СЕНС І ЦІННОСТІ ЖИТТЯ. Шкільні твори

 

   Зовнішня і внутрішня краса людини. Шкільний твір.      Існує незаперечна істина: "Краса врятує світ". Кожний розуміє її по-своєму, і залежить це від того, у чому саме він вбачає силу краси. То можуть бути безсмертні мистецькі шедеври, що налаштовують душу на величне. Або неперевершено! краси рідні краєвиди, які надихають людину на гідне життя та вчинки. Для мене сила життєдайної краси міститься у злитті воєдино зовнішньої та внутрішньої краси самої людини. Тільки така особистість здатна збагачувати життя суспільства, віддаючи йому все найкраще, що в ній є.      Кажуть, що людину зустрічають "по одежі". Можливо, хтось може не погоджуватися з цим, але признайтесь, чи принесе задоволення спілкування з людиною неохайною, брудною? Спочатку не сприймуть її очі, а потім, у більшості випадків, — і душа. Бо зовнішній вигляд є відбитком внутрішнього стану, та про це, на жаль, пам'ятають не всі і не завжди.      Але мені можуть заперечити і сказати, що не всі у змозі одягатися красиво, модно. Та "красиво і модно" — це не тільки одяг та взуття із подіумів або дорогих супермаркетів. Перш за все, це — смак, гармонія, охайність, чисте тіло, усміхнені очі, красива мова. Все це і є зовнішньою красою людини, за якою не помічаються навіть певні фізичні недосконалості її обличчя або фігури. .      Та найбільше її багатство — це красива душа. Є таке народне прислів'я: "З личка не пити водички". Це значить, що якою б прекрасною зовні не була людина, найважливіша в ній краса внутрішня. її канони народжувалися і закріплювалися віками, передаючись від покоління в покоління. Душевна щедрість, працелюбність, любов до своєї землі та співвітчизників, повага до літніх людей та піклування про дітей, сердечне бажання допомагати іншим, лагідність, оптимізм, почуття гумору… Цей перелік найкращих рис характеру людини можна продовжувати й далі, та головне — щоб ми не тільки усвідомлювали це, але й прагнули, сповнивши свої душі цим багатством, віддавати його людям.  Яким я бачу своє майбутнє.Шкільний твір.         Кожен — коваль своєї долі.                                         Аппій.         Кожна людина хоча б раз у житті замислювалася над тим, що на неї чекає. Кажуть, що заглядати у майбутнє означає спокушати долю, але чи так це? Є відмінність між пустопорожніми мріями та ретельно виплеканими планами, які допоможуть здійснити ці самі мрії. Але чи не марна це справа — будувати плани, не знаючи, здійсняться вони чи ні? Мабуть-таки не марна, тому що жодні блага не можуть впасти просто з неба, вони обов'язково стають результатом довгої та наполегливої праці, яка, у свою чергу, є результатом міркувань та плідних роздумів.     Сплановане життя — це не утопія. Жити відповідно до своїх планів не означає механічно існувати як робот, це значить поступово, крок за кроком йти до здійснення своїх бажань.     Звичайно, будь-хто хотів би жити за таким принципом: побажав — здійснилося. Щоправда, існує серйозна небезпека: людина не цінує легкої здобичі і не може повною мірою оцінити те, що отримала без зусиль.     Але про таке здійснення бажань не варто навіть говорити, тому що це все одно неможливо. До того ж, потрібно бути обережним зі своїми бажаннями, тому що вони можуть здійснитися.     Тож кращий варіант — це спочатку чітко окреслити перелік бажаного, а потім намагатися втілювати власними зусиллями, «на ходу» коректуючи його відповідно до вимог реального світу та нових власних потреб, бо людині притаманно постійно змінюватись та перебувати у русі (звісно, наслідком є зміна наших пріоритетів, іноді дуже непередбачувана).         Одна справа — знати витоки ріки Нілу і план лабіринту, а інша — розуміти суть щастя. (Г. Сковорода)         Яким би не було моє майбутнє, я хочу самостійно творити його та відповідати за свої вчинки, бо головним є не те, чого ми досягнемо в житті, а те, як ми це зробимо.     Звичайно, в майбутньому мені хотілося б плідно працювати, давати користь людям та своїй країні, і сподіваюся, мені це вдасться, тому що я обрав професію юриста і намагатимуся зробити все, щоб закони України були не тільки на папері, а й діяли у реальному житті.         Щастя особистості поза суспільством неможливе, як неможливе життя рослини, висмикнутої з ґрунту й кинутої в неродючий пісок. (О. Толстой)         Але навіть не самореалізацію у професії я вважаю за головне у житті. Я гадаю, якщо людина зробить щасливою іншу людину, вона може вважати своє життя не даремно прожитими роками, а вогнищем, яке зігріло когось. Звичайно, добробут нації важить багато, а доля Землі, її екологічний стан та політичні негаразди нікого не можуть залишити байдужим. Але не менше важить і щастя в родині, взаєморозуміння з найріднішими людьми. І мені здається, що гармонія у окремій сім'ї (а хотілося б, щоб таких сімей було якомога більше) може сприяти тому, що наш світ теж стане гармонійнішим.     Із надією на це я роблю крок у своє майбутнє.   Щира краса людини (твір-роздум)         Думаю, що багато кому приємно дивитися на симпатичне дівоче обличчя з обкладинки глянсового журналу, на милу дитину, на елегантного чоловіка. Ми милуємося красивими людьми. А Антуан де Сент-Екзюпері у своїй знаменитій казці «Маленький принц» сказав: «Найголовніше — те, чого очима не побачиш».     Що це — «те»? Що є найголовнішим у нас, чого ми не бачимо? Душу? Вихопіть, щира краса людини насправді непомітна. Але якось же вона виявляється… В милосерді, чуйності, здатності любити… Згадаємо добре чудовисько з казки «Червоненька квіточка», якого Настенька покохала саме за красу душі. Згадаємо дзвонаря Квазімодо з «Собору Паризької Богоматері» Гюго, під потворною зовнішністю якого виявилися світлі почуття. Але ж некрасивим і інвалідам набагато важче зберегти щиросердечну красу, аніж звичайним людям. Саме обділені Богом фізично, вони нерідко бувають озлоблені на увесь світ. Якою ж силою душі треба володіти, щоб не образитися за таких обставин на всіх?     Одного разу я прочитала в якійсь газеті історію дівчини, прикутої до інвалідного крісла. Ця дівчина вийшла заміж і, за її словами, зовсім щаслива. Бабусі на лавочці біля під'їзду, звичайно, розпускали плітки: «Дівчисько-то — інвалід, В тут раптом — весілля! Ну яка дружина з каліки?» Не знали бабусі, що дівчина ця — не звичайна, а «чудова» — так називає її чоловік. Не знали вони й іншого: у молодої подружньої пари багато друзів, які приходять до їхнього будинку, щоб поспілкуватися із завжди веселою і привітною господинею. І для них не існує інвалідного крісла, вони його просто не помічають...     Краса внутрішня непомітна, вона виявляється в усіх учинках людини, — у її душі. Це гармонія із самим собою та навколишнім світом. Вона руйнує стіну нерозуміння, зла, ненависті. Вона зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Мені здається, що все це дано понад силу. Шкода тільки, що людей, красивих щирою красою, так мало. Але вони є, і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність...     І я впевнена, що щира душевна краса — це та сама краса, що врятує світ.

 

Твір на тему "Ти знаєш, що ти — людина..."

 

Що таке людина? Це жива істота, яка відрізняється від тварини тим, що має мову, писемність, вміє мислити, будувати, творити тощо. Всі ми це знаємо з дитинства. "Людина — цар природи"— загальновідома істина, але в чому її суть? Чому людина, а не ведмідь, лев, слон має право втручатися у життя природи, наділена переліченими вище властивостями?

 

Справа в тому, що людина має душу, духовність, яка обмежує її діяльність певними правилами і нормами поведінки, яка створила цілу систему цінностей. Така система часто діє на рівні підсвідомості: ми не замислюємося, чому, наприклад, не можна красти. Не можна, і все. Звичайно, це записано у Біблії, та хтось може і не знати Святе Письмо, але ніколи і не подумає про крадіжку. Це ті норми, які нам прищеплювали з дитинства, які передались нам з молоком матері, на яких ми виховувались у дитячому садку, школі, які перейшли до нас із книжок. Жити за цими нормами, цією мораллю, на мій погляд, — це і значить бути людиною. Знання про те, якою повинна бути людина, відбиті у народних прислів'ях і приказках, таких як: "Бережи честь змолоду"!"Не одежа красить людину, а добрі діла", "Чого собі не зичиш, і другому не жадай", "Хто чисте сумління має, спокійно спати лягає".

 

Отже, від тварини людину відрізняє душа, що перешкоджає їй робити зло. З другого боку, вважається, що людину створила праця. Працьовитий, майстерний у своєму ділі чоловік шанувався завжди: "Без труда нема плода", "Без труда не виловиш і рибки із пруда", "Без діла сидіти, то можна одубіти".

 

Люди, щоб полегшити собі життя і працю, утворюють колективи, бо не дарма ж говорять "Один у полі не воїн" або "Дерево міцне корінням, а людина — друзями".

 

Людина має міцні зв'язки зі своєю країною, родиною, друзями. Цього не мають тварини, чи принаймні більшість тварин. Все це нам відомо. Тоді виникає питання, в чому ж тоді зміст слів відомого поета: "Ти ж знаєш, що ти — людина". Так, знаємо, але іноді забуваємо, а разом з цим забуваємо і свою батьківщину, батька, матір, друзів, коханих, забуваємо заповіді "не убий" та "не вкради". Тому, думаючи, що ми маємо право творити, що схочемо, бо є царями природи, руйнуємо, нищимо, вбиваємо всіх і все навколо: міста, книжки, створені нашими прадідами, заради вигоди або якихось "вищих" цілей; природу, яка випестила і вигодувала нас.

 

Чи після цього можна вважатися людиною? Ні, не можна. Отже, поет словами, винесеними у назву твору, нагадує нам про те, що, може, й відомо, але забуто. Як же ж добре було б на Землі, якби кожний пам'ятав про те, що він — Людина!

 

Отже, мені здається, що та людина щаслива, яка займається тією працею, що найближче лежить до її серця, яка досягла мети, поставленої в молодому віці.

 

Необхідною умовою щастя, мені здається, є і щасливе подружнє життя. Люди часом помиляються у своєму виборі або часто свідомо одружуються з нелюбом або нелюбою. Причини можуть бути різні, але результат один: щастя в такій родині не буде. Можливо, вони звикнуть один до одного і проживуть свій вік спокійно поруч, віддавши все тепло своєї душі дітям та онукам. Але це тільки ілюзія щастя! І як небагато треба, щоб її зруйнувати. Герої п'єси І. Франка "Украдене щастя" довгий час жили, забувши про щастя і не борючись за нього, але зустріч Анни з жандармом перевернула життя всім трьом і показала, що ідеальне подружжя, яким вважало Анну з Миколою усе село, — це тільки зовнішній бік їх стосунків, а суть є прямо протилежною.

 

Таким чином, мені здається людина повинна жити за велінням свого серця, вибираючи і свій подальший шлях у житті, і супутника на цьому шляху. Це і буде найближча дорога до щастя.

 

 

 

 

Твір на тему "Ти знаєш, що ти людина…"

 

"Людина" — багатозначне слово. Воно позначає одну з істот на землі і водночас має піднесене значення всього загалу якостей і почуттів, які повинна мати в собі ця істота. У такому випадку це слово пишуть з великої букви — Людина...

 

Що ж потрібно кожному з нас для того, щоб іменуватися Людиною? Одні скажуть — бути порядним і добрим, інші — мати купу грошей, треті дадуть відповідь: "Що потрібно? Нічого! Я маю руки, пересуваюся на двох ногах, значить, я і так людина. А з великої букви чи з малої — неважливо. Яка різниця?" Відповімо: різниця дуже велика. Пересуваються, вживають їжу, сплять всі живі істоти на Землі, але вони не можуть називатися людьми. Від тварин нас відрізняють не лише анатомічні ознаки, і навіть не розвинений інтелект. Нас відрізняє людяність.

 

Для того, щоб вважати себе людяними, ми повинні бути добрими, чесними, справедливими. Однак головне — любов до ближнього свого. Всі ми чули, що потрібно до інших ставитися так, як хотів би, щоб ставились до тебе. Це означає, що на жодну хвилину не можна забувати: поряд з тобою є люди, яким, можливо, потрібна допомога, потрібне співчуття. Хто знає, може, співчуття чекають саме від вас? І саме від вас сподіваються отримати необхідну допомогу? Подумайте, перш ніж відвертатися: ви теж бували у ситуаціях, коли добра порада, ласкавий погляд були так необхідні! Так чому ж багато хто з нас забуває про це?

 

Розповідають, що іноді, коли на кішку нападають собаки, інші кішки починають захищати її, кидаючись у бій з суперником, набагато сильнішим від них. Слухаєш такі розповіді й дивуєшся: якщо навіть тварини захищають одна одну, то як же люди можуть лишатися байдужими до нещасть своїх близьких? Однак не всі, далеко не всі. Знаємо випадки справжньої самопожертви, гідної звання "Людина". Це і герої війни, що йшли в атаку, перебували в нелюдських умовах для щастя майбутніх поколінь, і вірний друг, що ділиться останнім шматком хліба, ризикуючи залишитись голодним сам, і наша рідна матуся, яка ночами не спала, чекаючи нас із далекої поїздки, хвилюючись за нашу долю. Не обов'язково шукати приклади істинної людяності у книжках, у розповідях, можна озирнутися довкола, придивитися до близьких, до друзів, зазирнути вглиб власної душі і зрозуміти, що справжній некорисливий подвиг в ім'я людяності тут, поруч з нами. Так давайте ж навчимося любити одне одного, поважати прагнення, думки й почуття людські, давайте віднині й назавжди за основу свого життя візьмемо правило діяти лише за законами честі, моралі — тими складовими, що і становлять основу того, що робить нас Людьми, — людяності. Тоді не виникатиме війн, у небуття підуть сварки й суперечки, головною ж цінністю стане життя кожного із жителів планети. І звучатимуть у душах людей слова Василя Симоненка:

 

 

 

Ти знаєш, що ти — людина?

 

Ти знаєш про це, чи ні?

 

Усмішка твоя — єдина.

 

Мука твоя — єдина,

 

Очі твої — одні.

 

 

 

 

Твір на тему "Ти знаєш, що ти людина…"

 

"Ти знаєш, що ти — людина?" Саме такими словами починається вірш одного з найбільших правдолюбів XX століття — Василя Симоненка. Він насмілився нагадати людям, що вони не гвинтики, не коліщатка у величезній державній машині в часи, коли лише підняти голову над натовпом було небезпечно, коли все людське намагалися придушити, примусити забути про особисте, індивідуальне і вимагали стати одним із тисяч, мільйонів, слухняним, безликим.

 

А Симоненко говорить, що кожна людина неповторна, незамінна, на противагу відомому радянському лозунгу: "Незамінних людей не існує". Поет звертає увагу саме на людське, індивідуальне: "Усмішка твоя єдина, очі твої одні".

 

Так, ми завжди повинні пам'ятати, що, перш за все, ми — люди, ми народилися здатними не тільки їсти, пити, спати, а й думати, переживати сотні почуттів, сприймати твори мистецтва, писати філософські трактати, робити відкриття, змінювати долі народів. Від природи чи від Бога нам дано дуже багато, але цей дар треба цінувати. Бути людиною — це не тільки велике щастя, але й велика відповідальність. А про це людство нерідко забуває. Часто трапляється, що свої таланти та відкриття людина спрямовує не на благо загалу, а проти нього: скільки життів було втрачено у численних війнах, скільки горя принесли різноманітні засоби знищення всього живого. Так, наприклад, на руйнацію, а не на мирні справи спрямували атомну енергію.

 

Часто людина забуває про своє високе призначення, і тоді гору беруть низькі інстинкти та почуття: жадоба, ненависть, злість, бажання руйнувати, приносити шкоду. Так, у нашому житті багато таких моментів, коли оточення, природа, доля випробують наш характер, нашу людяність, здатність бути повноцінною особистістю. Але на те ми й люди, щоб, пройшовши крізь всі перешкоди, залишити в собі все найкраще, найчистіше.

 

Подивимось на маленьких дітей. Вони сприймають світ широко відкритими очима, вони добрі та щирі, не здатні на підлість чи зраду, а якщо і зроблять щось не дуже хороше, то щиро шкодують про це. Куди ж зникає ця дитяча наївність та щирість у дорослих? Вони вважають, що бути чесним та відвертим — це дурниця, що ці якості заважають жити у жорстокому світі, але ж саме дорослі зробили цей світ жорстоким і забули, що брехливе, лицемірне, підступне створіння перестає бути людиною. Отож, нам усім треба бути уважнішими, щоб не розгубити все дитяче в собі, не стати черствими та жорстокими.

 

А ще, як я гадаю, кожна людина повинна працювати над собою, самовдосконалюватися та розвиватися як фізично, так і духовно, інтелектуально. Адже, один з давніх мудреців сказав: "Cogito ergo sum" — "Мислю, тому існую". Ми маємо бути всебічно розвиненими, освіченими особистостями, світ рухається шаленим темпом і ми мусимо за ним встигати. Той, хто не читає, не цікавиться мистецтвом, історією як свого народу, так і людства в цілому, не слідкує за останніми новинами, просто обкрадає сам себе, зачиняє перед собою двері у світ прекрасного.

 

Я думаю, що бути людиною — це бути вихованим, милосердним, доброзичливим, жити за правилом: "Поводься з людьми так, як хочеш, щоб вони поводилися з тобою". Треба пам'ятати, що ти живеш на світі не один, що тебе оточує багато людей, і виявляючи неповагу до них, ти в першу чергу не поважаєш себе.

 

Так, важка ця справа — бути Людиною, і ми повинні розуміти покладену на нас відповідальність, щоб з честю називати себе цим словом.

 

 

 

 

Про життєве призначення людини в поезії Т. Г. Шевченка "Минають дні, минають ночі..."

 

      Кожного дня ми ставимо собі питання: для я чого живу, який слід залишиться після мене? Хтось мріє про славу і почесті, а інший хоче спокійного життя та тихої старості.

      Цікаво, чи думав Тарас Шевченко, що стане своєрідним символом української нації, залишиться у пам'яті нащадків більше ніж поетом — втіленням гідності, духу, совісті? Напевно, ні. Просто жив, просто боровся, просто говорив те, про що думав, не зраджував інших і, що головне, самого себе. Тому через його твори у нас формується світосприймання загальнолюдських цінностей, бо центральні образи поезій — любов, істина, воля, добро, батьківщина.

      Поезію "Минають дні, минають ночі...", з якою ми познайомилися на уроках української літератури, можна віднести до філософсько-громадянської лірики Шевченка.

                        Минають дні, минають ночі,

                        Минає літо. Шелестить

                        Пожовкле листя, гаснуть очі,

                        Заснули думи, серце спить, -

так із сумом починає поет свої роздуми про життєве призначення людини. На мою думку, метафори "заснули думи", "серце спить" показують життєву позицію людини, яка "живе, бо треба жити", особи не активної, байдужої до навколишньої дійсності. Але ліричний герой не хоче миритися з таким існуванням;

                        Доле, де ти? Доле, де ти?

                        Нема ніякої!

                        Коли доброї жаль, Боже,

                        То дай злої! злої!

      Кожен є творцем своєї долі, тільки змагаючись, виявляючи активну позицію, добре ставлення до людей, можна досягти успіху, дійти до правди. Тому найстрашніше для героя "серцем замирати і гнилою колодою по світу валятись". Він прагне

                        Жити, серцем жити

                        І людей любити.

      Рабство, залежність — страшні, але ще гірше

                        … Спати, спати і спати на волі -

                        І заснути навік — віки,

                        І сліду не кинуть

                        Ніякого, однаково,

                        Чи жив, чи загинув!

      Доля самого поета не завжди була доброю, в ній, я думаю, було більше чорних смуг, ніж білих. Інколи замислююсь, чи була його жертва потрібною. Мабуть, так. Тому що боротьба — це не тільки певний фізичний процес, але й те, що є зв'язком для багатьох людей, об'єднаних спільною метою, який втілюється в їхньому прагненні відстоювати право на щастя. Тому моральний обов'язок кожного, розвиваючи свої найкращі риси, прагнути зробити щасливою свою долю й долю людей, що оточують тебе.

 

 

 

Краса врятує світ. Шкільний твір

 

Краса у житті людини… Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

 

 

 

«… Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

 

 

 

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

 

 

 

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української, культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

 

 

 

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

 

 

 

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

 

 

 

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

 

 

 

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа… Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

 

 

 

(Олесь Гончар)

 

 

 

«Коли я був немовлям, то лежав у різьбленій колисці. Хоч і з однієї миски їла вся наша сім'я, зате з розмальованої. Ложки були розмальовані. Кожух був один на всю сім'ю, зате розписаний. Всі сорочки для дітей, навіть спідні, мати вишивала… Від народження дитину оточував народний світ краси. Я слухав народні пісні; дід розказував мені казки… Так століттями виховувалися покоління людей — усім способом життя народу. Де це все сьогодні? Поліровані меблі, поліровані віршики, поліровані сторінки книжок, поліровані душі...».

 

 

 

(П. Загребельний)

 

 

 

«Я знаю одну родину, де дружина виростала і виховувалася в індустріальному місті, де на різні там вишивки дивилися іронічно, як на щось непотрібне. І не навчилася дівчина цього ремесла-мистецтва. А от коли вийшла заміж, коли народила дітей, коли відчула, що чогось дуже суттєвого, вічного й рідного, нею самою зробленого, не вистачає в домівці, — взялася вишивати. І бачили б ви, як сонячно стало в домівці, як частіше почав усміхатися чоловік, з якою побожністю стали дивитися діти на свою талановиту маму! І вчитися стали краще! І ласкавих слів у хаті побільшало...».

 

 

 

(С. Тельнюк)

 

 

 

Людина не може жити без краси. Вона ніколи не буде по-справжньому щасливою, якщо не навчилася милуватися гарною квіткою, зачаровуватися мелодією пісні, якщо її душа не озивається трепетно на красу поезії чи витвору малярства. Про ці життєво важливі істини пише у своєму вірші «Троянди й виноград» поет М. Рильський:

 

 

 

Із поля дівчина утомлена прийшла

 

 

 

І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,

 

 

 

За сапку — і в цвітних, де рожа розцвіла,

 

 

 

Де кучерявляться кущі любистку й м'яти,

 

 

 

З путі далекої вернувся машиніст.

 

 

 

Укритий порохом, увесь пропахли/і димом, —

 

 

 

До виноградинка! — Чи мільдью часом лист

 

 

 

Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!

 

 

 

В саду колгоспному допитливий юнак

 

 

 

Опилення тонкі досліджує закони,

 

 

 

А так же хороше над чорним грунтом мак

 

 

 

Переливається, мов полум'я червоне!

 

 

 

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

 

 

 

І музику палку, що ніжно серце тисне.

 

 

 

У щастя людського два рівних є крила:

 

 

 

Троянди й виноград, красиве і корисне.

 

 

 

(Мільдью — хвороба винограду).

 

 

 

Людиною, закоханою у красу, називають Олександра Довженка. Він був глибоко переконаний: «Ігнорування краси неминуче призводить до духовної деградації суспільства, завдає йому моральних і навіть матеріальних збитків». Людина високої духовності, Довженко відзначався і неабиякою фізичною красою. Ось що говорять про нього його сучасники:

 

 

 

«Вражала зовнішність Довженка. Це була не просто краса як явище, а скоріше самобутня неповторність природної пластики, помноженої на глибокий інтелект. Колись про зовнішність Довженка дуже влучно сказав відомий московський художник Вадим Лазурський: «™Я побачив людину з зовнішністю генія. Я подумав тоді, якби мені, художнику, довелося коли-небудь зобразити генія, я дав би йому ось цю голову, цю сивину не за віком, цей високий лоб, цей вираз зосередженої думки»». Довженку була притаманна одержимість поета, глибинність мудреця, цілеспрямованість борця і громадського діяча, воля полководця, запальність оратора, вразливість дитини».

 

 

 

(М. Маловський)

 

 

 

Збереглися щоденникові записи Довженка, які свідчать про те, як глибоко турбувало його «ігнорування храмів, краси будинків, вулиць, хат, кольору, одежі, людської зовнішньої гідності, пам'ятників старовини, охайності і многого другого»

 

 

 

(запис від 19.01.1944 р.).

 

 

 

В іншому щоденниковому записі, не позначеному датою, читаємо:

 

 

 

ПАРАДОКСИ

 

 

 

—… щоб це було красиво.

 

 

 

— І тут красиво! Багато я слухаю вас… Скажіть мені, чому до всього ви підходите з естетичних позицій? Вам у першу чергу подавай красу. Це ж не державний підхід до діла. Ми так не можемо.

 

 

 

— Шкода. Адже ми будуємо соціалізм?

 

 

 

— Так.

 

 

 

— Може бути два соціалізми чи один?

 

 

 

— Ну один.

 

 

 

— Так який ви хочете побудувати соціалізм — красивий чи некрасивий?

 

 

 

— Ну, знаєте, це софістика.

 

 

 

— Не грайте словами і не вихляйте. Соціалізм один і він красивий.

 

 

 

— А...

 

 

 

— Не може бути некрасивого соціалізму. Запам'ятайте, скрізь, де я бачу ігнорування краси, смаку, я бачу фальшивку, я бачу не наближення до соціалізму, не будову його, а засмічення.

 

 

 

— Але нам ніколи займатися красою!

 

 

 

— Неправильно. Ми некрасивістю теж не займає мося. А вона лізе з наших голів, як лупа. Ми потураємо їй, і відсутність краси і смаку, себто некрасивість, лупа оця, обходиться нам в шалену суму щорічних збитків, які, на жаль, не мають собі графи у бухгалтерській книзі державних збитків. Збитки від ігнорування краси!

 

 

 

— Дурниці.

 

 

 

— Найбільша глупота розпачлива — це наявність нашої розмови на цю тему в двадцятому столітті в Європі, в передовій її частині. Це парадокс».

 

 

 

Анатолій Погрібний розповів про такий випадок із життя Довженка: «… Вразила якось деталь: коли О. Довженко вперше по війні побачив деякі відбудовані споруди Хрещатика, у нього, приголомшеного несмаком, стався серцевий приступ».

 

 

 

Незадовго до смерті письменник створив свою знамениту «Зачаровану Десну», яка стала справжнім натхненним гімном красі, що підносить людину, — красі природи, праці, душі. Довженко, що прожив нелегке життя, уважно вдивляється у своє дитинство, і саме в красі, яка оточувала його з малих літ, знаходить джерела радості, доброти, мудрості, що допомагали йому жити і творити, любити і прощати зло, бачити і цінувати прекрасне:

 

 

 

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

 

 

 

Далека красо моя! Щасливий я. що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босоніж по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

 

 

 

У красі, стверджував видатний український філософ Григорій Сковорода, — джерело любові, щастя, гармонії:

 

 

 

«Не любить серце, не бачачи краси».

 

 

 

Поет Микола Вороний написав вірш «Краса!»:

 

 

 

Мій друже! Я Красу люблю,

 

 

 

І з кожної хвилини

 

 

 

Собі ілюзію роблю.

 

 

 

Бо в тій хвилинності ловлю

 

 

 

Я щастя одробини.

 

 

 

Що є життя? Коротка мить.

 

 

 

Яке його надбання?

 

 

 

Красою душу напоїть

 

 

 

І, не вагаючись, прожить

 

 

 

Хвилину раювання.

 

 

 

Краса! На світі цім Краса —

 

 

 

Натхненна чарівниця,

 

 

 

Що відкриває небеса

 

 

 

Вершить найбільші чудеса,

 

 

 

Мов казкова цариця.

 

 

 

Ії я славлю і хвалю,

 

 

 

І кожну їй хвилину

 

 

 

Готов оддати без жалю,

 

 

 

Мій друже, я Красу люблю...

 

 

 

Як рідну Україну!

 

 

 

Письменники різних часів і народів у роздумах про роль і місце краси в житті людини дійшли висновку, вираженому у крилатому вислові, що належить Довженкові:

 

 

 

«Істинне те, що прекрасне».

 

 

 

 

Розуміння людського призначення у поемі І. Франка "Іван Вишенський"

Шкільний твір

 

Людина хоч раз у житті замислюється над вічним питанням: для чого вона живе? Адже ніхто не з'являється на світ випадково — у кожного своє призначення. Хтось стане всесвітньо відомим художником і буде дарувати людям прекрасні шедеври, хтось — геніальним ученим, який рухатиме науково-технічний прогрес, хтось — лікарем, який рятуватиме людські життя… Популярні зірки й ті, чиє ім'я ніколи не прославиться, міністри і двірники, генерали і рядові, — усі щодня так чи інакше впливають на хід подій, змінюючи історію. Тому дуже важливо зрозуміти власне призначення: тільки тоді можна принести користь іншим людям і відчути справжнє щастя від того, що життя проходить недаремно.

 

 

 

Християнська мораль говорить: земне існування — мить, яка відділяє людину від справжнього життя на "тому світі". Яким воно буде — райським чи пекельним — залежить від людини. Відмова від мирської суєти і присвята себе Богові — найкоротший і найлегший шлях до вічного блаженства?

 

 

 

І. Франко у філософській поемі "Іван Вишенський" стверджує: шлях до духовної висоти, пройдений одним, повинен стати дороговказом для інших. Любов до Бога має виявлятися в любові до людей — адже у кожному з них є відсвіт Божої благодаті. Віра має освячуватися добрими справами, інакше вона обернеться на зневір'я.

 

 

 

У центрі твору — оборонець православної віри, український письменник-полеміст Іван Вишенський. На прикладі його життя автор розкриває тему відповідальності кожного за збереження духовності. Вишенський вирішив усамітнитися на Афоні якнайдалі від світських спокус. День за днем він проводить у роздумах і молитвах. Побачивши павука, який зловив у сітях муху, старець робить висновок: грань між добром і злом — тонка, тому, щоб розібратись і не впасти в гріх, людина має покладатися на Бога, вірити, що все в житті — його промисел, і активно чинити опір усьому, що може відвернути її від віри та любові. Людина не позбавлена права на вибір, але робити його повинна, виходячи із заповідей Божих, не вважаючи, що її уявлення про вічне і минуще — єдино правильні.

 

 

 

Якось вишневі пелюстки залетіли до печери Вишенського, нагадавши йому про Україну. Спогад той був таким болючим, що навіть породив сумнів у правильності рішення стати самітником. Таким чином автор розкриває зв'язок любові й патріотизму, оскільки це грані вияву людського в людині: віра в рідну землю як невід'ємна складова гуманізму. Приїзд посланців з України, які просять Вишенського повернутися з ними додому й допомогти захистити віру, викликає у героя внутрішній неспокій. З одного боку, бажання "самому дотиснуться до Христа", а з іншого — відчуття нерозривного зв'язку з Вітчизною.

 

 

 

Кульмінацією поеми є молитва Вишенського, щоб Бог переніс його до корабля, що відпливає, бо він просвітлів у думці, що його спасіння — ніщо порівняно з можливістю порятувати мільйони. Розв'язка символічна: Всевишній простяг сонячне проміння з печери до корабля, чернець ступив на цей "місток" — і "тихо щез", прозрів, бо піднісся до розуміння немарності життя, яке дає кожному творець.

 

 

 

Прочитавши цей твір, починаєш глибше замислюватися над вічними проблемами: добра і зла, гріха і спокути, життям і смерті… І розумієш: найголовніше призначення людини, незалежно від її здібностей, уподобань, прагнень, — любити своїх ближніх і робити добро. Адже саме за добро, яке людина творить у житті, вона буде поцінована за межею буття.

 

 

 

Твір на тему У чому полягає сенс життя

 

      Життя — це нескінченний циклічний процес, життя було, є і буде. Але деякі люди асоціюють це слово із словом "існування". З одного боку, це доцільно, а з іншого — ні! Є навіть такий філософський вираз: "Треба жити, а не існувати!" Саме слово "існування" у більшості людей асоціюється із чимось штучним, неживим. Наприклад, існувати може пристрій, будівля тощо. А "життя" тяжіє більше до істот, щось таке чисте і красиве, багатогранне, неповторне. Ми будемо розглядати сенс людського життя. Хтось сказав, що треба прожити своє життя так, щоб потім не було страшенно боляче! Я думаю, що з цими словами можна погодитися, тому що ними можна дуже коротко і лаконічно охарактеризувати сенс людського життя. Сенс життя полягає у насназі до життя, у натхненні на добрі вчинки. Наприклад, натхненням до життя можуть бути результати праці у будь-яких сферах діяльності людини: для вчителя — це відмінне засвоєння навчального матеріалу учнями; для лікаря — одужуючі пацієнти, яким він прописав ліки; для кондитера — подяка від споживачів його продукції та, звичайно, премія від керівництва тощо. Але буває й так, що власна праця не приносить задоволення, навіть починає дратувати, стає тягарем на все життя. Людина може працювати все своє життя адвокатом, але захоплюватись живописом і весь час казати собі: "Ось мої картини високо оцінять спеціалісти, я поїду за кордон і назавжди покину свою юридичну діяльність!" Але так буває дуже рідко. Коли мрії не стають реальністю, коли друзі відвертаються від тебе, не підтримують тебе у твоїх спробах кардинально змінити життя, то воно втрачає сенс і навіть може призвести до трагічного кінця.

      Тому треба думати вже зараз, чи є сенс у нашому житті, чи правильний ми обрали собі шлях? Чи цією дорогою треба іти далі?

 

 

Твір на тему Який ми слід лишимо на землі (сенс життя людського)

 

 

I. Від чого залежить доля людини? (Що це — фатум? Доля — творіння рук людських?)

 

II. Який ми слід лишимо на землі.

 

1. Сенс людського життя (залежність сенсу життя від того, що робить людина головним у житті — добро чи зло? Альтруїзм чи егоїзм? Залежність вибору від умов життя, від виховання, від генетичної спадковості, але головним чином від власної волі людини).

 

2. Пам'ять про людей (бажання людей, щоб їх пам'ятали; добра і недобра пам'ять; ганебна слава Герострата, що підпалив заради людської пам'яті храм Артеміди; криваві сліди всесвітніх катувальників — наполеонів, гітлерів, станінів; світла пам'ять про героїв-захисників Батьківщини в роки Великої Вітчизняної війни; життя в наших серцях митців, які пробуджують в нас високі думки і почуття — О. Пушкін, Т. Шевченко, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Леся Українка, А. де Сент-Екзюпері та багато інших).

 

3. У чому сенс існування нашого покоління? (Чого хочемо? Матеріальних благ для себе або чогось більшого? Що залишимо наступним поколінням: зрошені сади, пишні поля, повноводні ріки, прекрасні міста чи спустошені землі і випалені Чорнобильські ліси і душі? Віра в те, що більшість з нас житиме як справжні творці).

 

III. Безсмертя — у житті для народу.

 

 

Діалоги з Г. Сковородою про сенс і цінності життя

Шкільний твір

 

Григорій Савич Сковорода — видатний український письменник, філософ і педагог. Він обстоював права трудового народу на свободу й різнобічний розвиток, на щасливе життя.

 

Понад чверть століття жив серед простих людей як мандрівний філософ. Жив, як учив, не прагнув матеріальних цінностей, бажав тільки духовного самовдосконалення, до якого закликав й інших. Усі його твори сповнені роздумами про сенс життя.

 

У байках Сковороди особливо важливим є мотив "сродної" праці, праці, яка є природною потребою кожної людини. Без праці людина не може мати щасливого життя і морального задоволення, переконує Григорій Савич.

 

Робота приносить суспільству матеріальне і духовне багатство. Смисл життя — працювати за покликанням, за нахилом і обдаруванням, виконувати посильну й доступну людині "сродну" працю. Тільки тоді всі люди будуть щасливими.

 

Цінність життя — "сродна" праця. Цю ідею Сковорода розвиває в байках "Собака і Кобила", "Кукушка і Косик". Серед байок особливо виділяється твір "Пчела і Шершень". Бджола за покликанням збирає мед. Без роботи вона не мислить свого життя, таке життя є для неї природним. Люди ж типу Шершня — це паразити, прагне довести Сковорода. Вони живуть крадіжкою чужого для того, щоб "їсти, пити". В образі Шершня засуджуються представники панівних кіл. А Бджола — це образ мудрої, працьовитої людини, для якої смисл життя в її "сродній" праці. Байкар вшановує Бджіл як символ чесності та працелюбства й ганьбить Шершнів як нетрудових елементів суспільства.

 

У байках Сковорода розкриває благородство людей, життя яких проходить у "сродній" праці. Поваги гідний той, хто прагне працювати за покликанням, яке дасть йому велике моральне задоволення для душі й буде корисним для суспільства.

 

Але є ще одна всезагальна умова щасливого життя — доброзичливе ставлення людини до людини, взаєморозуміння, взаємоповага, вірність.

 

Г. С. Сковорода писав: "Щаслив тот, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь". Сам філософ ніколи не порушував принципів, які проповідував у своїх творах.

Похожие статьи:

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. П'єси Івана Карпенка-Карого

Учебный зал → ТВОРИ за повістю Івана Франка «Захар Беркут»

Учебный зал → ТВОРИ за романом П. Загребельного «Роксолана» та повістю О. Назарука «Роксолана»

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Поема І. П. Котляревського "Енеїда"