпацькій одежі, волаючи до людського сумління, до почуття справедливості ввела в нашу літературу натовпи отих безмірно покривджених людей, що населяють "Кобзар", всіх отих нещасних вдів, голодних сиріт, знеславлених покриток, отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому невимовному горі.

 

Образ матері український Кобзар підніс з кріпацьких низин до вершин вічності.

 

 

Романтична балада "Причинна"

 

Т. Г. Шевченко розпочинав свій творчий шлях як поет-романтик. Для періоду романтизму в українській літературі характерним було звертання до надбань усної народної творчості. У цей час спостерігається така тенденція, як запозичення мотивів, образів фольклору, навіть переспів окремих народних жанрів. Так, в епоху романтизму почесне місце серед жанрів посідала балада. Тому, мабуть, одним із перших творів Тараса Шевченка є балада "Причинна".

 

Розпочинається твір зображенням буряної ночі на Дніпрі. Пейзаж тут виконує функцію увертюри, що задає тональність художньому творові. Вже На початку твору читача охоплює тривожний настрій і передчуття чогось незвичайного.

 

Через прийом контрасту змальовує автор постать головної героїні: "Біля того гаю, що чорніє над водою, щось біле блукає". Цією невизначеністю "щось біле" поет спочатку посилює тривогу, але потім пояснює і, більше того, зразу акцентує увагу на психічному стані дівчини:

 

То дівчина ходить,

 

Й сама не зна (бо причинна),

 

Що такеє робить.

 

Так ворожка поробила.

 

Ніби сама героїня розповідає про свою сирітську долю, про своє кохання, переживання, звернення до ворожки. Але насправді дівчина нічого не говорить, не чує, вона живе у власному світі фантазії, бо "отаку-то їй причину ворожка зробила!" У ліричних відступах автор розкриває психічний стан дівчини, її романтичну натуру, глибину почуттів. Картина загибелі дівчини подана в фантастичному плані:

 

Кругом дуба русалоньки

 

Мовчки дожидали;

 

Взяли її сердешную

 

Та й залоскотали.

 

Усе фантастичне у творі (віра в ворожіння та чарування, у те, що з "третіми півнями" вся нечиста сила щезає, у те, що русалки — нехрещені померлі діти — можуть до смерті залоскотати, повір'я пов'язали з обрядом поховання) сягає національних фольклорних традицій.

 

Тарас Шевченко майстерно поєднав у своїй баладі фантастичні елементи з реальними. У творі автор відобразив реальні життєві явища: кохання дівчини-сироти, її перебування серед "чужих" людей, які не співчувають її горю, розлука з коханим, розпач, звернення за допомогою. Елементи реальної дійсності наявні в усьому творі, крім пісні русалок.

 

Тарас Шевченко створив оригінальну баладу, яка поєднала в собі кращі риси фольклорного і літературного твору, продовжила народні традиції і започаткувала образом русалок тему покритки в подальшій творчості поета.

 

 

Фантастичне і реальне в баладі "Причинна"

 

"Причинна" — це перший твір, написаний найвідомішим і найталановитішим українським поетом — Т. Г. Шевченком. Балада написана в романтичному дусі, що виразилося у змалюванні незвичайних обставин, в яких відбувалася дія, і у незвичайності самої дії.

 

Темної, вітряної ночі з ріки виходять "нехрещені" погрітися під місячним промінням, потанцювати, пожартувати. За народними повір'ями, незаконні малі дітки, яких, тільки-но народжених і нехрещених, матері втопили в Дніпрі, перетворювалися на русалок. Вони були небезпечними для звичайних людей, бо, бажаючи помститися, могли залоскотати до смерті будь-якого випадкового перехожого. Тому селяни боялися підходити до ріки вночі.

 

Образи русалок та опис їхніх гулянь є фантастичними. Шевченко, вирісши в селі, добре знав усі українські повір'я і використав їх, щоб створити фантастичну, незвичайну ситуацію.

 

Саме такої глухої ночі хтось блукав над Дніпром. Це була дівчина, яку покинув козак, поїхавши на війну. У цьому не було нічого дивного в ті часи. Вона одна з багатьох, що страждали, очікуючи повернення коханого з походу. Але і тут Шевченко ввів елемент незвичайного: сила кохання і муки цієї дівчини такі великі, що вона стала причинною, тобто збожеволіла. Нічого не усвідомлюючи, зосередившись тільки на своїх думках про коханого, вона блукає по берегу Дніпра. Побачивши її, "нехрещені" з галасом і сміхом кинулись до неї та залоскотали. Так в дусі народних фантастичних переказів розповідає поет про смерть своєї героїні.

 

Але на цьому розповідь не припиняється. Вранці коло дуба знайшов її коханий, що не зміг пережити загибелі милої і покінчив життя самогубством.

 

Так, у дивний спосіб у поемі Т. Шевченка переплелися реальне і фантастичне. На творчість поета вплинула романтична течія, популярна в той час в Європі.Та хіба вся українська усна народна творчість не наводить зразки цього дивного поєднання? Отже, бачимо, що Т. Шевченко був не тільки одним із найкращих синів, але і одним з найталановитіших учнів свого народу.

 Ідея національного духовного відродження у творчості Т. ШевченкаШкільний твірУтверджено державу. Україна здолала перехрестя епох, твердо стала на широку дорогу цивілізованого розвитку, планомірно і неухильно переходить до нових форм суспільного життя. Послідовно і мужньо крізь віки йшов до цієї славної події український народ. В ім'я волі і свободи він жертвував усім — шматком важко заробленого хліба, родинним спокоєм і своїм життям. В ім'я незалежності єднався і збройно ставав на захист своєї землі від численних поневолювачів. Але до цього моменту — моменту утворення держави — Україна йшла дуже важким і довгим шляхом. І, може, якби не її співці-кобзарі, лірники, поети,— не стала б Вітчизна незалежною, не мала б своєї назви — Україна. Адже за царських часів вона була Малоросією. І перший, хто сказав про неї як про Україну, хто оспівав її, оплакав і омріяв, був Великий Тарас. Він пробудив народ від сну, підняв його на боротьбу за волю, за гідність, за право бути державним народом. Шевченко, не маючи власної сім'ї, уявляв майбутню Україну як велику сім'ю народів, про що написав у «Заповіті» своїм нащадкам:   І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути...   Сьогодні ми згадуємо Шевченка і дякуємо йому за те, що вивів нас до омріяної волі. Україна, свята Україна — головний образ Шевченкової лірики. Тому поетові   … не однаково... Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...   Україна у творчості великого Кобзаря — це передусім волелюбний народ, героїчна визвольна боротьба, душевна краса поборників волі. Шевченка турбувало те, що українці відрікаються від батьківщини, нехтуючи своєю мовою, культурою. Він прагне залучити український народ до глибокого вивчення своєї історії:   … та й спитайте Тоді себе: що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?   Сьогодні ми вивчаємо своє минуле і пишаємось, що був у нас великий патріот і пророк, який побачив нову Україну. Про це у вірші «Ісаія. Глава 35» говориться так:   … Бог судить, визволяє Довготерпеливих... … убогих. І воздає Злодіям за злая.   Отже, народ, який так багато терпів, скеровується Богом до нового шляху. На ньому не буде убогих і злидарів, а будуть нові люди нової землі. Шевченко мріяв про велику Україну. Її велич вбачав у величі краси, неповторності, у величі одухотвореності, у величі пам'яті народної. Чи такою вона уявлялась Шевченкові, якою є зараз? Не нам судити. Та тільки в сучасному житті й у Шевченкових мріях є незаперечно спільне: ми зберегли пам'ять народну, ми зберегли мову. А мова — це генетичний код майбутнього нації, освячений високою духовністю.  Героїчне минуле українського народу в творчості Тараса ШевченкаШкільний твір У творчості Т. Г. Шевченка значне місце посідає поезія, яка за змістом, проблематикою і мистецькою вартістю є важливою часткою його поетичного доробку. Це твори, в яких так чи інакше наявна історична тема. Серед них історичні поеми і вірші, сюжети яких відтворюють реальні події минулого України або героями яких є історичні діячі ("Трасова ніч", "Іван Підкова", "Гамалія", "Гайдамаки", "Єретик", "Чигирине, Чигирине" та ін.).   У поемі "Іван Підкова" у романтичних образах відтворено боротьбу українського народу проти султанської Туреччини, яка намагалася загарбати українські землі. Т. Шевченко уславлює мужність і сміливість запорожців, які героїчно боронили свою вітчизну, визволяли полонених із турецької неволі.   Було колись — запорожці   Вміли панувати.   Панували, добували   І славу, і волю.   Та свідками колишньої слави є лише "могили по полю", вони нагадували сучасникам, онукам запорозьких велетнів, що втрачене можна відновити, що такі люди, як Підкова, і зараз є, бо дух народу незнищенний.   Поет змальовує минулі часи, які протиставляються поневоленій Україні часів Т. Шевченка. Тут помітна деяка ідеалізація минулого, висловлюється туга за тим, що "було колись добре жити на тій Україні".   Поет постійно прагне протиставити жахливому сучасному колишню волю України, про яку тепер тільки високі могили з вітром розмовляють.   Поема "Гамалія" відтворює похід козаків у Царгород (бо там у неволі бранці тужать за рідною землею, вірять в те, що там "раду радять, як на турка стати"), бій з турками, повернення козаків з перемогою на Батьківщину.   Похід до Царгороду у поемі зображується як визвольний. Запорожці їдутьпом-ститися ворогові за кривди та визволити своїх співвітчизників. Вони співають:   У туркені у кишені   Таляри, дукати,   Не кишені трусить,   Їдем різать, палить,   Братів визволяти.   Повертаючись із походу, козаки прославляють свого ватажка, співають про те, що Гамалія їздив "із турецької неволі братів визволяти".   Тема боротьби проти польського панування зображена у поемі "Тарасова ніч". Відтворюючи минуле України, Т. Шевченко уславлює гетьманів, які очолювали повстання народу і боролися за волю. Саме Тарас Трясило став на чолі бою козаків проти військ польських під Переяславом.   Поет високо підносить героїзм українського народу в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Водночас він говорить і про соціальну сутність цієї боротьби, ворогами називає "ляшків-панків".   Згадуючи колишні події, поет передусім підкреслює боротьбу народу за волю, висловлює тугу з приводу того, що десь поділась доля-воля, про яку тепер тільки кобзарі співають:   Було колись — панували,   Та більше не будем!   Тієї слави козацької   Повік не забудем!   У той же час Т. Шевченко іронічно говорить про пасивність нащадків славних героїв та водночас і сумує, бо тепер над онуками Трясила, "над дітьми козацькими поганці панують".   Визвольна боротьба народних мас і козацтвота її герої — Наливайко, Павлюк, Острянин, Палій, Залізняк, Гонта — були предметом національної гордості Шевченка. Слід зважити також на те, що беручи з історії образи ідеальних героїв, Т. Шевченко йшов за народними уявленнями про минуле України. Саме за народними джерелами йде Шевченко, створюючи поему "Гайдамаки". "Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей", — писав він у передмові до поеми.   Однією з характерних рис поеми "Гайдамаки", яка відрізняє її від попередніх історичних творів Шевченка раннього часу, є те, що в ній відтворено силу народу, його роль в історії. Головна увага тут зосереджена на ілюстрації повстання 1768 року як всенародного руху.   Народ, який протягом багатьох десятиліть зазнавав нелюдських знущань від польської шляхти, виступив у непримиренній боротьбі. У пориві помсти він прагне сторицею відплатити ворогам за всі заподіяні йому кривди. Повстанці не зупиняються перед жорстокістю: "Де проїдуть — земля горить, кров'ю підпливає".   Героїчні діяння предків — козацтва і гайдамаків, їхню волелюбність, нескореність, патріотизм він протиставляв соціальній пасивності, покірливості своїх сучасників, які мовчки гнули спину під тиском самодержавно-кріпосницького ладу:   А онуки?   їм байдуже   Панам жито сіють   Розмірковує поет над історичною долею своєї Батьківщини і в поезії "Чигирине, Чигирине". Серце його болить від того, що "заснула Вкраїна". Поет прагне збудити народ, підняти його на нову боротьбу за правду на землі, правду на "сім світі".   Звертався до історичної теми Шевченко в казематі, на засланні ("У неділеньку у святую", "Іржавець", "Полякам", "Царі" та багато ін.) з тих причин, що й у попередні роки: події історичного змісту давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям. Треба зважити й на те, що поет тужив за рідним краєм, його не полишали думки про Україну не тільки в її сучасному, а й у минулому. У художньому відображенні історичних подій крилася спроба якось угамувати тугу за Батьківщиною. У творах поета і гіркі роздуми над драматичними подіями її історії і звернення громадянина до тих, що "оглухли".   Нащадок гордих і волелюбних козаків, Т. Шевченко своєю творчістю будив пам'ять народу, закликав відновити минулу славу:   … І оживе добра слава,   Слава України,   І світ ясний, надвечірній   Тихо засіяє...   Мрії поета здійснилися. Україна стала вільною, самостійною державою, та його твори не втратили актуальності і в наш час. Вони виховують гордість за минуле нашого народу, який упродовж століть боровся за волю і здобув її, почуття безмежної відданості Україні, вірності народній справі.  Зображення величі і краси козацької звитяги у творчості Т. ШевченкаШкільний твір Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину. Т. Шевченко   Як справжній патріот, Т. Г. Шевченко вважав визначною рисою свого народу його волелюбність. Тому, не знаходячи ідеалу національного існування в сучасному, коли Україна мусила підкорюватися більшій силі, втрачала свою національну культуру, мову, поет дивився на минуле рідної землі як на повчальний приклад для сучасників та прийдешніх поколінь. Героями його творів стають Тарас Трясило, Іван Підкова, Гамалія. У поемі "Гамалія" Шевченко розповідає про похід запорозьких козаків до Туреччини. Розпочинається поема піснею-плачем запорожців, які страждають у турецькій неволі. Звертаючись до вітру, до моря, посилаючи прохання до братів-запорожців, невільники сподіваються, що їхні слова долетять до Великого Лугу і товариші прийдуть їх визволяти. Плач невільників долинув до рідної землі. І тоді козаки заспівали у відповідь:   Їдем різать, палить, Братів визволяти.   Нелегким був шлях сміливців, "море вітер чує" і так розходилось, що у козаків аж "серце мліє". Але їх ніщо не лякає, бо вони їдуть "братів визволяти". Бій між славними героями та "бусурманами" змальовано у романтичному ключі: ревуть, лютують "гвардійці" султана — яничари, скрегочуть зубами, палять з гармат. Але ніщо не допоможе катам. Від шабель козацтва "покотились яничари". Мужній і відданий козацький ватажок Гамалія розірвав кайдани, випустив братів з неволі. І розпочався "бенкет козачий". Гнів борців такий великий, що аж "через базари кров тече", а вся Візантія "на ножах в крові німіє". Запорожці зруйнували навіть самі мури турецької фортеці, спалили ворожий флот. Такою була плата за сотні спалених українських сіл, за тисячі взятих у полон, за кров і муки братів у неволі. Ось чому захисників і визволителів народних навіть вогонь не бере. Вони не ходять по місту, а літають. Це "козацтво сміливе", мужнє і нескориме, бо воно веде справедливу боротьбу. Закінчується поема третьою піснею звитяжців, у якій запорожці славлять свого завзятого отамана за силу, за безстрашність. Як бачимо, Шевченко схвалює визвольні походи козаків, оспівує їх волелюбність, мужність і побратимство. Найбільшим історичним твором, що зображує велич і красу козацької звитяги, є поема "Гайдамаки". Головним героєм її виступає повсталий народ, "громада в сіряках", ті, хто творить справжню історію. В основу поеми покладено історичні події; зображені тут також історичні особи — Гонта й Залізняк. Козацькі ватажки — втілення волелюбності, народного оптимізму. Вони непримиренні в боротьбі, в прагненні покарати панів за заподіяні селянам кривди. Яке сильне бажання свободи, що охопило маси, видно, наприклад, з того, що під час повстання в селах осталися "Діти та собаки, — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки". Поема "Гайдамаки" Шевченка хоч і розповідала про минуле, та все ж була надзвичайно актуального для часу, коли жив поет. Вона кликала не забувати героїчних предків — волелюбних козаків і бути гідними їх слави та звитяги. Поетові боляче бачити, що десь поділась воля, про яку зараз тільки кобзарі співають:   Було колись — панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем!   Оспівуючи велич і красу мужніх героїв, Т. Шевченко висловив упевненість, що прийде час, коли український народ згадає своїх волелюбних предків і буде гідним їхньої слави. Спогадами про славу відважних козаків Шевченко прагнув пробудити в пригнобленому українському народові почуття національної свідомості і підняти його на боротьбу проти гніту царизму. Саме цим Великий Кобзар, співець трагічної й разом з тим всеперемагаючої долі, дорогий нам, нащадкам, безмежно. Читаючи твори Т. Шевченка, ми бачимо не тільки поета-громадянина, який розповідає нам про історію боротьби України за національне визволення та її славне козацтво, а й відкриваємо для себе художника, який фарбами-словами малює нам героїчні постаті народних ватажків. Тому зустрічаємо у віршах усталені епітети: "червоні жупани", "козацька слава", "орел сизий". Це про козацьку звитягу, організованість і вміння вести бій з супротивником розповідає нам порівняння "козаки, як та хмара, ляхів обступили". А поєднанням інверсії, заперечення та гіперболи в поемі "Тарасова ніч" митець дає нам можливість уявити складну ситуацію бою, побачити і відчути:   Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило, Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся козаченько...   Використаними художніми засобами письменник повертає нас до народного джерела його поетичної творчості — народної думи. Шевченкові герої співають, б'ються, живуть на повну силу, чим і викликають захоплення у нас, читачів.  Біографія Т. Г. Шевченко Т. Г. ШЕВЧЕНКО(1814 — 1861)       Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.      Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.      1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.      Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.      Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.      Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.      У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.      1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.      21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).      Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.      Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.      Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.      Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.      1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.      Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).      Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.      Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.      На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.      Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.      Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.      Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.      8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.      У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.      23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.      У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).      Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.      Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.      У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.      Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.      У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).      Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.      Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.      Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.  

 

Похожие статьи:

Учебный зал → СОЧИНЕНИЯ по творчеству А. И. Куприна

Учебный зал → СОЧИНЕНИЯ по творчеству М. Горького

Учебный зал → СЕНС І ЦІННОСТІ ЖИТТЯ. Шкільні твори

Учебный зал → ТВОРИ за романом П. Загребельного «Роксолана» та повістю О. Назарука «Роксолана»

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»