Твори за романом Л. Костенко «Маруся Чурай»

  Втілення в образі Марусі Чурай моральної Краси й таланту українського народуШкільний твір У романі Ліни Костенко змальовано трагічну долю легендарної народної співачки, життєвий шлях якої тісно пов'язаний з всенародною драмою — кривавою боротьбою уярмленого народу з поневолювачами. Давня легенда доносить до нас образ Марусі Чурай. Мелодійні Марусині пісні переконують, що ця дівчина була надзвичайно талановитою, а відома історія отруєння її коханого говорить про сильний характер і палкі почуття. Ліна Костенко дала нове життя цьому легендарному образові, і це тлумачення переконливе і привабливе.Маруся успадкувала від своїх батьків благородство, гідність, чесність та душевну красу. А ще їй дістався співучий мамин голос. Вперше вона звернулася до пісні маленькою дівчинкою, коли загинув від ворожої руки її батько. Маруся побачила виставлену на острах його відсічену голову, і це незглибиме горе вилилося у співі: "А смерть кружляє, кружляє, кружляє навколо палі. Наносить білого снігу у очі його запалі..." А остаточно дівчина відкрила душу пісні, коли почула, як батькову славу донесла до них кобзарева дума:            Усе ввижалось: "Орлику Чураю,            Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"            Все думала: хоч би ж було спитати,            хто склав слова про нього, про той край.            Що був же він ріднесенький мій тато,            а от тепер він — орлик, він Чурай.      Особиста драма Марусі Чурай була тісно пов'язана із всенародною драмою. Вона звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у її душі як особисте. Її пісні дивували багатьох міщанок, тому що, на їхню думку, складати їх повинні лише кобзарі:   Та й не сказати, — що вона співає:Сама собі видумує слова.Таких дівок на світі не буває.Та й те сказати, — що вона співає?Хіба для того дівці голова?              Герої роману по-різному ставляться до її пісень. Одні — захоплюються ними, інші — не люблять, тому що часто відчувають засудження своїх вчинків з боку Марусі. Таких персонажів немало у творі. Це насамперед Райці, Бобренчиха, Горбань і, звичайно ж, Вишняк та його рідня. Чураївні, яка вболіває за долю своєї землі, прикро усвідомлювати, щоу всіх оцих скорботах і печалях,у всіх оцих одвічних колотнечах -і чураївські голови на палях,і вишняківські голови на плечах...   Трагедія її особистості полягала найперше у невідповідності між Марусиними уявленнями про честь, гідність, совість, самопожертву в ім'я народу і тим, що вона бачила у своїх краянах. І тому боляче вразило дівчину те, що її коханий виявився такою ж дріб'язковою і нешляхетною людиною: "Нерівня душ — це гірше, ніж майна". В розпачі вона приготувала для себе отруту, але її випадково випив Гриць. Безневинно вона потрапила під суд, але не сказала й слова на свій захист. Вона була ошукана у своїй любові і випалена нею дотла.   Від смерті її врятував Іван Остряниця, який привіз універсал від Богдана Хмельницького про скасування вироку. Слова універсалу про значення народного співця звучать уже не так для Марусі, як для людей, щоб вони зрозуміли, що саме співець дарує їхнім діянням безсмертя.   Маруся, несучи в серці свій біль, вирушає на прощу до Києва. Ми бачимо очима Чураївни та мандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючими сторінка за сторінкою гортається велика книга бід українського народу. Перед їхніми очима уявно постають мученицькі смерті його ватажків, "подвиги" ката Яреми Вишневецького, удовині села, голод на Волині та ще багато такого, про щоу селах ридма плачуть кобзарі, або такі, як ти оце, дівчата в сумних піснях виспівують життя. Ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя!Маруся болісно переживала смерть коханого, причиною якої вона вважала себе. Проте особиста драма не закрила їй очі на страждання народу. Її талант продовжував служити людям — пісні Марусі співає полтавський полк, виходячи в похід. У них виявляється нескорений дух та моральна краса дівчини, яка болісно переживає за долю рідного краю. Тому все сказане нею за її непросте життя належить уже не їй, а народові, історії.  Маруся Чурай.Стислий переказ, виклад змісту Роман у віршах   Розділ І Якби знайшлась неопалима книга   Такого-то року й такого то дня Маруся Чурай на лаві підсудних, і пів-Полтави свідків під дверима. Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку, і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Горбань вважає, що Чураївна, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, спеціально напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А Бобренчисі так хочеться бачити її приниження, каяття. Вона розповідає, що не заважала їх нім зустрічам, щоб син не бігав до жінок легкої поведінки. Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: "воювала — за курку, за телицю, за межу". Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: "Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні". До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися ще з боку зради: "Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!" Найбільше страждає Іван Іскра, козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: "Ця дівчина не просто гак Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа… Коли в поход виходила батава, — її піснями плакала Полтава… Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!" Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.   Розділ II Полтавський полк виходить на зорі   Спливає час. Усюди битви. У боях вирішується доля народу: "Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей". І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя. Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.   Розділ III Сповідь   Очікуючи страти, Маруся думає: "Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть". Вона зневірена, покинута, до того ж і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла. Пригадує дитинство, працю разом із Грицем, розповіді діда Галерника про війну, про полон, щедрування, святкування в ніч на Івана Купала. Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: "Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі". Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: "Затям, любов любов'ю, а життя життям". А він же був хоробрим козаком! Але: "Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні". Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. "Нерівня душі гірша, ніж майна!" Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: "Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє". З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, і смерть була для неї як жадане забуття, спочинок.   Розділ IV Гінець до гетьмана   Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі, старшини — в рубцях, у клоччі, прямо з бою. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, пісні Марусі, які співала вся Україна. І написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?   Розділ V Страта   На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальна юрма потяглася в степ на видовисько. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Сліз немає. Та раптом вершник — гінець від гетьмана з помилуванням: "В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі.… її пісні —- як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні..." Маруся мовби скам'яніла: цієї кари для неї було досить.   Розділ VI Проща   Мати не витримала такого випробування і незабаром пішла з життя. Відчуваючи невимовну пустку в душі, Маруся зібралася на про щу.Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи відлікувала душу: "Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, — оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна". Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю. Дорогою вони бачать міста, де проливалася кров за волю України. Страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною, примушують Марусю на деякий час забути про особисте горе. Вона складає пісню про Байду інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк роздумує над тим, хто ж святі. Й висловлює думку, що козаків-оборонців теж можна до них причислити. Треба вчитися на прикладах власної історії. Розповідає, що й він колись кохав панну, але та його мову назвала "хлопською". Дяк зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.   Розділ VII Дідова Балка   Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ополоники, ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої турботи од людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчувати велику спорідненість душ і долі.   Розділ VIII Облога Полтави   Незабаром під брамами Полтави зупинилося вороже військо. Його, за угодою, мали б впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що український і польський народи є рівними, Полк стоїть у полковому місті, "це значить — стоїмо ми на своїй землі". На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати йому за дружину, говорячи: "Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте". Над Полтавою нависла загроза. Вороги рубають віковічний Пушкарівський ліс. Стріляти не можна. Голод. На базарі — дві качки, одна хлібина й безліч матерії, різних приправ, тільки приправляти нічого, навіть на Різдво. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, сама як тінь. Облогу зняли. Полтава ожила.   Розділ IX Весна, і смерть, і світле воскресіння   Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. "Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені", — радіє Маруся, хоч хвора на сухоти. У неї кашель, лихоманка. При йшов Іван, посидів мовчки і пішов, бо "Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки". Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: "Зелененький барвіночку", "Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися", "Ой не ходи, Грицю".   Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Роман у віршах Л. Костенко "Маруся Чурай" має історико-фольклорну основу. Духовне життя нації показане крізь призму нещасливого кохання. Твір порушує проблеми ролі митця в суспільстві, індивідуальної свободи людини, вірності та зради, провини та спокути. Талановита й горда дівчина не стала виправдовуватися, що не винна у смерті Гриця. Життя різних верств українців (за духовним, а не за соціальним поділом) оживає, виблискує яскравими фарбами під поетичним пером письменниці. У творі багато філософських роздумів, ліричних відступів, які пронизує гаряче почуття патріотизму.  Історичні персонажі в романі Л. Костенко "Маруся Чурай"Шкільний твір Ліна Костенко добивається виразності в зображенні історичних осіб у романі "Маруся Чурай" двома шляхами. Вона використовує оцінку їх характерів та дій, яку дає їм народ у піснях та думах, і показує людей у конкретну мить життя, одночасно розповідаючи читачеві про їх подальшу долю. Історична й біографічна точність не заважає робити узагальнення, висновки, що мають філософську основу і ґрунтуються на пильному вивченні української історії. Живими й повнокровними постають перед нами козацькі лідери тих часів. Ось мудрий і добрий воїн Пушкар, що десять років був полковником козацького війська. Він звик до шаблі й коня, а не до дипломатичних хитрощів, у чому щиро зізнається: Воно, скажу вам, легше, як на мене, діла у битвах шаблею рішать. Палкий, нестримний у відстоюванні справедливості Лесько Черкес, що кидається із шаблею рятувати Марусю від тортур. Ліна Костенко додає "історичну довідку", і ще зрозумілішим нам стає цей козак: Лесько утне ще й штуку не одну. Він потім стане побратимом Разіна — Леськом Хромим загине на Дону. Мало що відомо про Якова Остряницю, "першого гетьмана після Павлюка". Мужність і політичну мудрість він проявив, коли виступив проти реєстровців, відважно боровся проти польських завойовників. Народ любив свого ватажка. Син Остряниці, Іван, у сцені суду грає важливу роль. Саме він стає на захист Марусі, глибоко розуміючи, що є для України ця дівчина: Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди разного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. В уста Івана Остряниці поет укладає полум'яні слова про те, що співці, поети — це душа, скарб і майбутнє народу: Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! І з коментаря ми вже знаємо, що і Пушкар, і Остряниця загинуть у боях. Голову першого через сім років подадуть на списі Виговському, другий не доїде з Москви. Народ згадує їх як героїв, а сучасний поет допомагає відродитися вдруге. Народна пам'ять не прощає зради. Символом іудиного гріха в романі став Ярема Вишневецький. Продажна душа його зганьбила Україну, і навіть земля нагадує йому про його підлість: Кожна тут осиночка над шляхом... про юду листям шелестить! Наче наблизилось до нас минуле України, стало живим, отримало емоційне наповнення. Завдяки романові "Маруся Чурай" ми відчуваємо, що є в нас корені, що ми не безродні прибульці на цю землю. Це — найвищий здобуток автора.   Реферат на тему: Трагічні картини важкого минулого українського народу (за романом Л.Костенко "Маруся Чурай")     У віршах поетеси привертає увагу історична тема, історична пам’ять. Талановита поетеса не зрушує коріння, розуміючи його значення в розвитку духовності, національної культури.     Ім’я Ліни Костенко – як прапор нашої поезії. Нашій літературі пощастило, що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів. В її віршах – єдність характеру і слова.     Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Маруся Чурай”. Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам’ятайте нащадки, свою славну історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.     До образу Марусі Чурай у літературі митці зверталися дуже часто. Згадаймо лише історичну повість російського письменника О.Шаховського "Маруся — малоросійська Сафо", драми українських митців Г.Бораковського "Маруся Чурай" — українська піснетворка", М.Кропивницькрго "Дай серцю волю — заведе в неволю", М.Старицького "ОЙ не ходи, Грицю", поеми Л.Боровиковського "Чарівниця", С.Руданського "Розмай", драматичну поему В.Самійленка "Чураївна"… Та в усіх цих творах розглядався виключно любовний аспект драми життя легендарної співачки, що, безперечно, занижувало її Історичну роль для нації і рідного краю як співця і зовсім не давало можливості показати історичне тло, розорену поляками, але не скорену й готову до боротьби під булавою Б.Хмельницького Україну. Ліни Костенко, поставивши в центр свого Історичного полотна легендарну дівчину, заговорила насамперед не про кохання, а про насущні проблеми своєї нації і держави. Про "Марусю Чурай" Ліни Костенко І.Дзюба найвищої думки; "Маруся Чурай" нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею. Поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності, а цілість надає кожній частині вищого значення. Він живе наскрізною симфонічною взаємопов’язаністю, взаємопідсиленням. Михайло Слабошпицький теж ставить історичний роман Ліни Костенко на перше місце не тільки в її творчості, а й серед українських творів XX століття: "Маруся Чурай" Ліни Костенко — не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів духовного буття народу… Чи й треба казати про те, якої неймовірної популярності зажив цей роман у нас тільки за одне десятиліття літературного життя! Мені здається, якщо в національному письменстві є такі твори, як "Маруся Чурай", значить, воно не безнадійне, І не безнадійна доля того слова — воно виживе і вистоїть у цьому складному н трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу".     Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно й всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Т навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна..."), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.     Від картини суду, свідків, представників місцевої влади, побутових сцен життя до колориту козаччини в різних іпостасях національних героїв (полковник Пушкар, гонець-запорожєць, дід Галерник, сам Хмельницький) перед нами постає правдива і повнокровна картина життя України XVII ст.     Авторка не ідеалізує українців, але й не змальовує їх як народ, роз'єднаний антагоністично-класовою ненавистю, чого в українському середовищі ніколи й не було. Саме через це Ліні Костенко й закидали постійно критиковану в ті часи «теорію єдиного потоку» української нації (за Михайлом Грушевським).     Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісного і громадянського. Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує «врядові» пошукати закон не про вбивство, а про зраду: «Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!» Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: «Отож жінок і не пускають в Січ»). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: «Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші»; Бобренчиха про Марусю: «Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде і трудне»). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки — Запорожжя. «Полтава карає співця»,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він «про чиєсь гам одненьке життя». Гетьманові не байдуже й «одненьке життя», адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.        … Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя.Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:Цвіте земля, задивлена в свободу.                                        Аж навіть жити хочеться мені.     А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:                                           Останні дні вже якось перебуду.     Та вже й кінець. Переночую в смерть.          Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.         Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XX столітті. А на оте не раз чуване — «Причому тут пісня?» — вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.  Твір на тему Маруся Чурай — дівчина з легенди (Козацька співачка) Легендарною називають Марусю Чурай. І це справді так. Дівчина з Полтави лишила після себе багато ліричних пісень, які й досі в народі користуються популярністю, зокрема, «Ой не ходи, Грицю». На мою думку, дівчина стала відомою, навіть легендарною, через свої пісні, які із задоволенням співали козаки, вирушаючи в похід. Це, насамперед, стосується пісні «Засвіт встали козаченьки». До речі, дехто співає «засвистали козаченьки», це неправильно; а слово «засвіт» означає «за світла», тобто коли сонце тільки замерехтіло ледь-ледь на небокраї. Розповідають, що Марусю судили, бо вона за зраду отруїла свого коханого Гриця. Хоча насправді він сам випив отруту, тому що Маруся не простила й відмовилася вийти за нього. Але її популярність серед козаків була настільки великою, що сам Б. Хмельницький звернувся до суду, аби її виправдали. Так воно й сталося. Це було дуже давно, а пісні талановитої дівчини живі й понині. Утвердження безсмертя народу та його пісні в романі Л. Костенко "Маруся Чурай"Шкільний твір Роман у віршах "Маруся Чурай" — твір панорамно-масштабний. З величезної кількості подій кипучого політичного і культурного життя України XVII століття Ліна Костенко вихопила один маленький острівець — драму окремої особистості, а висвітлила трагедію цілого народу, показала болі сучасника і страх народу перед майбутнім. Роман присвячений легендарній Марусі Чурай. Показуючи життя українських міст і сіл часів Богдана Хмельницького, авторка створює широку галерею народних образів. Роман виховує в читачів почуття любові до свого народу. У творі втілено болі й страждання усього суспільства. В ньому постає образ України:   Буває, часом сліпну від краси. Спинаюсь, не тямлю, що воно за диво, — Оці степи, це небо, ці ліси — Усе так гарно, чисто, незрадливо, Усе як є — дорога, явори, Усе моє, все зветься Україна.   Стародавнє місто Полтава в романі постає як символ рідної землі, як місто відважних людей, що не пошкодують свого життя заради рідної землі та народу. Вони мужньо боронять місто, самовіддано захищають свою честь, совість, мову і культуру. Рідна земля з її трагічною долею стоїть за спинами героїв. Історія народу України переплетена із сюжетною лінією життя Марусі. Увесь твір перейнятий почуттям любові до рідної землі, яка постає перед нами не тільки діамантово-переливними малюнками пейзажів, а передусім строкатою мозаїкою людських доль (як історичних, так і вигаданих), що, взяті разом, становлять історію народу. Образ Марусі Чурай тісно пов'язаний із образом України. Серце Марусі відкрите для кожної чесної людини, всі свої найсвітліші почуття вона висловлює у піснях. Маруся виросла в сім'ї, де шанувалася любов до Вітчизни, уболівали за щастя народу. Маруся чиста серцем, швидка на розум, окрім того, наділена поетичним і музичним талантом. Вона мудра і добре бачить людські вади, намагається зрозуміти і по змозі виправдати негідні вчинки людей, не бере на себе права осуджувати їх. У її образі втілено найкращі риси українських дівчат. Болить за Вітчизну і палке серце Івана Іскри, що мчить до гетьмана зі звісткою про небезпеку, яка нависла над піснею рідного краю — над Марусею Чурай. Добре розуміє і Богдан Хмельницький, що важить для держави народна пісня. Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні, — Що помагає не вгашати духа. Як не співцями створені пісні?   Без історичної пам'яті про боротьбу і подвиги предків любов до Вітчизни всихає, як дерево без кореня. Ліна Костенко не обминає і чорних сторінок історії України. Пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байду Вишневенького, Наливайка, Пашпока, Чурая, що стали жертвами зради співвітчизників, які бездумно запрягли своїх онуків у ярмо неволі. Народ у романі є і творцем історії, і безстороннім її суддею. На прикладах кращих його представників ми вчимося мужності, мудрості, любові до Вітчизни, до свого народу, вчимося не допускати зради і несправедливості. "Маруся Чурай" — це народне життя у строкатому його повнокров'ї. Побут, звичаї, вірування — все дихає народністю, все живе. Роман змальовує події нашої далекої історії, але цілком сучасний, бо в ньому порушено такі проблеми, які хвилюють нас і сьогодні. У нас виникає потреба допомогти рідній землі відродитися у красі й славі, а народові стати гідним і рівноправним серед інших народів. Образ України у романі Л. Костенко «Маруся Чурай»Шкільний твір Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — проникливо, людяно, щиро. Особливість розкриття цієї теми у романі «Маруся Чурай» полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України постає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших людей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Марусі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків. Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім'ї, але твердою і непокірливою з ворогом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, високого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює найкращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та багатьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина:   А ще згадалось — колесо вогненне З гори в долину котиться проз мене... Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.   У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зимові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення:   На Ворсклі хрест вирубують опішнями. Заллють водою, уморозять в лід... Зима тікає, підібравши поли. А вже співають, корогви несуть.   Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам'яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через понівечені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспокійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: «Усі віки ми чуєм брязкіт зброї». Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охочих до цієї землі:   Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак.   Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами України, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький. Саме вони — найвища цінність України. Народ-герой, народ-мученик постає з розповідей мандрівного дяка:   Хіба оті, без німбів, без імен, На тій дорозі в Київ із Лубен, Або оті, під лісом, із Волині,— Хіба не більші мученики нині?!   Той дяк по-своєму розуміє святість. Для нього священним є обов'язок перед Батьківщиною:   Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, від віри одступивсь?   Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:   Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.   У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність заради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України. Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:   Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Загальнолюдські цінності в романі "Маруся Чурай" (1 варіант)Шкільний твір Ще й досі вчені гадають, чи жила на світі Маруся Чурай, яка написала чудові пісні, що й донині співає український народ. І якщо вчені гадають, то Ліна Костенко була впевнена в тому, що Чураївна — історична особа. Тому і написала історичний роман-роздум про життя та долю України, і не тільки України, ай талановитих, мужніх людей, здатних на велику любов, і людей, для яких не існує поняття вірності й честі. Як болісно, що є на світі люди, такі різні за уподобаннями, за звичками, за смаками, за життям. Маруся Чурай в романі — своєрідний поетичний символ України. її незрівнянний голос і пісні, які сама складає, народ сприймає як свої власні, бо вони ллються з самої глибини душі, бо вони чарують і виражають думки і почування простого люду. Ці пісні ніби пробуджували душу від сну, і вона озивалася, вона співала, а значить, жила. Жила в пісні. Не дивно, що й козаки у походах не забували віддати належне душевній красі Марусі, яка бриніла в таких незвичайно-звичайних словах:   Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була, як голос України, що клекотів у наших корогвах!   Талановитість, щирість, вірність відрізняли Марусю від багатьох її одно, сельців. І сам Богдан Хмельницький розумів, яка це таїна "Маруся Чурай" тому і визначав її пісні, як "перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот". У житті ця дівчина скромна і довірлива, про зраду Гриця дізнається чи не останньою. А це тому, що вона стояла над буденщиною і суєтою, розрахунком і корисливістю. Такою її виховали батьки. Під час суду Маруся нічого не сказала на свій захист,- навіть того, що Гриць сам випив настій зілля, який вона приготувала для себе. На страту йшла впевнено, шляхетно і викликала у багатьох присутніх шану за вірність у коханні, за мужність. Злочинниця,    а так би й зняв би шапку. На смерть іде, — а так би й поклонивсь. Так, у Марусі Чурай була велика й прекрасна душа, здатна на добро й любов. Завжди вимоглива до себе, до інших дівчина ставилась доброзичливо, навіть намагалася виправдати їхні вади і підступні вчинки. Найбільше картає вона себе за те, що своєчасно не розпізнала Гриця, що захопилася зовнішністю і неглибокими проявами його козацтва. На відміну від багатьох інших, Маруся по-своєму уявляє подружнє життя, на перше місце вона ставить духовну єдність, вірність і рівність у всьому. Коли Гриць благав Марусю простити рому, вона не змогла цього зробити, бо зганьблене кохання не може бути чис-. тим. Крім того, вона не може скласти щиру пісню, пісню від душі. Маруся дуже вболівала і за свій край, свою Батьківщину. Вириваються у неї збентежені слова:   Оце мій Київ, це моя вітчизна, Залиті кров'ю київські вали. Ой, люди, люди, Божа подобизна, до чого ж ви цю землю довели?!   Зовсім не таким був Гриць Бобренко. Це взагалі складна натура, бо на нього великий вплив мали дві сім'ї — Чураїв, найближчих сусідів, які сповідували козацьку честь і любов до народу, і Вишняків, які жили для себе, для збагачення. Гриць добрий, працьовитий, чотири роки був у походах, відзначився хоробрістю, дослужився до хорунжого. З дитячих років любив Марусю. Але в його сім'ї панувала дріб'язковість, прагнення зрівнятися з багатими. Гриць виявився нестійким. Докори, гризня обмеженої селянки-матері, яка єднала сина з багачкою Галею, призвели до духовного неспокою і роздвоєності. Тому і скаже згодом Маруся:   Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.   Так, не могли вони зійтися — Маруся і Гриць, — бо дуже різні вони були, по-різному дивилися на життя. Маруся бачила його красу, кохалася в ній і сама створювала її. Вона мала велику, невмирущу душу, яку не можна було нічим підкупити. Грицеві цього було не дано. Він пішов іншою стежкою, втратив духовне багатство і кохання, змізерніли його прагнення, його оточення. Ось як він вважав:   З'єднаєм що, нестатки до нестатків? А як землі нам мати не одпише? А ще ж стягтися треба й на коня.   Кохання надовго не могло виникнути у таких різних людей, як вірна Маруся і зрадливий Гриць. Смерть для нього стала, мабуть, єдиним виходом з цього становища. Він не міг більше продовжувати так жити. Як і Маруся. Читаючи невмирущий роман Ліни Костенко "Маруся Чурай", розумієш, наскільки сильна була натура у дівчини Марусі, яка вона була чиста, вірна, духовно багата, яка вона була талановита. І в противагу їй — Гриць, нерівна їй душа. Гриць, здатний на зраду, здатний завдати тяжкого болю. Правдива історія, яка, на жаль, дуже часто має продовження і в наші часи...  Загальнолюдські цінності в романі "Маруся Чурай" (2 варіант)Шкільний твір Колись у давнину жила на світі дівчина, чий чудовий голос і задушевні пісні пробуджували в душах людей усе найкраще, кликали на подвиги, воскрешали романтичні почуття любові і вірності. Ім'я цієї дівчини — Маруся Чурай. Це жива легенда нашої України, яка буде передаватися з уст в уста. Чула цю легенду і видатна поетеса Ліна Костенко, яка не змогла промовчати, і її неабиякий талант надихнув на написання історичного роману, що став справжнім гімном моральній красі Марусі і гнівним засудженням нестійкості, зради її коханого Гриця. Маруся Чурай була "справжньою" дочкою своїх батьків: така ж непідкупна, незрадлива і безкінечно віддана людині, яку кохала. Батьки передали їй у спадок свою любов до людей, до Батьківщини. Маруся хотіла бути подібною до них, хотіла, щоб про неї й її чоловіка колись теж сказали, як про її батьків: Звела їх доля, наче в нагороду За те, що мали незглибимі душі. Справді, душа в цієї дівчини була "незглибима". Не дивно, що в її серці народжувалися прекрасні, чаруючі пісні, які западали в душу усім людям. Вони співалися у XVII столітті; вони співаються і зараз. Таланти живуть вічно. Недарма стверджував Іван Іскра, що вона —   … не просто так, Маруся, Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.   Серед односельців Маруся виділяється своєю внутрішньою красою, духовністю. Вона чуйна, невибаглива, завжди намагається допомогти у скрутну хвилину. Чуже горе для неї значить більше, ніж своє. Ця дівчина ніколи не могла, не вміла лицемірити, вважаючи це огидним і негідним справжньої людини. На все життя запам'ятала Маруся материнський наказ: —   Як не буде, Не скигли, доню, то великий стид. Здушили сльози — не виходь на люди. Болить душа — не виявляй на вид.   Мене вражають скромність і цнотливість цієї дівчини, її незайманість і безмежна щирість. Маруся дуже довірлива, але це тому, що їй не хотілося вірити і бачити зло в людях, особливо в людях близьких. Здається, що в образі Марусі втілено найкращі риси усіх українських дівчат: дбайливість, уважність, доброту, і разом з тим зовнішню і внутрішню красу. її неможливо уявити злочинницею. Та вона нею і не була: Гриць сам випив зілля, яке Маруся приготувала для себе, коли дізналася про зраду коханої людини. І коли горда і несхитна дівчина йшла на страту, звідусіль було чутно голоси:   Злочинниця, — а так би й зняв би шапку. На смерть іде, — а так би й поклонивсь.   Марусю дуже хвилювала доля рідного краю, який переживав не найкращі часи. З яким болем говорить вона зворушливі слова:   Оце мій Київ, це моя вітчизна, Залиті кров'ю київські вали. Ой, люди, люди, Божа подобизна, до чого ж ви цю землю довели?!   Зовсім іншим постає переді мною образ Гриця Бобренка. Так, він колись був добрим козаком, намагався вірно служити Вітчизні. Чотири роки провів він у боях, причому дослужився до хорунжого. Гриць колись був непоганою людиною. Інакше б Маруся його не покохала. Але дуже вплинуло на нього "виховання" матері, яка бачила свого сина багатим, не думаючи про те, буде він щасливим чи ні. Ми бачимо нестійкість Гриця, його неокриленість, байдужість. Дуже вірно зауважила Маруся:   Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.   Так, він кохав Марусю, але багатство виявилося для нього важливішим, ніж прекрасні почуття, ніж власне щастя. Гриць втратив духовне багатство, закрив свою душу для добрих почуттів. Тому, я гадаю, його смерть закономірна. Дві людини, а які різні! Різні в усьому: і в розумінні кохання, і в якостях, і в ставленні до людей. У цьому і полягає їхня трагедія. Маруся залишилася такою ж доброю, щирою, духовно багатою. Гриця ж затягнула трясовина міщанства, і він втратив усе те прекрасне, що жило в його душі. Ліна Костенко закликає не забувати про людяність, про теплі людські почуття, які назавжди залишаться головними в житті всіх людей.

Похожие статьи:

Учебный зал → СЕНС І ЦІННОСТІ ЖИТТЯ. Шкільні твори

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Поема І. П. Котляревського "Енеїда"

Учебный зал → ТВОРИ за повістю Івана Франка «Захар Беркут»

Учебный зал → ТВОРИ за романом П. Загребельного «Роксолана» та повістю О. Назарука «Роксолана»

Учебный зал → ШКІЛЬНІ ТВОРИ. Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»