Шкільні твори. Лірика П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри

 

 

  Інтимна лірика П. Тичини, М. Рильського, В. СосюриШкільний твір Одне із найпрекрасніших людських почуттів — це почуття кохання. Людина, яка не звідала цього почуття, — нещаслива, бо лише кохана людина здатна йти назустріч життю, а не поспішати за ним.   Українська інтимна лірика XX століття представлена поезіями П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, В. Симоненка, А. Малишка та багатьох інших митців. Поет не може не оспівати це почуття, бо поет своєю поезією закликає йти читачів назустріч життю і сам іде попереду.   Класики української поезії початку XX століття П. Тичина, М. Рильський та В. Сосюра неповторно і своєрідно відтворили цю вічну тему у своїй творчості, бо, як писав П. Тичина:   Як не горю — я не живу.   Як не люблю — я не співаю.   Але цього я ще не знаю,   Бо завжди я — Як полум'я.   Інтимна лірика П. Тичини — це прекрасні поезії «Ви знаєте, як липа шелестить?», «Коли в твої очі дивлюся», «О панно Інно...». У них — щире освідчення ліричного героя коханій, його глибоке почуття і юнацька замріяність:   Коли в твої очі дивлюся —   Здається мені:   Мов бачу брильянтових зір ціле море,   Що десь там горять-усміхаються,   Чудові, ясні!   Особисто мене завжди хвилювали і продовжують хвилювати поезії П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить?» та «О панно Інно...» Це класичні зразки світової інтимної лірики. У вірші «Ви знаєте, як липа шелестить?» світле і ніжне почуття кохання передається з трепетною замріяністю, у дивовижній гармонії з природою:   Кохана спить, кохана спить,   Піди збуди, цілуй їй очі.   Кохана спить...   Ви чули ж бо: так липа шелестить.   Чарівною музичністю, яскравою образністю та схвильованістю нещасливого кохання вражає мене поезія «О панно Інно...»   Я Ваші очі пам'ятаю,   Як музику, як спів.   Зимовий вечір. Тиша. Ми.   Я вам чужий — я знаю.   Ліричний герой прагне розібратися зі своїми почуттями, бо «любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Поезія переходить у роздуми і над почуттями ліричного героя, і над своїми особистими.   А лірика М. Т. Рильського допомогла мені зрозуміти одну із наймудріших істин: «Вміє розставатись той, хто вмів любить». Не кожному щастить прожити своє життя у любові, бо любов і розлука ідуть поруч. І якщо вже трапилось так, що один із закоханих розлюбив, то в ім'я любові до коханого чи коханої потрібно мати благородство і силу волі, щоб розлучитися красиво і зберегти почуття любові й мужності, коли доводиться розлучатися. Інтимна лірика М. Рильського — це й вивірене роками почуття до жінки: від юнацьких захоплень до любові мудрої і досвідченої людини:   Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —   О, бачиш! Син наш під вікном біжить —   … Люблю тебе. Не можу розлюбить.   Володимира Сосюру називають «українським Єсеніним», співцем кохання. Це йому належать слова, які б хотіла почути кожна дівчина чи жінка, в яку б епоху вона не жила:   Так ніхто не кохав. Через тисячі літ   лиш приходить подібне кохання.   Ліричний герой інтимної поезії В. Сосюри весь у полоні кохання, і все йому бачиться в щасливому цвітінні, у чаруючих звуках радісних мелодій:   Васильки у полі, васильки у полі,   І у тебе, мила, васильки з-під вій,   І гаї синіють ген на видноколі,   І синіє щастя у душі моїй.   П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра — такі різні і несхожі поети, яких об'єднала і доповнила один одного тема найпрекраснішого з людських почуттів — тема кохання. І я вдячна поетам за цю гармонію у зображенні й відтворенні цього почуття у своїх віршах.  Людські почуття в інтимній ліриці В. СосюриШкільний твір В. Сосюра — поет-лірик, який глибокоемоційно, з високою художньою майстерністю відобразив багатство життя в його внутрішньому русі й розвитку. Поет немов пропускає через своє серце болі і радощі людей, і вони повертаються до нас у поетичних образах його віршів, несучи на собі відбиття творчої індивідуальності автора. Інтимна лірика В. Сосюри здобула величезну любов молоді. Його віршами про кохання захоплюються і сучасні юнаки й дівчата, з хвилюванням їх згадують укриті сивиною люди. Яким постає перед нами ліричний герой В. Сосюри у дружбі й коханні? Які нові грані душі відкриваються в ньому? В чому таємниця нев'янучої сили інтимної лірики поета? Краса і багатство духовного світу людини особливо яскраво виявляються в коханні — найсвітлішому почутті, яке окрилює людину, сповнює радістю і вірою її в красу життя. Цю окрилюючу силу любові поет оспівав у вірші «Так ніхто не кохав...» Образ коханої викликає палкі почуття в ліричного героя: В'яне серце моє од щасливих очей, Що горять в тумані наді мною. Більше про неї не сказано нічого, оскільки головний образ не вона, а саме кохання — могутнє, благородне і прекрасне, що виступає як найвищий вияв людської духовності. Гей ви, зорі ясні! Тихий місяць мій! Де ви бачили більше кохання? Серце, сповнене любові, розкривається в усій глибині пориву молодості, високого духовного злету й земної краси. Поет показує, що людина окрилена прекрасним і чистим почуттям, відкриває в усьому, що її оточує, глибокий людський зміст. Вона прагне переконати, що лиш через «тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Ліричний герой, звертаючись до місяця й зір, ніби хоче поділитися своєю радістю, бо любляче серце вміщує світ із багатством і красою землі, весни, неба й зірок: В день такий розцвітає весна на землі, І земля убирається зрання. Ліричного героя легко зрозуміти. Дивною не є обіцянка зірвати для коханої «Оріон золотий». Це не перебільшення, а втілення мрій про духовно розкрилену особистість, утвердження права людини на своє почуття. Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте». Як народна пісня залунала поезія «Коли потяг у даль загуркоче». Популярність твору — у майстерності аналізу інтимного світу людини. Ліричний герой чує стукіт коліс поїзда. В його уяві оживає спогад про далеке кохання. Не лише радість і тихе щастя приносить воно людям, часто залишає в душі сумні й болючі згадки. Але навіть тоді, коли надії на щастя не збуваються, добра, сповнена внутрішнього благородства людина в коханні проявляє свою високу внутрішню красу, а гіркий спомин про нездійсненні надії робить її духовно багатшою, почуття — ще чистішими. Спогади про минуле пов'язані з шахтарським селищем, близьким серцю шумом акацій, коліс вагонів, донецькими краєвидами. Уявлення про життя і красу нерозривні в поета з життям рідного краю. Тут він формувався як людина, відчув перші прикрощі й перші радощі життя. І хоч минуло багато років, у пам'яті рельєфно вимальовуються Той садок і закохані зорі, І огні з-під опущених вій Од проміння і тіней узори На дорозі й на шалі твоїй... Звичні предмети й речі у вірші перетворюються на поетичні образи як свідки побачення закоханих. Образ синіх очей Донеччини, що нагадують одинокі й печальні журавлині ключі, завершує картину згадок, вносить у неї тривогу, причина якої розкривається в наступній строфі. Герой прощається з коханою біля верби востаннє. Він іде на фронт. Так тема кохання переплітається з темою боротьби, особисте почуття і громадський обов'язок об'єднуються. Образ ліричного героя постає в усій красі. В. Сосюра говорить від першої особи, ніби про себе, але це звучить як сповідь багатьох людей, яких розлучила війна. Світлий щем надає поезії тієї краси, яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне. Мотив кохання у поезії «Білі акації будуть цвісти» поєднується з мотивом любові до Вітчизни. Поет твердить, що для щастя людини мало кохати — їй треба відчути себе громадянином, жити в ім'я щастя Батьківщини. Справжня повнота щастя можлива лише тоді, коли людина кровно зв'язана з рідним краєм, а тому й образ України набирає рис коханої, а може, кохана уособлює для ліричного героя Батьківщину з вічною красою її весен, солов'їного співу і цвітіння білих акацій. Основний образ твору — це двоєдиний образ коханої і Вітчизни: Солодко плачуть в садах солов'ї, Так, як і завжди, незмінно.... В тебе і губи, і брови твої, Як у моєї Вкраїни. Зворушливо й просто передається радість розділеного кохання, що сповнює душу людини оптимізмом, вірою в те, що життя прекрасне й буде вічно на землі, у вірші «Васильки». Синій колір польових васильків, сині гаї на видноколі, сині очі коханої. Цей колір у сприйманні ліричного героя стає кольором щастя. Поезія «Васильки» пройнята свіжістю. У цій поезії В. Сосюра по-філософському осмислює життя. Минуть роки. «І ось так же, в полі будуть двоє йти, але нас не буде». Зате вічним буде кохання і щастя, весняне оновлення природи: «може, васильками станем — я і ти». Прекрасне не гине, не зникає безслідно: Так же буде поле, як тепер, синіти, І хмарки летіти в невідомий час. І другий, далекий, сповнений привіту, З рідними очима порівняє нас. Прекрасне вічне. Воно залишає на землі слід, у якому панує чистота й любов. В. Сосюра — співець ніжності і дружби. Це талановитий лірик і мислитель. Він зумів показати у своїх поезіях особистість свого часу, розкрити її внутрішній світ, за що й полюбили сучасники його лірику.  Поетичне вираження любові до землі у творах М. РильськогоШкільний твір Максим Рильський розпочав свою творчість у "гроні п'ятірному" неокласиків. Їх висока школа дуже вдячно позначилася на поетичній майстерності цього тонкого і вишуканого лірика. Навіть у тих творах, які він був змушений написати на догоду ідеологам від літератури (а таких "поезій" у нього небагато, та й ті написані з метою захистити себе від цькування за "буржуазність"), Рильському не зраджує почуття міри і хорошого смаку. Там, де йому не треба було дбати про ідеологічну вивіреність, а такою віддушиною завжди була для "радянських поетів" пейзажна та інтимна лірика, він створив чимало прекрасних віршів. Мотив гармонії людини і природи Максим Рильський інтерпретує надзвичайно цікаво та оригінально. Краса навколишнього світу, одвічна загадковість природи — невичерпне джерело натхнення для поетів. На диво чутливий до гарного та гармонійного довкола себе, Рильський майстерно переливав тонко вловлені природні барви й звуки у віршовані рядки. У його любові до природи є щось синівське, трепетне, безпосереднє:   Вона — не тільки тема вірша Або картини, — В ній є висоти незміримі Й святі глибини. Вона — це мати. Будь же сином, А не естетом, І станеш ти не папіряним — Живим поетом!   Якщо для лірики Павла Тичини характерні весняні настрої, то пейзажна поезія Максима Рильського швидше дозволяє назвати його співцем осені:   Запахла осінь в'ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом, — І свіжі айстри над піском рум'яним Зоріють за одчиненим вікном.   Така "осінність" його пейзажної лірики зовсім не означає безнадії в чеканні невідворотності зими, у згасанні природних барв і наступному глибокому сні. Осінь у поета — символ зрілості та мудрості, бо шал весни і спекотна знемога літа вже знайомі серцю. А все, що пережито, перелюблено, передумано до осінніх днів, вже зветься — досвід. Усе, що цвіло навесні, обертається плодом. Усе, що надбав чи втратив, вчить цінувати з відстані осінь життя. "Вміє розставатись той, хто вмів любить..." ("Яблука доспіли"). Але не слід думати, що людське серце, вкутане опалим осіннім листом, приречене відтепер лише на те, щоб втішатися спогадами і складати рахунки своїм надбанням і втратам. Навіть глибокий сон природи не зупиняє тих живлющих соків, що нуртують у ній. Серце ж людське й поготів: здатність відчувати, любити, вірити неспроможні зупинити ні упокореність осені, ні холодні подихи зими ("У теплі дні збирання винограду", "У присмерку осінньої алеї"). Осінь не владарює неподільно в пейзажній ліриці Рильського. Весняний легіт теж навіває йому чудові віршовані рядки:   Я натомився од екзотики, Од хитро вигаданих слів, — А на вербі срібляться котики, І став холодний засинів. Нехай я щастя не знайшов того, — Його весна несе струнка, І держить свічку воску жовтого її мережана рука. ("Я натомився од екзотики")   Чутлива до краси поетична муза Максима Рильського знаходить її в будь-якій порі року. Вона облагороджує і привносить своєрідний чар у передчуття зими ("Не забуду вечора хрусткого"), відкривається назустріч шаленим обіймам весни ("Поле чорніє": "Де вас подіти, зелені надії? Вас так багато — серце порветься!"; "Весною ми їздили в поле"), купається у сонячній зливі літніх днів ("На білу гречку впали роси", "Опівдні"), переймається світлою печаллю осені ("Запахла осінь в'ялим тютюном", "У присмерку осінньої алеї"...). Але неодмінно поетова душа гармонує зі станом природи, переповнюється її настроями, дихає її силою, мудрістю, красою.  Вірність і кохання в інтимній ліриці В. Сосюри і М.Рильського Шкільний твір Поезія розповідає про ті речі, які відбувалися й відбуваються з кожним. Усі ми переживаємо трагічну самотність юності, поривання до щастя зрілості, усі замислюємося над сенсом життя і невідомою країною смерті. А насамперед — ми шукаємо кохання, шукаємо, кому віддати душу й тіло, бо, як казав поет, людина одна — не живе, "Я" — це не тільки я, а "я і ще хтось". Кохання — це довіра, тому поруч із темою кохання в поезії, скільки вона існує, стоїть тема вірності та зради. Не обминули цієї теми й два тонких лірика української поезії — Максим Рильський та Володимир Сосюра. Максим Рильський пише стримано, дбаючи про точність слова. Він — поет добірних деталей, що вміє одним-двома рядками створити настрій, передати цілу гаму почуттів. Його відчуття кохання глибоке, трохи сумне, вдячне, пов'язане з пам'яттю про щастя. В одному з кращих віршів "Яблука доспілі..." він висловлює важливу думку: Поцілуй востаннє, обійми востаннє; Вміє розставаться той, хто вмів любить. Ці рядки настроєм близькі до великого пушкінського: "Я вас любил..." Поет не дорікає коханню, що воно скінчилось, а вдячний, що було. Вічність кохання, близькість до нас людей, які жили так давно, але відчували так само, передає вірш "У теплі дні збирання винограду". Душа Еллади мов прокинулась на мить, коли Рильський змалював зустріч грецьких юнака та дівчини, селян-виноградарів. Цей вірш — гімн коханню й молодості: І він потягся, як дитина, радо І мовив: — Добре бути молодим У теплі дні збирання винограду. Поезія Володимира Сосюри, на відміну від своєрідної, стриманої поезії Рильського, більш відверта, сповнена поривчастості. Поет наче фіксує найменші душевні рухи, щоб донести їх до читача. Сам себе він називає — "поет ніжний і тривожний". Мабуть, найвідоміші його рядки про кохання — вірш "Так ніхто не кохав...": Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розквітає весна на землі і земля убирається зрання. Гіперболізм цього вірша може здатися зайвим тільки тій людині, яка не знала першого кохання. Але такі люди не читають віршів. З Гамлетовим "я вас кохав, як сорок тисяч братів не можуть кохати" перекликається вірш "Марії". Витончена складність метафори нагадує і педантизм ученого, і красномовність східного візиря: Якби помножити любов усіх людей, Ту, що була, що є й що потім буде, То буде ніч. Моя ж любов, як день, Не знають ще чуття такого люди! Сосюра пише про себе, тобто про кохання, бо душа справжнього поета завжди закохана. Світло любові підтримує на схилі життя й живить у юності. Душа повинна кохати, бути щедрою. Утрачати, згадувати, боліти. "Виховання почуттів" — найважливіша наука в наш нелюдяний час. Нагородою за це буде те, що Кожна квітка і стеблина до тебе тягнуться в півсні. А ти ідеш. На небокраї Яка краса огнів сія! Й разом з природою співає Душа закохана твоя.  Спів про рідну землю (за поезією М. Рильського)Шкільний твір Поезії видатного українського поета Максима Тадейовича Рильського захоплюють своєю витонченістю та глибиною образів. Найголовніше місце в його багатогранній творчості посідає тема людини і природи. Гармонійне існування ліричного героя залежить від його єднання з красою, що оточує його, віднайдення її в праці, спогляданні природи. В одному з віршів М. Рильський зображує дівчат, які працюють на винограднику і співають народну пісню "На городі верба рясна..." Вони співають голосно і строго, Щоб тепло й працю вилити в одно... Разом з ними співає все довкола, навіть сивовусий бригадир — "скупий у мові, суворий в ділі" — і журавлі, які високо летять над тими дівчатами. У цьому вірші поет змальовує любов до всього земного. Відбувається поєднання людини і природи, творчий підхід людини до всього оточуючого. Сповнений жадоби звукових вражень, поет уважно вслухається у голоси міської вулиці, у звуки шосе, мелодії степу та лісу. Він почуває себе невіддільною частинкою природи, змальовує своє поєднання з нею: Ліс зустрів мене як друга Горлиць теплим воркуванням, Пізнім дзвоном солов'їним, Ніжним голосом зозулі, Вогким одудів гуканням. Максим Рильский майстерно відтворює звуки природи, тонко розуміє її "мову". Він вплітає в рядки поезії надзвичайно яскраві спостереження. Ось, наприклад, у чому він бачить ознаки весни: Вона — в бруньках блискучих на каштані, В снігу рудому, у струмках брудних, Що чистим сріблом грають у тумані, Мов бруд ніколи й не торкався їх. Вона — у краплях, що спадають дзвінко Із голих віт, які стрясає птах, Вона — в підсніжній зелені барвінку, В сережках на березових гілках. Читаючи ці рядки, мимоволі переймаєшся поетовими емоціями, переживаєш разом з ним радість бачення прекрасного. Так само, як людина не може існувати без природи, природа теж не існує без людини. Вони стають красивими у взаємоєднанні. У вірші "Три дівчини" він знайомить нас із трьома студентками-агрономами, людьми одного віку, однакових умов життя. Але сприймають явища природи вони по-різному, що залежить, певно, від індивідуальних особливостей кожної людини. Одна з дівчат здатна сприймати навколишню красу: Одна сказала: "Гляньте, гарно як! Немов облита снігом кожна гілка! Он, бач, на сонці затаїлась білка, Он слід легкий, то перебіг русак!" Читаючи ці рядки, я уявляю образ життєрадісної дівчини з романтичною натурою. Друга стриманіша у висловленні почуттів: … Справді, весело, дівчата, Хоч трохи й пізно, а м'ягка зима! На лижах би! Та часу в нас нема... Ще інакше реагує на те саме явище третя. Поет передає душевний стан дівчини, а також її ставлення до баченого: Була чомусь лиш третя мовчазна, Іде — немов не бачить і не чує... Спитали дві: "Чого тобі бракує?" — Морозу й сонця! — мовила вона. І уявляється ця дівчина вольовою, сильною. Отже, поет майстерно зображує сприйняття природи людиною, і ми можемо зрозуміти особливості її душі. У вірші "Діалог" М. Рильський висміює тих, хто через свою духовну вбогість вважає, ніби у часи космічної ракети, кібернетики та інших див поезія, музика, природа нічого не варті, що той, "хто мотор полагодити вміє, вартий більше, ніж знавець картини". На це безглуздя поет гнівно зауважує: Як же так убого ви живете, Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні космічної ракети Солов'я не в силі зрозуміть? Він виступає проти байдужих, очерствілих душами людей, які не люблять природи і не розуміють її. У своїх віршах М. Т. Рильський не тільки зображує поєднання людини і природи, а й закликає не обкрадати себе духовно, не відсторонюватись від краси в житті, від чарівного світу природи, мистецтва. Лише в єднанні корисної праці і краси людина може бути по-справжньому щасливою в житті. Хто може випити Дніпро Хто властен виплескати море.  Рідна мова в поезіях В. Сосюри і М. РильськогоШкільний твір І в України, і в української мови невесела доля. Маленька наша країна, як дорогоцінний камінець, приваблювала неситі очі загарбників майже у всі часи свого існування. А захопивши землю, іноземці робили все, щоб українці втратили національну пам'ять та рідну мову, тому що людину без коренів легко зробити холопом, найманцем, зрадником. За часів Польщі на Західній Україні карали тих, хто розмовляв українською. За Петра І було заборонено друк книжок українською мовою. За радянської влади українську мову нібито підтримували, але одночасно знищували найкращих її носіїв і творців — поетів, письменників, вчених. І те, що мова все ж таки жива, це заслуга тих, хто багато років писав українською вірші та повісті, казки та переклади. Часто-густо літератори страждали від звинувачень їх у націоналізмі та шовінізмі. Через це пройшли і Тичина, і Стельмах, і Сосюра… Та вони працювали і зберегли мову. Володимир Сосюра, поет довірливої негучної інтонації, рідко звертався у віршах до прямих гасел, закликів, звертань до читача. Але з душі його рвався крик, коли він закликав любити й берегти рідну мову, країну. У вірші "Юнакові" Сосюра каже твердо й наполегливо: Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува. Поезія "Любіть Україну" теж була приводом для звинувачення Сосюри у націоналізмі та шовінізмі. І лише тому, що поет висловив прості і зрозумілі речі: не можна любити людство, забувши свій народ, не можна любити свій народ "з ненависті до інших" (Вознесенський). У цій поезії Сосюра називає українську мову "солов'їною". Поетичний епітет — не перебільшення. Наша мова по милозвучності, мелодійності, багатству синонімів, рим посідає одне з перших місць у Європі і є конкурентом славетної італійської. І таку мову можна було забувати?! Максим Рильський теж не раз замислювався над тим, що є для людини рідна мова. Бувши сам великим знавцем її скарбів, він уболівав за чистоту й красу мови, наполягаючи, щоб люди Як парость виноградної лози, Плекали мову... "Чистішою від сльози" повинна вона бути. Ці рядки актуальні, на жаль, і зараз. Українська мова, нарешті, має державну підтримку. Її вивчають, вона лунає з телеекранів. Та чи часто ми чуємо справжню рідну мову? Суржик, германізми, перекручена англійська роблять мовлення макаронічним. Не про те мріяв М. Рильський. Він закликав: Мужай, прекрасна наша мово, Серед прекрасних братських мов! І тільки чиста мова у вустах обізнаної людини може стати тією силою, про яку писав Володимир Сосюра у вірші "Я знаю силу слова": Воно проміння швидше, в нім думка й почуття. Воно іде в народи для вічного життя.  Зміст і романтична спрямованість збірки П. Тичини "Сонячні кларнети"Шкільний твір Перша збірка віршів П. Тичини "Сонячні кларнети" вийшла в 1918 році. До неї ввійшли твори, написані в 1910—1917 роках. Усі вони об'єднані спільним настроєм, темою та ідеалом. Пристрасна любов до природи, пильне вдивляння в людські душі, відчуття гармонійного зв'язку між душею поета та Всесвітом — цим сповнені вірші "Сонячних кларнетів". Якщо порівняти цю збірку з музичним твором, то основна тональність її — мажорна. Сонячні кларнети — символ оновлення, світлого майбутнього, весни людства, в яку вірив поет. Картини природи у віршах збірки сповнені вируючого руху, могутності, яскравих барв та звуків. Громи грають арфами, дощ ллється та плаче перламутром, а в коханої вії, як колос. Жива природа відчуває, що не Зевс, не пан, не святий дух, а матеріальна енергія космосу живить усе навкруги. І це теж містить символіку сонячних кларнетів. Природа в Тичини не самотня й байдужа, вона описується через сприйняття людини, гармонійно відгукується до її душі. Радісне передчуття, що охоплює людину навесні, втілюється в зелені шуми гаїв, буяння квітів, живі струмки, блакить неба. Ліричний герой Тичини відкритий до усієї землі, він не вищий і не нижчий за природу, він — суттєва деталь світової гармонії. Тому небо в нього наповнюється думами, наче море кораблями, день облітає, мов мак, серце коханої — поле у жовтні, а кохання, коли воно відкривається людині, мов сонце зігріває природу: Ах, це десь весна танцює, Розтопивши білу кригу! — Переповнений любов'ю, Я відкрив кохання книгу. Ліричний герой "Сонячних кларнетів" — молодий романтик, що шукає себе, радісно вдивляючись у життя. Вічною весною сповнені вірші Тичини, світлою кришталевою музикою.  Інтимна лірика СосюриШкільний твір Трохи незручно казати "інтимна лірика" про окремі вірші поета, який відрізняється небувалою відкритістю душі, відвертістю в самовираженні, який не ховає нічого від читача. У цьому нема нічого від "душевного стриптизу", від колупання на людях гнійних психічних ран. Душа Сосюри — здорова й цільна у своїй ніжності, щирості, здатна кохати й пам'ятати. Мелодійні вірші Сосюри на перший погляд розповідають простими словами про прості речі. Але є в них якась магія, чаруюча сила: Я б забув і образу, і сльози...Тільки б знову іти через гать,Тільки б слухать твій голос — і коси,Твої коси сумні цілувать... На чотири рядки, написані майже без прикрас, поет знайшов один несподіваний епітет — "сумні коси" — і це вражає нас, змушує домислити і вираз обличчя коханої поета, і її очі, і непрості стосунки між ними. По особливому настрою, який Сосюра визначає як "ніжний і тривожний", він близький до Єсеніна, але тихіший, м'якший. Тільки як хвиля кохання поглинає його, він здатен сказати й повірити у свої слова: Так ніхто не кохав. Через тисячі літЛиш приходить подібне кохання. Ми не відчуваємо перебільшення, бо саме це знають усі, хто вперше по-справжньому закохався. Поет дозволяє зазирнути у свою душу, а читач відкриває там, мов у віддзеркаленні, себе. Вірш "Так ніхто не кохав" був написаний у важкому 1922 році. Чи можна здогадатися про це, якщо не дивитися на дату? Кохання, мов повінь, розливається, поглинає душу. Людина живе і творить, що б не трапилось, і це дарує надію. Бере за серце й невеличка мініатюра Сосюри "Уночі шелестить мені листя..." Знов простий буденний епізод: маленький син у колисці. Мати затрималася на зборах, батько тішить дитину, обіцяє купити черевички. І поруч раптом такі рядки: Ти не плач і дрібними зубамине гризи ти цигарку мою.Не покину твоєї я мами,бо її я так юно люблю... Ми зазираємо у найпотаємніші, приховані від сторонніх очей глибини сімейного життя поета. Довіра до читача у Сосюри така, що не можна її зрадити. Душа відгукується йому без опору.   Інтимна лірика Максима Рильського (за поезією "Яблука доспіли")Шкільний твір            Від поезії М. Рильського "Яблука доспіли" віє світлим смутком, печаллю розлуки. Але все одно мотив життєдіяльності, гармонійного єднання людини і природи домінує:                        Яблука доспіли, яблука червоні!                        Ми з тобою йдемо стежкою в саду.                                                Вже й любов доспіла під промінням теплим,                        І її зірвали радісні вуста.      Ліричний герой порівнює своє почуття кохання з яблуками, які теж "зривають", коли вони "достигнуть під промінням теплим". Герой відчуває, що для його кохання, як і для яблук, минуло літо і настала осінь. Ось тому:                       … У серці щось тремтить і грає,                        Як тремтить на сонці гілка золота.      Ось-ось настане мить розлуки — і кохання згасне. Усвідомлюючи це, ліричний герой у розпачі благає свою кохану:                        Поцілуй востаннє, обніми востаннє.      Отже, в основі вірша — філософська думка про минучість кохання. Цю проблему поет розв'язує так:                        Вміє розставатись той, хто вмів любить.      Саме в цих рядках — головна ідея твору. Кохання — минуще. І лише той зуміє віднайти душевний спокій, хто по-справжньому кохав, не розмінюючи своїх почуттів.   Вірш М. Рильського "Рідна мова" — величальна пісня українській мовіШкільний твір У багатьох своїх статтях і поетичних творах М. Рильський закликав бути уважним до мови, цього "чудотворного знаряддя у нашій боротьбі за світле, щасливе життя". Неперевершений знавець скарбів рідної мови, поет звертався до сучасників і наступних поколінь:   Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур'ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям. ("Рідна мова")   Вірш "Рідна мова" (1958) є величальною піснею українській мові. Вперше він прозвучав 1959 року на з'їзді письменників України з уст самого автора. Рідну мову поет порівнює з гулом століть, шумом віків, подихом бурі, дає їй влучні, як афоризми, метафоричні визначення:   Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа.   У мові відбивається все життя народу, його минуле, сучасне і майбутнє, життя людини в суспільстві і сім'ї, її радість і горе, розчарування і надії. Крилаті рядки М. Рильського перегукуються з висловлюванням Панаса Мирного: "Найбільше і найдорожче в кожного народу — це його мова..." В метафоричних висловах Рильського — "життя духовного основа", "рідна мова", "язик вогненний", "народу вище слово" розкривається величезна роль мови в житті українського народу, підкреслюється думка, що рідна мова у найтяжчі часи була не лише засобом культурного й політичного розвитку, а й зброєю в боротьбі за соціальне й національне визволення. У вірші гнівно тавруються "цареві близні і кати, раби на розум і на вдачу", які "хотіли вирвати язик" в українського народу, переслідували і забороняли його мову. Українську мову "в ярмо хотіли запрягти", осліпити й "повести на чорні торжища, незрячу", "хотіли ноги поламати", "в'язали, кидали за грати",   Зробить калікою з калік Тебе хотіли, рідна мати.   Образ-уособлення "рідна мати" показує, наскільки дорога народу його мова, а тяжке становище української мови стає особливо зримим завдяки порівнянню:   Ти вся порубана була, Як Федір у степу безрідний...   Мова живила патріотичні почуття народу, була мужнім борцем. В умовах страшного соціального і національного гніту вона "свій дух велично-гідний, як житнє зерно берегла". Для зображення величезної потенціальної сили української мови, її духу Рильський створив складний епітет "величногідний", а її безсмертя ствердив порівнянням "як житнє зерно берегла". Порівнянням із житнім зерном (символом життя) підкреслюється важливість мови для життя народу. М. Рильський розглядає мову як неоціненне духовне багатство, що передається з покоління і покоління. Поет радить вчитися у народу, де "кожне слово — це перлина, це праця, це натхнення, це людина". Він закликає до глибокого вивчення мови, до засвоєння мовних багатств, дбайливо зібраних попередниками, бо народ — творець і охоронець мови. Завершується вірш натхненним звертанням поета до рідної мови:   Мужай, прекрасна наша мово, Серед прекрасних братніх мов, Живи, народу віще слово, Над прахом царських корогов, Цвіти над нами веселково, Як мир, як щастя, як любов!

Похожие статьи:

Учебный зал → ТВОРИ за повістю Івана Франка «Захар Беркут»

Учебный зал → СЕНС І ЦІННОСТІ ЖИТТЯ. Шкільні твори

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»

Учебный зал → ТВОРИ за романом П. Загребельного «Роксолана» та повістю О. Назарука «Роксолана»

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Поема І. П. Котляревського "Енеїда"